Ціни, різниця у менталітеті і щедрість. На українських біженців у Великій Британії чекають сюрпризи
Велика Британія – країна, у яку до війни непросто було потрапити через візовий режим та високу вартість туризму, – із минулого березня через війну відкрилась для українців. Із 7,6 млн українців, які за даними ООН перебувають за кордоном, у Великій Британії знайшли прихисток близько 100 тис. осіб.
Британський уряд започаткував програму «Житло для українців». За її умовами отримати право на в’їзд у країну змогли люди, які не мають у країні близьких родичів або не є цінними спеціалістами, яких би запрошували на роботу. За умовами, потрібно знайти хост-сім’ю (спонсорів), які погодяться надати житло у Британії. Це є підставою для видачі візи на шість місяців з правом продовження до трьох років та дозволом на роботу.
Українці шукають спонсорів через знайомих, благодійні організації, за допомогою волонтерів, через групи у Facebook. Уряд Сполученого Королівства відповідає за безпечність будинку і обраного спонсора, перед тим, як надати дозвіл на прийом гостей з України, влада проводить інспекцію житла, перевіряє документи британської родини.
Від уряду хости отримують подяку у розмірі 350 фунтів за особу, яку приймають під своїм дахом. У грудні цю програму було продовжено на два роки. Уряд Великої Британії також оголосив, що збільшує суму мінімальних щомісячних «подяк», які отримують господарі житла, з 350 до 500 фунтів, щойно перебування гостя у Великій Британії перевищує 12 місяців.
Українці отримують 350 фунтів на дорослу особу на місяць у вигляді виплати через безробіття, а також, залежно від місцевості, 150-200 фунтів на кожну особу «підйомних» після приїзду. Це пристойні гроші, якщо зважити, що середній чек на продукти у британському супермаркеті – 30-40 фунтів, і цих продуктів вистачить на 2-3 дні.
«Ми обмінювалися думками, але забули обговорити побут»
Авторка цих рядків потрапила зі своїми дітьми у Велику Британію після трьох місяців перебування у Польщі. Дітей вивезла з України наступного дня після того, як росіяни захопили Запорізьку АЕС. Пожежа, яка виникла на території ядерного об’єкта, і загроза непередбачуваних наслідків дій російських терористів, налякали родину настільки, що вона опинилась в евакуаційному потязі.
Оскільки рішення було швидким та імпульсивним (приймали його за одну ніч) поїхали в нікуди. У Львові, куди потяг прибув пізньої ночі шукали попутки до кордону, який переходили пішки. Ранок зустріли в центрі для мігрантів в Перемишлі…
Далі – розповідь від першої особи.
У Польщі нас прихистила пані Вероніка – ветеринар за фахом, знайома мого колишнього чоловіка зі студентських часів. Вона поселила нас в комфортній квартирі над своєю клінікою, у якій також жила її працівниця. Гроші за проживання пані Вероніка не брала, навпаки, допомагала чим могла: грошима, побутовими речами, усім необхідним.
Буквально через три тижні після прибуття я оформила PESEL (польський аналог ідентифікаційного коду) і влаштувалась на роботу на завод з виготовлення деталей для меблевої промисловості. Працювала за мінімалку – 2 тис. злотих на місяць. Забігаючи наперед скажу, що в Британії це набагато складніша процедура, яка займає кілька місяців і вимагає заповнення значно складніших формулярів (application).
Ідея ж вирушити у Велику Британію виникла завдяки моїй подрузі Насті. Вона пізніше приїхала до Польщі з дочкою, але, почувши про програму «Житло для українців» в Британії, вирушила далі на Захід. Настя знайшла там сім’ю, яка прийняла її з донечкою до себе, і була у захваті від країни. Мовляв, у Британії набагато більше можливостей для розвитку. А родина Гая та Керолайн, яка надала їм в користування гостьовий будиночок біля власного дому, виявились надзвичайно відкритими і гостинними. Вони щиро переживали за Україну та українців.
Так було ухвалене рішення і нам вирушити у Британію – абсолютно на емоціях та на райдужних очікуваннях. Зараз розумію, що саме через тепле ставлення поляків, через безпрецедентну підтримку Польщі, яка прийняла нас, як рідних , з’явилася упевненість, що так можна дати собі раду в будь-якій точці планети.
