Батіг чи пряник? Як повернути українців додому

Складові:

1. Біженці в країнах ЄС. Надії на повернення хоча б 60% – мрії. Якщо діти пішли до школи, якщо відбулася інтеграція, ймовірність повернення мала. Кейси інших країн говорять про повернення 60-80% якщо еміграція менше року, 40-50 від року до двох. І далі кожного наступного року – мінус 10%.
2. У нашому варіанті, якщо спостерігатимуться перекоси на ринку праці (а вони будуть), то чоловіки поїдуть до дружин. За кордон. На довго.
3. Не варто забувати про вивезених і тих, хто втік до РФ. Так, вони під впливом пропаганди. І з ними було б важко. Але там вони і далі залишаться під впливом пропаганди і ймовірність повернення великої кількості сумнівна. Швидше, до півмільйона, переважно примусово вивезених.

Наступний етап – діти, які пішли до школи. Це процес інтеграції. І якщо всередині країни батьки вкрай неохоче змінюють місце проживання, коли діти «зв'язані» школою, то кинути там усе і повернутися буде складно. Але після школи дитина йде до ВНЗ, шукає робоче місце. Де? Ось саме.

Природно, є різні варіанти дій. Намагатися зв'язати якимись зобов'язаннями тих, хто залишився, розвивати соціальні програми тощо.

Але якщо сім'я «там», а чоловік «тут», то скоріше відбудеться нелегальна міграція одного члена сім'ї «туди», ніж повернення всієї сім'ї сюди. А отже, корупційні ризики на кордоні та зростання напруженості.

Є ще одна складова проблеми. Гроші. Раніше гроші заробітчан давали від 10 до 14 млрд доларів на рік переказів у країну. Але якщо вся сім'я там, кому в Україну (і навіщо) слати гроші. А отже, менше ресурсу і на ту саму соціалку, яка, теоретично, може пригальмувати процес міграції.

Що робити?

Перше завдання (можна сказати відразу) – гроші мігрантів. Необхідно зробити так, щоб було безпечно і вигідно вкладати у створення нових робочих місць. Звільнення від податків нового бізнесу (за умови наявності найманих працівників), пайова участь держави в інвестиціях у розвиток тощо.

Якщо є робочі місця – є заробіток – менша міграція.

Ну і просто інвестиційний потік країні після війни зайвим не буде.

Друге завдання – зрозумілі механізми перехідного правосуддя на звільнених територіях. Громадяни мають чітко розуміти за що і як може настати відповідальність. Немає концепції – є чутки і страхи – є мотивація тікати. Є чіткі критерії, можливий процес повернення тих, кому нема чого боятися.

Третє завдання – зайнятися нарешті трансформацією економіки, стимулюванням виникнення нових бізнесів. І аж ніяк не вдосконалення процесу «обскубування гусей». Адже коли «гусям» стає боляче, вони можуть і втекти. Підстрахуватися зовнішньою «допомогою» можна, але значна частина цієї «допомоги» – дешеві кредити. Дешеві, але все ж таки кредити, які треба повертати. І якщо немає працівників, нічим буде їх виплачувати.

Четверте завдання. Міграційна політика. Примітно, що всі країни, які оточують Україну (окрім Молдови та Білорусі), мають державну міграційну політику. Тобто вони розуміють ХТО їм потрібен (національність, приблизний рівень освіти, спеціальності), як їх залучати і як стимулювати інтеграцію в суспільство. Вибір для нас невеликий. Або зайнятися міграційною політикою самим, або бути ресурсом для міграційної політики сусідів.

П'яте завдання – освіта. ВНЗ працює ефективно тільки за наявності певної кількості студентів, здібних студентів. І робота ВНЗ – це не тільки кваліфіковані кадри в економіці, а й розвиток науки. Тобто технологічний розвиток твоєї економіки. Немає дітей (вони йдуть у закордонні ВНЗ) – немає студентів.

Тобто треба думати ЯК залучити студентів-іноземців. Частина за плату, і, зараз кажу те, що породить хвилю обурення, частина за бюджет. Чому? Подивіться на Польщу, на Чехію, на Словаччину. Навчання національною мовою може бути безкоштовним, якщо маєш хорошу підготовку. Навіщо це їм? Вони виховують фахівця, який уже у ВНЗ (або на етапі підготовки) інтегрувався в суспільство, за час навчання сприйняв (і можливо прийняв) національні цінності. І потім працює в національній економіці. Якщо «своїх» не вистачає, то простіше виховувати «своїх» і потім мати профіт.

Але найголовніше – думати що робити з країною. Адже все перераховане вище має сенс лише за умови бажання суспільства трансформувати державну систему.

Якось так.