Чому в Україні досі присутня російська церква?

Упродовж останніх тижнів суспільство сколихнули резонансні заяви СБУ про діяльність Української православної церкви Московського патріархату. Оперативники провели обшуки у митрополита з Вінниччини й митрополита кіровоградського, а також в інших священнослужителів. Як розповіла речниця обласної СБУ, на Кіровоградщині представники цієї конфесії причетні «до поширення ідей, що посягають на територіальну цілісність України та розпалювання релігійної ворожнечі». Митрополит вінницький Іонафан (одногрупник московського патріарха Кірила) постійно комунікував з ФСБ

«Це середовище, – заявив в. о. голови СБУ Василь Малюк, – ідеальне поле для функціонування ворожої резидентури». Він наголосив, що з початку повномасштабної війни проти України СБУ відкрила 23 кримінальних провадження проти священнослужителів цієї конфесії, висунувши звинувачення 33 підозрюваним. «Від класичних агентів збору глибинної інформації до банальних коригувальників вогню в рясах», – зазначив він.

У коментарях до цих подій домінує схвалення з домішком скепсису, бо особливі зв’язки УПЦ МП з Росією та її спецслужбами – це загальновідомий факт. Так само, як і системний характер цих зв’язків, бо ж ніхто притомний не сумнівається, що Російська православна церква – це частина державної структури РФ і організація, яка повністю підпорядкована її службам. Дивує те, що подібні дії СБУ провела тільки у жовтні, на восьмому місяці повномасштабної агресії проти нашої держави.

Плутанина порядків і термінів

Оцінку діяльності УПЦ МП не можна зводити до відкритої праці на російську розвідку окремих єпископів і священиків, бо проблема має структурний характер. Постановою від 31 травня ц. р. ВРУ ухвалила пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) до восьми членів керівництва РПЦ м. ін. патріарха Кірила.

ВРУ констатувала, що ієрархи РПЦ «неодноразово публічно підтримували збройну агресію Російської Федерації проти України, геноцид Українського народу та депортацію українців». І наголосила, що в Росії вище керівництво релігійних організацій (об’єднань) «перебуває в тісній взаємодії з органами державної влади та спецслужбами, зокрема Федеральною службою безпеки Російської Федерації, фактично незаконно виконуючи функції державних службовців у релігії та реалізуючи державну політику Російської Федерації через наявні у них засоби влади і впливу».

Все очевидно, однозначно та юридично вивірено. Але без результату для діяльності РПЦ в Україні. Абсурд? Напевно так, але і свідчення того, що ми як держава тільки вчимося відстоюванню елементарних національних інтересів, принципів демократії і верховенства права, щоб захистити громадян і Україну від дій ворожих владних структур.

Україна заборонила діяльність ряду проросійських партій, таких як ОПЗЖ. Однак влада не підтримала внесення на розгляд парламенту двох законопроєктів про заборону діяльності УПЦ МП. Аргументували це тим, що такий крок суперечитиме свободі совісті, релігійних переконань і демократичним цінностям. А також розколюватиме українське суспільство під час війни.

Насправді, в дискусії про заборону РПЦ змішані різні контексти: історичний, правовий, політичний, церковний і канонічний. До того ж, вирують особисті пристрасті священнослужителів і мирян. Цю плутанину намагається використати ієрархія УПЦ МП та її московські керівники і куратори, жонглюючи богословськими термінами, посилаючись на демократичні принципи і канонічні аргументи. З надією, що в цій каламутній воді легше приховати справжній стан проблеми і власні цілі.

Для того, щоб в усьому розібратись і запропонувати шлях вирішення проблеми, я звернувся до Міністерства культури, Державної служби етнополітики і релігійних організацій та СБУ з депутатськими зверненнями. Отримані відповіді унаочнили причини, за якими Росія все ще вважає, що Україна – це «держава, яка не відбулася». Без історичних традицій, права на захист національних інтересів, спадковості законодавства і всіх нормативно-правових актів, з атрофованими державними інститутами.          

