Ми не досягнемо економічного рівня розвинених країн у цьому поколінні

Ніхто нікому не заборонить виїзд за кордон після війни. Просто тому, що це неможливо. Тож не варто напружуватись через чиюсь там заяву.

Однак маємо проблему. Не з заборонами, а з майбутнім нашої держави. Вона була і до війни, а після війни сягне дуже великих (не хочу казати катастрофічних) масштабів.

Наші найздібніші співгромадяни – ті, які мають високий інтелект, корисні знання й навички, володіють іноземними мовами, легкі на підйом і психологічно здатні до швидкої адаптації в нових місцях – в пошуках кращої долі виїздять за кордон. І будуть виїздити ще більше. Як втримати людину, якщо за таку саму роботу вона може за кордоном заробити в рази більше, ніж удома?

Проста відповідь «треба зробити у нас так добре, щоб людям не хотілося їхати» – дуже наївна. Ми не досягнемо економічного рівня розвинених країн у цьому поколінні. Це було малоймовірно і до війни, а після війни це буде абсолютно неможливо – нинішнє покоління українців, дяка бункерному, вмітиме лише воювати, волонтерити і зализувати рани. Добре жити будуть наші діти, можливо, онуки.

А в кожної людини – її одне коротке життя. Вона не хоче жити для онуків, вона хоче тут і зараз. І виходить негативний відбір – кращі їдуть, залишаються ті, які теж хотіли б, але не змогли. Замкнене коло.

Є в мене одна божевільна мрія. Перемогти у війні, забрати на репарації яке-небудь Мамонтовське нафтове родовище, нафтогін «Дружбу» і ГТС (як колись, після Першої світової, доходи з німецького Рурського басейну пішли на репарації французам) і пустити на доплати еліті – не депутатам, ясна річ, а кваліфікованим спеціалістам. Щоб сиділи вдома і розвивали нашу економіку.