Настя допомогла мені зв’язатися з волонтерами, які шукають хостів для українських родин. Нам порадили зробити сімейне фото і написати коротку розповідь про нашу сім’ю англійською. Ми це зробили і незабаром волонтери повідомили, що нами зацікавилась літня пара, Мартін та Сінтія, з графства Дорсет.
З майбутніми хостами у нас почалось активна переписка в WhatsApp. Ми нічогісінько не знали про цих людей, про їхній спосіб життя і звички. Я діяла навмання: абсолютно не розуміла, як правильно, що слід запитувати у першу чергу. У результаті, ми благополучно лишили поза увагою важливі побутові речі, у тому числі питання майбутніх розрахунків і фінансових зобов’язань, натомість багато уваги приділяли обміну думками, фото (я – своїх дітей, вони – онуків) і спогадам. Мені було втішно чути, що наші майбутні хости цілком поділяють моє ставлення до Росії і засуджують агресію проти України.
Спілкувалися ми щодня. Починали, як правило, вранці (ділились фотографіями, у кого що на сніданок) і закінчували пізно увечері. Я влаштувала для майбутніх хостів відеозв’язок з моєю мамою та моїм найближчим другом. Показувала їм свій дім, у якому народились і виросли я та мої діти, вулиці Києва.
З собою в Британію везли подарунки – прапори, вишиванки для онуків, армійську футболку для Мартіна, польський шоколад для Сінтії. Мені Мартін подарував сумку, зшиту власноруч, моєму синові – книжки, а донці – ведмедика Паддінгтона.
Перший тиждень в домі нашої нової сім’ї був казковим. Але далі ми все більше розуміли, що мешкати під одним дахом з двома чужими дорослими людьми не так легко, як це на початку здавалося. Господарі відразу дали зрозуміти, що усі фінансові витрати нашої з дітьми сім’ї я маю нести самостійно. З англійськими цінами це було дуже непросто.
Тепер я завжди раджу тим, хто тільки збирається у Британію, обов’язково обговорювати питання фінансової відповідальності у попередньому листуванні з майбутніми хостами. Нам пощастило, що наші господарі взяли на себе оплату комунальних послуг, а від інших дівчат з України я чула, що їх просили покривати і цю статтю витрат. Водночас, багато хто з британців не тільки не просить платити комуналку чи купувати, наприклад, туалетний папір, а й ділиться з українськими родинами їжею і всім, що має. Скільки сімей – стільки і моделей.
Наші хости роздрукували для нас на принтері лист, в якому містилась детальна інформація про систему водовідведення у їхньому домі, і переконливе прохання не засмічувати каналізацію. Потім була лекція, як зменшити використання води, миючи посуд без посудомийної машини. Духовку нам теж заборонили вмикати, зауваживши, що вона використовує багато електроенергії.
Виникла також проблема з походами до магазину. Від містечка, в якому працювало кілька маркетів, наш дім відділяла відстань, яку можна було подолати пішки лише за годину в один бік. А наші хости неохоче погоджувалися на прохання поїхати за продуктами. «Наш автомобіль – це електрокар, але електроенергія в Англії зовсім недешева», – пояснювала господиня. Звісно, я розуміла, що вони мають повне право так казати. Ми ж не вдома, і вдячні за все, що вони нам дали.
Складно сказати, у який момент напруга у відносинах з нашою першою хост-сім’єю досягла критичної точки. Було незвично і дискомфортно отримувати від них зауваження на тему, як я маю чинити, аби мене вважали гарною мамою. Наприклад, господарі наполягали, що я маю вставати не лише вранці готувати сніданок дітям, а й бути на ньому присутньою. Я намагалась пояснювати, що у Польщі, особливо у тижні, коли у мене зміна на заводі починалась о шостій, діти навіть самі собі готували сніданок. Отже, своїм святим обов’язком я вважаю заповнити холодильник, аби вони мали все необхідне для приготування бажаної їжі.
Як і більшість українців, я була щиро здивована тим, що у Великій Британії заборонено залишати без нагляду дітей молодше 12 років. Також не можна лишати дітей, яким не виповнилося 16 років самих на ніч. Власне, правило таке, що покарати батьків за його порушення можуть лише у випадку, якщо під час їхньої відсутності з дитиною станеться щось край погане.