Усні та письмові роз’яснення УПЦ МП

Московська школа крутійства повністю себе проявила в справі «змін до статуту УПЦ», які 27 травня прийняв собор цієї релігійної організації. Головні рішення: постанови соборів РПЦ вже не є підставою для діяльності Собору єпископів УПЦ; митрополит київській припинив членство у Синоді РПЦ; предстоятель УПЦ МП пожиттєво обирається єпископатом без подальшого благословення патріархом московським. Дякуючи цим нововведенням, УПЦ мала стати «повністю незалежною» від РПЦ.

Проблема в тому, що зміни схвалені, але не опубліковані на сайті УПЦ МП і не імплементовані до статутів юридичних осіб УПЦ МП. Отже, декларації про зміну правового та канонічного статусу УПЦ та її «повну незалежність», це порожні декларації й матеріал для «випускання пари» всередині церкви, а також «димова завіса» для державних органів і суспільства щодо реального статусу УПЦ МП.  

Державна служба України з етнополітики та свободи совісті, по суті, повністю прийняла аргументацію УПЦ МП і радо погодилися на роль її «адвоката». У відповіді на моє депутатське звернення Держетнополітики заявила, що в юридичному вимірі УПЦ «не має зв’язків організаційного підпорядкування РПЦ», залишився натомість її «канонічний зв’язок з помісними Церквами Вселенського православ’я через РПЦ».

ДЕСС прийшла до такого висновку після усних роз’яснень наданих представниками церкви. Вони задекларували, що сьогодні УПЦ МП «не координує свою міжнародну діяльність з РПЦ, натомість здійснює комунікацію з помісними Церквами без посередництва РПЦ і без жодних узгоджень з РПЦ». Від себе ДЕСС додала, що від правоохоронних органів не надходили повідомлення, що «декларована з боку УПЦ позиція відсутності координації діяльності з РПЦ не відповідає дійсності».

2 липня ДЕСС письмово звернулася з проханням роз’яснити значення та практичні наслідки для діяльності УПЦ Грамоти московського патріарха Олексія II від 27 жовтня 1990 року (посилання на неї залишилися в статуті), в якій зазначено: «Українська Православна Церква, з’єднана через нашу Російську Православну Церкву з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою».

Після майже трьох місяців, 28 вересня, митрополит Онуфрій для «роз’яснення» процитував текст Грамоти і додав, що подібне формулювання відображене в статуті Православної Церкви України. Однак на відміну від УПЦ, ПЦУ «не тільки через Константинопольську Православну Церкву спілкується з іншими Православними Автокефальними Церквами, а ще й є невід’ємною єдиною з Константинопольською Православною Церквою». УПЦ натомість «контактує з іншими Помісними Православними Церквами безпосередньо». І додав, що зміни до статуту свідчать «про відмежування від Московського патріархату».

УПЦ МП – надалі частина РПЦ

УПЦ МП – «самостійна», «незалежна», «безпосередньо контактує», «відмежована». Все, щоб не вимовити слова «автокефальна» (помісна), тобто канонічно незалежна й записана до Диптиху Православних Автокефальних Церков. Тобто без канонічного статусу, який ПЦУ отримала від Вселенського патріарха і тому стала п’ятнадцятою православною автокефальною церквою світу. УПЦ МП не має шансів на такий статус, бо у Вселенському православ’ї існує принцип, що в одній державі має бути одна церква – частина Вселенської Христової Церкви.

УПЦ МП залишається «самоуправною з правами широкої автономії» частиною РПЦ. Жонглюванням правово-канонічними і публіцистичними термінами УПЦ МП намагається приховати те, що рішення собору від 27 травня нічого не змінили в її правовому і канонічному статусі. Статут РПЦ (глава ІІІ, ст. 5) свідчить, що її Помісний Собор (тобто найвища влада), по-перше, служить вираженням єдності у справах віри та канонічної єдності РПЦ і його головним завданням є їхнє збереження; по-друге, приймає рішення, які стосуються надання автокефалії, автономії чи самоуправності частинам РПЦ.

