Англійська мова – найкраща гарантія проти «спокуси руского міра»

Мій син Мартин – двомовний. Він однаково вільно говорить українською та англійською.

Вільне знання англійської сталося з ним майже випадково, бо я забрала його з собою на рік в Штати, коли була там по Фулбрайту у 2018 році. І цей випадковий збіг обставин допоміг повністю ізолювати Мартина від pociйськомовного контенту: бо англомовного контенту – в рази більше, ніж pociйськомовного. До того ж – він цікавіший.

При цьому я бачу багатьох дітей своїх україномовних друзів, котрі з часом – починали дивитись мультфільми pociйською в ютюбі й подекуди – переходити на спілкування pociйською. А ще я знаю історію про повністю україномовних дітей, які в 9 класі раптом почали між собою говорити pociйською. Це сталося менш ніж рік тому, до слова. Вони перейшли на pociйську, бо так «крутіше».

У нас із Мартином такої проблеми не було. І я цьому дуже радію.

Але я маю визнати іншу сторону цієї медалі: Мартин швидше навчився добре читати англійською ніж українською. Просто тому, що контент англійською йому був цікавішим.

Це я до чого. Я всіляко підтримую, що англійську мову має знати якомога більше українців та українок. Це – найкраща гарантія і виключеності з pycкого міра, і доступу до якісніших освітніх матеріалів, і можливості інтеграції до цивілізованого світу для всієї країни.

Проте треба пам’ятати, що в Україні загроженою залишається українська мова. Це у моїй дорогій Швеції можна видавати фільми без дубляжу, бо за межами кіно – це переважно шведськомовне середовище.

Але в Україні – ситуація таки інша. Ми не завершили процес утвердження статусу української мови. Молодь досі часто вважає, що спілкуватись pociйською – це крутіше. Статистика прослуховування українцями pociйських співаків на Spotify – тільки одна з ілюстрацій цієї проблеми.

За цих умов український дубляж фільмів – це важлива цеглинка для існування української мови на рівні повсякденної культури. Її не можна зараз знищувати.

А англійську таки треба вчити. Усім.