Повномасштабна війна вкотре підтвердила: наша стіна з Росією – це мовна стіна
Мову продовжують атакувати ззовні. І російськими танками і через рішення Венеційки
Чотири роки тому вступив у силу Закон про мову. Сьогодні всі основні норми документу вже діють.
Памʼятаю, як довго ми за це боролися. Майже 2,5 тисячі поправок, обговорення з громадськими організаціями та науковими інститутами, потім численні суди. Та що казати, навіть деякі патріотично налаштовані депутати були не готові проголосувати за нього, не кажучи вже про заборонений нині «опозиційний блок». Проросійські сили у Верховній Раді усіма силами намагалася зірвати ухвалення Закону про мову.
Захист закону – одна з цілей моєї політичної діяльності. Мову продовжують атакувати ззовні. І російськими танками і через рішення Венеційки. Її атакують і всередині країни усі ці виховані Совком україноненависники.
Коли ми розробляли Закон про мову, я говорив про мрію: щоб українська мова звучала на кожній вулиці, в кожній школі, в кожному магазині. Вже зараз це питання не викликає дискусій. Повномасштабна війна вкотре підтвердила: наша стіна з Росією – це мовна стіна. І українська мова – це наша найочевидніша відмінність.
Нещодавно Київрада ухвалила рішення заборонити будь-який російськомовний контент у столиці. Раніше спілкуватися ворожою мовою заборонили у стінах Могилянки. Такі кроки, на мій погляд, мають ухвалюватися не локально, а на території всієї держави – тобто у вигляді законів. Але політичної волі до цього немає, на жаль, і зараз.
Немає й державної програми розвитку української мови, яку мав би ухвалити Кабмін. А ініціативи, які знецінюють нашу мову (як-от проєкт закону про застосування англійської, що наробив галасу в публічному просторі), відкочують нас назад.
Зараз як ніколи важливо не втратити те, чого ми досягли за ці чотири роки. Вірю, що ми переможемо, відвоюємо наші міста й українська звучатиме на вулицях деокупованих Луганська, Донецька і Криму – такою ж мірою, як зараз звучить у Львові та Києві.