У грудні 2017 року в статуті РПЦ додано главу Х «Українська Православна Церква»: «1. УПЦ є самоуправною з правами широкої автономії. 2. УПЦ отримала незалежність і самостійність в управлінні згідно з Визначенням Архієрейського Собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 року «Про Українську Православну Церкву». 3. В своєму житті та діяльності УПЦ керується Визначенням Архієрейського Собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 року «Про УПЦ», Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року і Статутом УПЦ, який затверджується її Настоятелем і який схвалюється патріархом Московським і всієї Русі».

Залишення в статуті УПЦ МП посилання на Грамоту патріарха Олексія ІІ означає, що рішення про те, чи УПЦ МП дотримується православного благочестя і канонів, приймає РПЦ, а не її українська структура. Цитати з глави Х дозволяють розібратися з правовим змістом термінологічної «багатослівності» ієрархів УПЦ МП. «Самостійна», «незалежна», «самоуправна» – це терміни, які надалі визначаються згідно з статутом РПЦ.

Виходить замкнене коло. «Незалежна і самостійна» УПЦ МП може вважатися канонічною і підтримувати зв’язок із Вселенським православ’ям завдяки своїй правовим і канонічним зв’язкам з РПЦ. Коли б хотіла ці зв’язки порушити, тоді втрачає статус церкви канонічної, про що рішення приймає Москва.    

І це Москва нагадала УПЦ МП на засіданні (7 червня 2022 року) синоду РПЦ. Він констатував, що рішення про зміну статусу УПЦ може бути ухвалене лише «в рамках канонічної процедури, що включає постанову Помісного Собору РПЦ». Синод пригрозив, що «самочинні дії щодо зміни статусу УПЦ можуть призвести до появи нового розколу всередині неї».

Сподіваються, що Україна програє

Для чіткішого донесення погрози, в Москві пригадали, що про те ж саме заявив синод УПЦ МП у своїй заяві від 12 травня 2022 року. Владики під керівництвом митрополита Онуфрія констатували, що будь-які дискусії, що стосуються життя УПЦ, «мають відбуватися в рамках канонічного поля і не повинні призводити до нових розділень у Церкві».

У Києві московські «натяки» зрозуміли. Синод УПЦ МП не скасував своєї постанови від 12 травня і не спростував рішень синоду РПЦ, а прийняв їх до відома й виконання. І саме це є причиною того, що досі не опубліковано змін до статуту на офіційній сторінці УПЦ МП (Київської митрополії) і не введено їх до українського правового поля.

У Законі про свободу совісті (стаття 14) чітко зазначено, що у разі якщо релігійний центр (управління) входить до складу чи визнає (декларує) у будь-якій формі підлеглість у канонічних, організаційних, інших питаннях будь-яким іншим діючим в Україні чи за її межами релігійним організаціям, тоді для реєстрації статуту (положення) цього релігійного центру (управління) подається також документ, що підтверджує визнання такою релігійною організацією підлеглості їй релігійного центру, або документ, який підтверджує, що релігійний центр (управління) входить до складу такої релігійної організації.

Зміни до статуту підтвердили підлеглість УПЦ МП в канонічних питаннях РПЦ (Грамота патріарха Олексія ІІ), однак митрополит Онуфрій окремого документу, який це підтверджує, не надає, бо тоді довелося б розкрити реальне наповнення терміну «повна незалежність» УПЦ МП. Тобто продовження статусу «самоуправної з правами широкої автономії» частини РПЦ. Бо про інший статус (автономія, автокефалія) Київ не звертався.