Англійки – покоївки готелю, з якими я обговорювала це правило, зізнавались, що насправді частенько змушені тихенько обходити його і лишати дітей самих вдома. На багатьох роботах, приміром у сфері догляду, нічні зміни оплачуються вище денних. Утім якщо порушувати правило поводження з дітьми до 12 років, проживаючи під одним дахом з приймаючою англійською родиною, слід бути готовим до серйозних зауважень.
Останньою краплею з першими хостами, певно, стало непорозуміння, яке виникло через візит, який господиня запланувала з нашою обов’язковою участю. Ми мали поїхати до іншої родини, яка була у роздумах, чи не взяти їм також українців. На той самий день, ще раніше, я запланувала черговий візит до Насті та її англійської родини. Ми узгодили час, аби зустріч з Настею відбулась після гостин в англійській родині, на яких наполягала наша господиня. Але коли настав час їхати до Насті, вона і не думала поспішати…
Врешті волонтерка Айзі, яка нам допомагала ще на етапі пошуку родини в Англії, порадила залишити дім хостів. Вона запросила нас з дітьми пожити в її будинку, допоки не знайде для нас іншу сім’ю.
Ті дні були найщасливішими для нас в Англії. Айзі і Роланд – дуже відкриті і щирі. З ними було по справжньому затишно і цікаво! Вони з тих, хто готовий поділитися усім, що мають. Окрім нас в їхньому будинку жила пара з дітьми – біженці з Колумбії, також жінка з доньками з України, для якої вони стали офіційними хостами. Наші гостинні господарі усіх збирали за спільним родинним столом. Спілкувалися, грали у настольні ігри.
Одну з кімнат у будинку гостинні господарі виділили для безкоштовних уроків англійської – до них долучалися українці з усіх селищ і невеличкого містечка, розташованих неподалік. Це був справжній клуб для спілкування: обговорювали все – свої історії, місця в Англії, які варто відвідати, досвід з хостами, пошуки роботи, ситуацію в Україні.
На території садиби діяв free shop, до якого завозили речі та іграшки, книги. Причому речі можна було брати назовсім або повертати їх, що було надзвичайно зручно щодо настільних ігор, іграшок, книг.
Коли росіяни почали активно обстрілювати інфраструктуру і у містах почались відключення електроенергії, Айзі з чоловіком розпочали збір коштів на генератори. Вони вже відправили кілька в Україну.
«Не лінуйтесь подивитися на карті, де ви житимете»
З будинку наших чарівних господарів нас забрала до себе літня пара, яка мешкала у невеличкому селі у 20 кілометрах від Йовіля – містечка, у якому був розташований найближчий центр з пошуку роботи. До речі, це ще одна важлива деталь, яку більшість з українців, плануючи переїзд до Англії, не враховують: чимало господарів, які готові стати хостами, мешкають у віддалених селах. Не маючи автомобіля, з них практично неможливо дістатися міст, у яких можна знайти роботу. Дійсно, на відміну від Польщі, яка має розвинене автобусне сполучення, у Британії чимало населених пунктів просто не мають жодного транспортного сполучення з містами. Це слід враховувати – не варто лінуватись перевірити по карті, де мешкають хости, плануючи переїзд до них
Можна домовитись із господарями про можливість використовувати їхній автомобіль. Більшість українців, які отримали таку можливість, самі купують пальне.
У новій сім’ї, яка нас прийняла, у користуванні було два автомобіля. Спочатку вони погодились, щоби я керувала, але тільки тим, що мав механічну коробку передач. Перед тим я мала досвід лише з «автоматом» і справа не пішла. Ми кілька разів спробували поїздити з господарем разом англійськими дорогами, але і він нервував через мою недосвідченість, і я страшенно переживала через те, що можу пошкодити чужу дорогу річ. Незвичні вузькі дороги геть не схожі на наші українські – освітлені, прямі і широкі.
Без коліс ми опинились відрізаними від багатьох можливостей. Літо добігало кінця, а мій син міг залишитися без можливості навчатись – у селищі була тільки молодша школа. Жодного шансу знайти роботу там також не було. Супермаркет у якому можна було придбати харчі, також розташовувався в сусідньому місті, до нього можна було доїхати тільки автомобілем.
