Сховатися від війни за кордоном не вийде. І ось чому

Я і мій тодішній чоловік понад 30 років тому опинилися в Україні, бо поїхали від війни. Так, чоловік був непридатним (через дуже поганий зір), але факт є фактом – він поїхав. Всі його родичі-чоловіки взяли до рук зброю.

Після війни він повернувся додому. Я залишилася в Україні. Бо, окрім всього іншого, моя мама, українка, була з іншого боку фронту – і морально підтримувала іншу сторону, і фізично жила в місті, яке штурмували родичі мого колишнього чоловіка за допомогою російських військ.

Пройшло понад чверть століття. Я робила фільм про майбутнє моєї «малої Батьківщини», яка тепер є окупованою територією Грузії, тоді як абхази вважають її незалежною республікою.

Нашій команді вдалося записати інтерв'ю з обох боків конфлікту (але, звісно не у росіян).

Зйомки залишили в мене неймовірні враження.

Перше, що кидалося в очі – очевидна різниця між ставленням грузин та абхазів до власної участі у війні.

Так співпало, що чоловіки-грузини знаходили різні пояснення, чому вони тоді не взяли до рук зброю (нас посварили політики, не міг залишити хвору маму...). Натомість абхазькі учасники, навіть жінки, розповідали про свою участь у війні як про свій безумовний обов'язок. Особливо вразила одна жінка-вчений, яка під час війни була студенткою гуманітарного ВИШу, але стала санітаркою у війську. Вона сказала – «мені не було б що вивчати, як би мого народу не стало».

Звісно, російська підтримка була для абхазів визначальною. Але абхази й самі масово воювали – це факт.

Грузини боролися за територіальну цілісність своєї країни. Але далеко не всі – тотальної мобілізації та широкого добровольчого руху в Грузії не було – це також факт.

Друге враження – це біженці після десятиліть перебування в цьому статусі.

Я з сумом побачила, що люди, що покинули свої домівки чверть століття тому, продовжують жити своїм минулим життям.

• Вони продовжують спілкуватися в своєму звичному колі колишніх сусідів / колег, таких саме біженців.
• Багато з них живе в тимчасових помешканнях.
• Вони мандрують уві сні вулицями рідних міст.
• Вони зберігають ключи від своїх будинків.
• Вони кожного дня чекають на повернення.

Фільм не вийшов – після 24.02.2022 роздуми про мирне вирішення конфліктів стали неактуальними фантазіями.

Але зйомки кардинально змінили моє сприйняття реальності.

Висновки, які я зробила послухав всі записані інтерв'ю:

• тотальна та переважно добровільна мобілізація є необхідною умовою для перемоги (недостатньою, але необхідною),
• побудувати життя «з чистого листа» біженцю дуже важко, якщо взагалі можливо.

Ці тези не є аналітичним доробком, це особисті враження. Але я хотіла б, щоб усі ті, хто намагається зараз сховатися від війни за кордоном, про них пам'ятали.

Я визнаю право людей на будь-який вибір в дилемі «бій-біжі». Але кожен, хто обирає збереження власного життя замість боротьби за країну, має розуміти, що тим самим він напряму збільшує шанси держави на поразку, а себе та свою родину прирікає на життя вічних вигнанців.

Звісно, теоретично можна спробувати побудувати нове «нормальне» життя.

Обрати собі нову Батьківщину і не згадувати минуле.

Залягти на дно.

Відмовитися від минулого громадянства юридично; взяти нове.

Асимілюватися в новій країні.

Відмовитися від звичок та традицій.

Приховати від дітей правду про їхнє походження.

Спробуйте.

В мене, якщо що, не дуже вийшло.