У московському патріархаті спокійно приглядаються до дій керівництва УПЦ МП. 29 травня 2022 р. синод РПЦ висловив «всіляку підтримку та розуміння архіпастирям, пастирям, чернецтву й мирянам УПЦ, що зазнають безпрецедентного тиску з боку представників розкольницьких структур, місцевої влади, засобів масової інформації, екстремістських організацій та націоналістично налаштованої частини громадськості».

У перекладі на просту мову це означає, що Москва із розумінням сприймає публічні заяви і навіть рішення своїх українських структур за умови, що вони не порушують основ статуту РПЦ. А коли промине час «безпрецедентного тиску», тоді все можна буде відмотати назад.

Проти власної держави

Стратегія керівництва РПЦ та її української структури зрозуміла: залишити все так, як є, для збереження останніх інституційних пут, які століттям тримали Україну в російській імперії. Ця стратегія загрожує існуванню України, суперечить нашим національним інтересам, правовим документам і обмежує свободу совісті та віросповідання. У церковній площині фундаментом російського імперіалізму і колонізації України стало підпорядкування в 1686 р. Київської православної митрополії московському патріарху.                

Пригадаймо, що в процесі отримання Томосу було скасування Синодом Константинопольського патріархату акту з 1686 р. (11 жовтня 2018 р.), і з цього моменту можна було б поставити жирну крапку на претензіях РПЦ на територію Української держави як частину її «канонічної території». Якби не супротив УПЦ МП, що реалізувала інтереси РПЦ і Російської Федерації.    

Собор єпископів УПЦ МП назвав рішення Константинопольського патріархату недійсними й такими, «що не мають жодної канонічної сили. Зокрема, рішення про встановлення юрисдикції Константинопольського Патріархату на території України є наслідком спекулятивного трактування церковної історії». І УПЦ МП розірвала євхаристійне спілкування з Вселенським патріархом, так само як і вся РПЦ.

Під час екстреного засідання постійних членів ради безпеки РФ (12 жовтня 2018 року) обговорювалося «положення РПЦ в Україні». У підсумку, речник Кремля заявив: «якщо події, що розвиваються нині, увійдуть у русло протиправних дій, то Росія всюди захищає інтереси росіян і російськомовних, так само, і про це неодноразово говорив Путін, Росія захищає інтереси православних».

І Путін почав «захищати». У своєму зверненні від 21 лютого 2022 року (виправдання визнання «незалежності «ДНР» і «ЛНР») він ствердив: «У Києві продовжується підготовка розправи над УПЦ МП. І це не емоційна оцінка, про це говорять конкретні рішення і документи. Трагедію церковного розколу влада України цинічно перетворила в інструмент державної політики. Нинішнє керівництво країни не реагує на прохання громадян України скасувати закони, які утискають права віруючих. Ба більше, в Раді зареєстровані нові законопроєкти, спрямовані проти духовенства і мільйонів прихожан УПЦ МП».

«Гоніння на єдину канонічну церкву» – постійний мотив пропаганди окупантів, чого УПЦ МП ніколи не спростувала і не заперечила. Навпаки, її керівництво такі «гоніння» підтверджує, звинувачуючи у війні Українську державу. У заяві від 12 травня ц. р. синод УПЦ МП написав, що приводом для «військового вторгнення» була діяльність президента України Петра Порошенка та «руйнівна ідеологія так званої Православної Церкви України».

Духовна незалежність України

У своїй риториці УПЦ МП намагається просунути тезу про те, що війна Росії проти України почалася 24 лютого ц. р., а не 20 лютого 2014 року. Такий самий підхід демонструє ДЕСС: «Наративи релігійних діячів України та росії, що стосуються агресії росії проти України, є разюче відмінними навіть у тих випадках, коли вони мають спільну або споріднену релігійну/конфесійну ідентичність». Бо «у той час, як у росії лунала підтримка «спецоперації», в Україні навпаки засуджували ганебний напад росії на Україну».

