Після виборів сміятися буде не Зеленський, а Коломойський?

Нині в штабах кандидатів у Президенти панує переполох: ще донедавна ключові політичні гравці – Порошенко й Тимошенко – готувалися зустрітися у другому турі виборів, але тепер ймовірність побачити самі ці два прізвища у вирішальному бюлетені вже не така висока. І хоча ці «старі» політики вважають, що Зеленський взявся нізвідки, та звинувачувати їм варто самих себе – це вони є ключем до його популярності.

Увесь політичний клас винен у тому, що електоральні настрої суспільства деградували до рівня, коли українці Головнокомандувачем армії в умовах війни можуть вибрати коміка. Винна небачена пиха й політичні технології, коли забуті й давно списані політики зареєструвалися кандидатами, щоб нагадати про себе, а ключові гравці політичної сцени зареєстрували по кілька технічних претендентів, щоб мати можливість від них призначати членів виборчих комісій. Коли до ЦВК подають документи понад 90 осіб, хіба ж це не перетворює самі вибори на фарс? А хто в такій комедії почувається як риба у воді? Правильно – комік.

Коли Тимошенко заявляє, що знизить ціну на газ у 2 рази, а зарплата становитиме тисячу доларів, вона де-факто зрошує ґрунт для популіста Зеленського. Коли Ляшко цілує корову й ходить із вилами, він розчищає дорогу Зеленському – той знімає відео з автоматами й розстрілами депутатів. Коли Порошенко заявляв, що АТО можна закінчити за години, він мимоволі готував суспільство до приходу Зеленського, який взагалі розповідає, що можна без проблем помиритися, стати на коліна – й війна закінчиться. Коли Гриценко не фільтрує слова і говорить про геноцид в Україні, він допомагає Зеленському, в якого язик взагалі без кісток. Коли Садовий закликає Тимошенко знятися на його користь, він ламає комедію, не тямлячи, що в комедійності його переплюне Зеленський.

Своїм популізмом, порожніми й безглуздими обіцянками, бійками і безпідставними звинуваченнями, вибриками і перетворенням політичного процесу на трагікомічне шоу стара гвардія політиків вимостила шлях Зеленського до високих рейтингів. Бо виборці думають: всі вони клоуни і верзуть нісенітниці, але цей бодай смішний.

Та сміється той, хто сміється останнім. Боюся припустити, що право сміятися в цій ситуації матимуть не виборці і навіть не Зеленський, а олігарх Ігор Коломойський; цей бізнесмен здавна інвестує гроші в політичні проекти, і на цих виборах матиме не одного лояльного до себе кандидата; саме Коломойський значною мірою – завдяки своїм «кандидатам» і медіа-впливу – визначатиме долю цих президентських виборів, а відтак і країни.

Та проблема не в Коломойському і не в тому, що з ним експерти пов’язують кандидата Володимира Зеленського. Проблема не в конкретних прізвищах, а загалом в олігархічній системі, яка не похитнулася після Майдану. Бо кожен олігарх розкладає яйця у всі кошики, має своїх ручних політиків і приватні канали, і немає сумнівів, що саме олігархи й надалі продовжуватимуть формувати політичний порядок денний держави.

Стара гвардія політиків не провела деолігархізацію, а замість Закону відносини між владою й олігархами (що в нас одне й те саме) визначають «договорняки». Я більш ніж впевнений, що якби Коломойський за свої ґешефти з нафтою й виведенням коштів із Приватбанку відповів перед державою, то не мав би тепер таких широких можливостей впливати на виборчий процес. І трійка лідерів президентських перегонів виглядала б нині не так.

Але він не відповів – і тому ЗЕдоволено потирає руки.