Міністерство слабкості
Не має значення, хто замінить Олександра Ткаченка. Реально успішні менеджери у Мінкульт не йдуть
«На культурі горіли всі», – таку фразу почув ще тридцять років тому від людини, яка дуже добре знала предмет.
Мова про Олега Чорногуза, який минулого року залишив цей світ, а на час, коли говорив зі мною про Міністерство культури – ексредактор «Перця», одного з найтиражніших україномовних журналів доби УРСР та мій перший працедавець у новоствореному видавничому домі. Слова Олега Федоровича тоді сприймалися як визначення фахового сатирика. У світлі останніх подій довкола Мінкульту – як правдивий вирок цьому міністерству.
Пан Чорногуз багато років був працівником та два роки – головним редактором видання, яке було органом ЦК КПУ. Особисто знав кожного керівного цеківського апаратника, включно з секретарем з ідеології Леонідом Кравчуком. З багатьма був на «ти». А оскільки в згаданий період прихистив мене, новобранця, в себе на дачі в Кончі-Озерній, за вечірніми чарками розповідав чимало про кухню партійного апарату та особливості його функціонування. Зрозуміло, «Перець» як – у тому числі – літературний журнал належав не лише до пропаганди й ідеології, а й до сегмента культури. Тож тісні стосунки Олега Федоровича з профільними міністрами цілком виправдані. Ба більше, належали до його службових обов`язків.
Від свого тодішнього шефа я не чув про жодного з його сучасників, очільників Мінкульту УРСР, жодного поганого слова. Навпаки, то були слова співчуття. Керувати культурою кидали, аби «вбити», тобто – поставити на кар`єрі хрест. З легкої руки пана Чорногуза я познайомився з Сергієм Безклубенком, міністром культури від 1977 до 1983-го та його наступником Юрієм Олененком, керівником міністерства 1983-1991 рр. До речі, обоє були ще й прямо причетні до кіно, яке мене вже тоді непереборно цікавило. Спілкування всякий раз було нетривалим. Але обоє візаві обмовлялися: призначення в Мінкульт означало політичне заслання й наближало фінал кар`єри апаратника.
Причину дивися вище: на культурі горіли всі, це гибле міністерство, питання лиш у часі тління особи на вугіллях міністерського крісла.
За час Незалежності мені довелося знати вже особисто кількох очільників Мінкульту – Івана Дзюбу, Оксану Білозір, В`ячеслава Кириленка, Василя Вовкуна, Євгена Нищука, Володимира Бородянського, нині майже відставленого Олександра Ткаченка. Не знав, але не раз чув про «вічного» міністра Юрія Богуцького – примудрився очолити Мінкульт на різний термін аж чотири рази. Не раз писав про «міністра карикатури» Михайла Кулиняка, одного з улюбленців Януковича. І, звісно, куди ж без видатного Богдана Ступки – культовий актор був профільним міністром на початку другої каденції Леоніда Кучми.
Згадані й незгадані персони мали за життя й мають при житті різні репутації, та їх об`єднує – вже пробачте, знайомі й незнайомі! – мінімальну кількість реальних здобутків. Причому я щиро переконаний: кожен із них, навіть не проти ночі згаданий «скрипаль Януковича» товариш Кулиняк, справді хотіли чогось домогтися. Аби їх поминали незлим, тихим словом.
Проте справа не в особі на відповідній посаді й навіть не в самій посаді. Справа, точніше – біда, в наявності самого міністерства. Подвійна біда, фатальність, приреченість постійно горіти «на культурі» – в неможливості керувати культурою та водночас неможливості ліквідувати те саме профільне міністерство.
Найближче до істини сформулювала проблему культурна оглядачка Лєна Чиченіна: «Міністерство культури – не богемний заклад, у якому працюють, запаливши сигару і з келишком віскі. Очолювати це відомство повинен культурний менеджер, управлінець, той, хто знається на бюрократичній системі, вміє керувати кадрами, проводити перемовини, рахувати гроші, вибудовувати стратегії. Це точно не повинні бути популярні митці, навіть неймовірно улюблені й талановиті. А талановиті менеджери, які дуже добре розуміються на мистецтві, у нас є. Ось тільки майже всі вони справді самі не хочуть іти у владу, принаймні зараз». Даруйте за банальність, але українському митцю, лідеру думок, публічному інтелектуалу там справді нема чого робити.
Знаєте, чому? Бо кожен один такий не відчуває відповідальності за розвиток культурних процесів у цілому. Не бачить, не хоче розуміти контекстів, трендів та змін, які йому самому не близькі. Для митця в кріслі профільного міністра царина культури вкладається у формулу: «Держава – це я!», лиш замість слова держава – слово культура.
Ось чому не має значення, хто замінить біля «культурного» керма Олександра Ткаченка. Реально успішні менеджери туди не йдуть, бо реалізовують проєкти зі значно меншими командами, маючи знання та вміння у своїх сегментах і, головне, не скуті егоїзмом та егоцентризмом державних діячів. Притомні люди не готові відповідати за всю культуру. А раптове отримання влади «над культурою» в дуже короткій перспективі робить особу не сильною, а слабкою. Метеликом, який летить на вогонь, бо хоче яскраво спалахнути.
На культурі горіли всі: завершую тим, із чого почав.