Такий підхід дозволяє «не добачати» того, що УПЦ МП не засудила ідеології «русского міра» і продовжує називати РПЦ «Руською Православною Церквою», хоч це антиісторичний термін про «три братні народи», а також виправдання зазіхань на Україну як «канонічну територію РПЦ». УПЦ МП транслює основні мотиви антиукраїнської пропаганди, не засудила російських звірств, обстрілів міст чи погроз застосувати проти України ядерну зброю. 

Днями, під час освячення головного храму Росгвардії, Кірил заявив, що могутні сили, які перебувають «поза Руссю», хочуть «послабити Святу Русь», тобто Росію, Україну і Білорусь. Він заявив, що під загрозою «саме існування нашої країни». А відповідно до військової доктрини, в такому випадку РФ може застосувати ядерну зброю. 

Теза про російську агресію, яка почалася 24 лютого, дозволяє ДЕСС ігнорувати роль держави у процесі надання автокефального устрою Православній Церкві в Україні. І що отримання автокефалії було не лише доленосним актом в історії Українського православ’я, а й вагомою перемогою в війні проти Росії. ДЕСС не виконує нормативно-правових актів, які супроводжували процес отримання автокефалії.

ВРУ постановою від 16 червня 2016 року звернулася до патріарха Варфоломія про повернення Київської православної митрополії до історичної Константинопольської Церкви-Матері. «Вже два роки, – написано, – як Україна потерпає від збройної агресії з боку Російської Федерації.(…) Сучасний Московський патріархат надто тісно пов’язаний з пануючим у Росії політичним режимом, щоб сприйматися українським суспільством саме як Церква, а не «міністерство ідеології» РФ».

ВРУ підкреслила, що впродовж усього ХХ століття йшла боротьба за помісний автокефальний статус давньої Київської митрополії, яка «в 1686 року з грубим порушенням канонів була приєднана до патріархату Московського». І додала, що «після подій 2014 року Україна вже ніколи не буде ані політичною, ані церковною колонією Росії».

У своєму зверненні від 17 квітня 2018 р. до Вселенського патріарха президент Петро Порошенко підкреслив, що Томос про автокефальний устрій Православної Церкви в Україні довершить «утвердження незалежності і самостійності України у духовному вимірі» та «ще більше укріпить релігійну свободу в Україні та міжконфесійний мир, посилить права та свободи громадян». Звернення президента підтримала ВРУ.

Отже, після початку російсько-української війни українська влада визначила юридичну кваліфікацію російської агресії проти України, роль РПЦ в агресії, характер цієї релігійної організації, яка стала частиною державного апарату РФ та спосіб закінчення колоніальної залежності України від Росії. Називаючи автокефалію Православної Церкви в Україні «руйнівною ідеологією», УПЦ МП виступила проти власної держави. Підтримала натомість агресора, для якого «захист православних» став одним із виправдань широкомасштабного вторгнення із завданням знищити нашу державу і націю.

Президент Латвії проклав дорогу

Одна з кардинальних проблем нашого державотворення – це схильність до персоналізації державних рішень і через те їх заперечення, а то й взагалі нехтування. Навіть тоді, коли ці рішення мають справді історичне значення, бо розвертають вектор нашого розвитку на десятиліття, а то й століття вперед. Саме така ситуація полегшує завдання нашому ворогові, який від десятиліть проголошує тезу про те що «українців як нації не існує», Українська держава – це «штучне утворення», а Київська Русь – це і є російська держава. 

Свіжий приклад проблем, які породжує нехтування тяглості державних традицій і рішень, я згадав при аналізі змін до закону про Латвійську Православну Церкву, які ініціював президент Латвії Егілс Левітс. Їхня суть у закріпленні незалежності/автокефалії ЛПЦ від РПЦ. Бо сьогодні Латвійська церква має статус «самоуправної» в московському патріархаті. Зміни блискавично проголосував парламент і схвалив собор ЛПЦ. На цій основі латвійський уряд звернувся до московського патріарха про визнання автокефалії ЛПЦ, що підтримав церковний собор. Церковники апелювали до московського патріархату, щоб все відбулося канонічно.

