Бахмут. Що не так з людьми, які відмовились від евакуації

Я дуже хочу, щоб у моїй країні було якомога менше героїв. А краще, щоб їх взагалі не було.

Щоб у звичайному житті не потрібно було здійснювати подвиг. Щоб взагалі із всіх подвигів залишилось пірнання в ополонку зимою і спуск крутою трасою на лижах з карпатських гір.

Я знаю, що коли під час мирного життя якась людина здійснює подвиг, то це, як правило, через злочинну недбалість інших людей. Під час мирного життя від слів «ціною власного життя він врятував….» у мене холодіє всередині. Бо я знаю, людина рятувала, тому що іншим було наплювати на безпеку, на виконання своїх службових обов’язків, на власну відповідальність. Бо підписувати стрьомні акти за хабар, закривати очі на протипожежні заходи, нехтувати інструкціями і правилами – часто в порядку речей.

А тепер війна. Колосальні жертви серед цивільних. Ми маємо говорити про це, тому що нез’ясоване – продовжується.

Тисячі людей продовжують знаходитися в Бахмуті. З ними разом 37 дітей. Не треба розповідати, що зараз відбувається в Бахмуті, правда? Вісім екіпажів поліції щоденно там працюють і пропонують евакуюватися. Волонтери продовжують підвозити їжу, воду, предмети гігієни. Люди живуть здебільшого у підвалах. Їх вмовляють, показують, куди вони поїдуть і які там умови.

Хтось каже, що всі притомні виїхали. Що залишились ті, хто чекає окупантів. Або ті, хто зловживають алкоголем. Я не знаю точно, хто там залишився. Але, поясніть мені, чому ті 8 екіпажів і ті волонтери, які спалюють своє життя, ризикуючи ним щомиті, мають ставати героями через свідомий вибір дорослих людей?! І чому діти стали заручниками своїх, м'яко кажучи, дивних батьків?!

Мене рве на частини від цього. Так, ми не полишаємо своїх. Але хіба можна так нехтувати іншими своїми, які щоденно мають їхати до пекла не через захист країни, а через те, що купка ідіотів вирішили там або вмерти, або дочекатися незрозуміло чого?!

Можливо, я не права. Але мене накриває, коли я щоденно чую і читаю про це.