Що зробить Москва? А це немає принципового значення, бо остаточне рішення буде за Вселенським патріархом. Коли московський патріархат погодиться на автокефалію ЛПЦ, тоді рішення про внесення ЛПЦ до Диптиху Православних Автокефальних Церков прийматиме Вселенський патріарх, якого це пряма прерогатива. Коли б московський патріархат відмовив, тоді ЛПЦ може звернутися з апеляцією до Вселенського патріарха, який єдиний уповноважений розглядати скарги єпископів, які вважають себе скривдженими помісними соборами.    

ДЕСС і частина українських публіцистів почали пояснювати, що в Латвії все відбулося по-іншому. Насправді ініціатива мала належати ЛПЦ, а самі зміни до законодавства мали порушити принцип свободи совісті та віросповідання. І тому невідомо, чим все закінчиться. З посиланням «на добре поінформовані» латвійські джерела. А вистачило б зайти на сайт президента і ознайомитися з пояснювальною запискою до законопроєкту (вона доступна англійською мовою), щоб зрозуміти, що латвійський випадок цікавий для нас.

Під кінець липня ц. р. латвійський МЗС отримав повідомлення про рішення синоду РПЦ створити раду в справах єпархій з «ближнього зарубіжжя», що в оцінці латвійських дипломатів суперечить незалежності ЛПЦ. Латвійські спецслужби визнали рішення Москви загрозою для національної безпеки і на цій підставі підготовлено проєкт зміни до закону, який розглянула рада національної безпеки. Консультації щодо законопроєкту президент провів з МЗС, Міністерством юстиції та Службою національної безпеки. Остаточний текст затвердила Рада національної безпеки.

ЛПЦ повідомлено про законопроєкт на етапі його розробки. Влада наголосила, що церква має бути вповні незалежна, тобто автокефальна. Свою ініціативу президент визнав згідною з міжнародними зобов’язаннями Латвії, зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 9), бо держава зобов’язана захищати ЛПЦ та її вірних від загрози зовнішнього втручання з боку РПЦ. 

На позицію президента Латвії та всієї державної влади вирішальний вплив справила агресія Росії проти України, зокрема її широкомасштабний етап. У пояснювальній записці президент Левітс звернув увагу на те, що РПЦ виправдовує агресію, вихваляє злочини російської армії, посилюючи у своїй риториці пропагандистські наративи щодо заперечення Української державності, її незалежності та суверенітету. А це становить загрозу національній безпеці Латвії.

Підтримка РПЦ і патріархом Кірилом російської агресії проти України та злочинів проти українського народу виключає будь-який його вплив на позицію та рішення незалежної (автокефальної) ЛПЦ,  – підсумував президент.

Вибір на користь ворога

Все чітко, оперативно й в межах закону, з піклуванням про національні інтереси та свободу совісті. Тільки брати приклад і вчитися, як працює відповідальна державна система. Нас однак намагаються переконати, що ситуація в Латвії та Україні відмінна, хоч насправді майже однакова. Канонічно ЛПЦ – це самоуправна церква у складі РПЦ (ще), УПЦ МП – самоуправна церква з правами широкої автономії.

Єдина різниця полягає в автокефальному церковному устрої ПЦУ, отже в нас уже є те, чого тільки тепер домагається Латвійська держава та її Православна церква. Автокефалія надана усій Православній Церкві в Україні, «що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа» (текст Томосу).

УПЦ МП агресивно відмовилася від участі в процесі становлення Помісної ПЦУ, підпорядковуючи свою діяльність інтересам РПЦ і російської держави. Організаційні та особистісні проблеми зіграли в цьому свою роль, але вони мали другорядне значення.

Після 24 лютого навіть найбільш далека від мирських справ людина могла пересвідчитися в тому, що мета російської держави та її православної церкви – це знищення Української держави і української нації. РПЦ втратила характер релігійної організації, її керівники повністю інтегровані до державних структур і підпорядковані її спеціальним службам. Патріарх Кірил заявив, що війна Росії проти України «священна». Патріарх Варфоломій відповів, що це «війна диявольська». 

Керуючись інтересами своїх вірних та всіх українців, які стали перед загрозою геноциду, УПЦ МП могла прийняти два рішення: 1) розірвати зв’язки з РПЦ, звернутися до Вселенського патріарха про відновлення євхаристійного єднання і почати переговори з очільником ПЦУ митрополитом Епіфанієм щодо об’єднання з ПЦУ; 2) виступити до Української держави про допомогу для «оксамитового» розпрощання з Москвою – утримати канонічність і як організована структура розпочати процес повернення до Українського православ’я, яке автокефальне з 2019 року.

УПЦ МП обрало третій варіант. Залишити все так як є, напустивши при тому багато диму про «зміни», «самостійність» і «відмежування від РПЦ». Щоб ніхто не зміг розібратися в тонкощах російського «благочестя». В умовах повномасштабної війни це продовження вибору на користь агресора, а не Української держави й благополуччя її громадян. Це також вибір, спрямований проти Вселенського православ’я, яке московський патріархат хоче підпорядкувати собі, щоб стати «православним Ватиканом» – як мету аналогічної політики для відновленої у 1943 році РПЦ визначив Сталін.

Юридичні підстави заборони РПЦ

Українська держава зобов’язана втрутитися в ситуацію з уваги на свої базові інтереси. Зокрема, впорядкувати відносини в Українському православ’ї згідно з вимогами українського законодавства і міжнародного права, прав і свобод громадянина, а також канонів Вселенського православ’я. Під кінець дев’ятого року російської агресії, на дев’ятому місяці її широкомасштабного етапу нас не має шантажувати релігійна організація, яка підпорядкована країні-агресору. 

У парламенті розглядаються два законопроєкти «Про деколонізацію гуманітарного простору України». У внесеному мною і групою інших депутатів вперше запропонована дефініція ідеології «русского міра» – основи геноцидної ідеології рашизму. Деколонізація – це продовження декомунізації, яку провели у 2015-2019 роках. Першим, «духовним» актом деколонізації, стало отримання автокефалії Православною Церквою в Україні.

Цей процес потрібно завершити, бо всі передумови для цього виконані. Латвійська держава ґрунтовно доказала, що переривання зв’язків з РПЦ потрібне для охорони ЛПЦ та її вірних від зовнішніх загроз. Без порушення канонічних прав церкви, будь-яким чином не обмежуючи свободи релігійних переконань, совісті та віросповідання. В цьому і проявляється європейський підхід до демократії, верховенства права і національної безпеки.

ДЕСС звернуло увагу на інший аспект правової оцінки діяльності РПЦ. На основі частини третьої статті 34 Конституції України та частини другої статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо здійснення свободи вираження поглядів відповідно РПЦ може втратити в Україні статус суто релігійної організації, а діяльність релігійних організацій, заснованих в Україні її релігійними центрами (управліннями), можна буде припинити, у разі якщо Українською державою:

1. буде офіційно визнано, що діяльність РПЦ має не лише релігійний, а й політичний характер, і така її діяльність на території України не має на меті задоволення релігійних потреб громадян України сповідувати і поширювати віру, а також порушує вимоги принципу відокремлення релігійних організацій від держави у спосіб, що становить загрозу національній безпеці України;
2. буде встановлено, що у відносинах із громадянами України, юридичними особами приватного права, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами РПЦ не визнаватиметься релігійною організацією;
3. враховуючи вимоги частини першої статті 8, статті 19 та частини другої статті 35 Конституції України, встановлення факту того, що діяльність певної релігійної організації має не лише релігійний, а й інший характер, має здійснюватись у законний спосіб: наприклад, у межах кримінального провадження, під час здійснення контррозвідувальної діяльності, розвідувальної діяльності, спеціального моніторингу діяльності релігійних організацій».

Великі традиції Київського християнства

Довге цитування відповіді ДЕСС було потрібно, щоб ні в кого не залишилося сумніву: Українська держава просто зобов’язана заборонити законом діяльність РПЦ і всіх її структур на своїй території. Толерувати нинішню ситуацію – це визнавати, що Україна є відкритим полем для маніпуляцій ворогами, які можуть творити з нами все, що їм тільки заманеться. Держава має припинити практику віддаленого спостереження за процесом, в її арсеналі достатньо інструментів для активного вирішення проблеми.    

Підстав для заборони діяльності РПЦ більш як достатньо не лише завдяки контррозвідувальним і розвідувальним даним, а перш за все нормативно-правовим актам (постанови ВРУ, звернення президента України). Проєкт закону «Про зміцнення національної безпеки у свободи совісті та релігійних організацій» уже підготовлений мною і незабаром буде поданий на розгляд парламенту. Його головні пункти, це заборона діяльності РПЦ, впорядкування правової ситуації в Православній Церкві в Україні, уточнення процедури реєстрації релігійних організацій і справ володіння нерухомістю.

Чи заборона діяльності РПЦ має означати автоматичну заборону УПЦ МП як релігійної організації? І так, і ні. Так, якщо ієрархія цієї церкви не розірве правових і канонічних зв’язків з московським патріархатом і не повернеться в лоно Українського та Вселенського православ’я. Ні, бо існує багато способів вирішення цієї проблеми на ґрунті існуючого права – церковного і державного. Було б бажання з боку церковних діячів і наполегливість державних структур. Будемо також сподіватися, що стимулом для них стане не лише воля держави, оформлена в закон, а й бажання великої частини духовенства, яке довше не схоче підтримувати Москву проти України.

«В одній державі – одна православна церква» – фундаментальний історичний і канонічний принцип організації Вселенського православ’я. Саме тому Вселенський патріарх надав Томос Православній Церкві в Україні, а не Українській православній церкві, як багато з нас сподівалося. Цим він підкреслив, що існує одна Христова Церква, яка організаційно оформлена з врахуванням існування держав.

Враховуючи цей факт, в нашому законопроєкті запропоновано, щоб термін «православний» (у всіх відмінках, похідних і значеннях) приналежав лише тим релігійним громадам, монастирям, установам і центрам, які визнають Томос Вселенського патріарха від 6 січня 2019 року. Це, звичайно, не стосуватиметься ПЦУ, очолюваною митрополитом Епіфанієм, якій Томос надавався.

Коли хтось не визнає Томосу, тоді має визначитися, до якої релігійної неправославної організації приналежить або заснувати нову і вже неправославну. В Україні панує свобода совісті та віросповідань, кожен може вірити у що і як хоче, або ж не вірити у ніщо. Його воля і право.

Інше питання – це релігійні організації (об’єднання), які мають надати інформацію та документи про своє вірування, а також правові, канонічні, організаційні і фінансові зв’язки з релігійними організаціями за кордоном. Надані інформація та документи мають перевірятися службами Української держави на відповідність нормативно-правовим актам про національну безпеку і нормам закону про захист громадян від зовнішнього втручання релігійних організацій, що втратили релігійних характер і стали інструментом геноцидної політики держави-агресора.

Українське християнство має понад тисячолітню історію, так само як літочислення Київської митрополії. Це із столиці нашої держави християнство поширилося на терени всієї Східної і частину Центральної Європи. Київське християнство має власну богословську і церковну традиції, над розвитком яких сьогодні працюють всі гілки Володимирового Хрещення. І немає жодних аргументів на користь того, щоб воно надалі підпорядковувалося Москві, чия церковна і богословська традиції стисло пов’язані з історією російської імперії.