На допомогу нам знову прийшли Айзі з Роландом. З їхньої подачі кансіл переселив нас у чудове містечко Ваймос. Нам дали кімнату у соціальному BnB. Це був цікавий досвід. Йдеться про комфортний притулок, у якому можуть жити люди, які за тих чи інших обставин втратили житло: наприклад, внаслідок підвищення ціни оренди або втрати роботи і здатності оплачувати житло тощо.
У кожній кімнаті у соціальному BnB є душ і туалет. Кухня – загальна, але на ній є увесь необхідний посуд. Духовкою можна користуватися без обмежень. У кожного жителя будинку власна шафка для зберігання їжі і місце на поличці у холодильнику. Адміністрація дому безкоштовно забезпечує жителів дому всім необхідним для сніданку – кілька видів зернових пластівців, свіжий хліб, джеми, арахісове масло, шоколадна паста, молоко, соки. Також раз на тиждень персонал прибирає в кімнатах, міняє білизну на ліжках. Туалетний папір – також безкоштовно.
У Ваймосі я сіла за парту – для українців місцевий коледж проводить курс англійської мови ESOL (English for Speakers of Other Languages). Паралельно закінчила курси адміністраторів для медичної системи NHS (Національна служба охорони здоров’я Англії – National Health Service)
Великою втіхою була можливість спілкуватись зі співвітчизниками. У Ваймосі дуже потужна і об’єднана українська громада з власною сторінкою у Facebook, спільнотою у Telegram. Ми збирались на виготовлення окопних свічок для української армії, їздили на екскурсії.
Тут я зустріла кілька українок, у яких також з різних причин не склалися відносини з хостами. Наприклад дієтолог Анна зі Сходу України змінила три родини. У Ваймосі її прийняла родина, яка надала їм з донькою окреме від них житло. Особливо мені запам’яталась історія Алли, яка приїхала до Британії із заходу України з 17-річним сином. Англійської вони не знали, тому пошуком спонсора для них займалися волонтери з благодійної організації, вони також допомогли оформити візові документи.
За словами Алли, через неможливість порозумітися у простих побутових питаннях між нею і англійською родиною, яка прийняла їх під своїм дахом, з перших днів виникла напруга. Їй здавалося, що англійці не у захваті від їхнього спільного проживання. Але оскільки вона не могла зрозуміти, що саме не так, то просто постійно сиділа у себе у кімнаті, закривалась у собі, у той час як ситуація погіршувалась.
Після кількох місяців перебування в англійській родині, як розповідає Алла, місцева школа, до якої прийняли її сина на навчання, начебто отримала скаргу від батьків його однокласниці. Хлопця звинувачували у тому, що він силоміць посадив її собі на коліна. Син пояснив їй, що це було жартома, під час гри у класі, у якій брали участь і інші однокласники. Однак господиня, у якої вони мешкали, як могла пояснила Аллі, що наступного дня її сину не варто іти до школи. До проявів харасменту у Британії особливе ставлення: нас навіть попереджали, що через те, що наша культура більш поблажлива до таких проявів, ми не завжди можемо їх розпізнати. У Британії треба бути більш ніж обережними з такими діями.
Алла розповіла, що у розпачі пішла з дому, щоби подумати над проблемою на самоті. Ходила вулицями до самого вечора. Тим часом хости звернулися до представників місцевої адміністрації – кансіл. До речі, у Британії достатньо одного слова хостів, щоби розлучитися із гостями, яких вони прийняли у дім. Ніхто не з’ясовує, хто правий, а хто винуватий. Непорозумінь було би значно менше, якби у сторін була змога звертатися по допомогу до медіаторів. Адже ментальні розбіжності між нашими світами дійсно величезні. Українці не завжди можуть зрозуміти, як те, що здається прийнятним і не вартим уваги, може щиро ображати англійців. Власне, як і навпаки.
Коли Алла повернулася до будинку хост-родини на неї вже чекали представники місцевої влади. Вони повідомили жінці, що їй з сином доведеться переїхати. Без даху над головою родина не залишилась. У Британії на законодавчому рівні закріплено положення, за яким безхатченків не має бути, і всі, хто опинився у скрутному становищі, можуть отримати допомогу від влади. Навіть якщо людина офіційно має статус homeless (безхатченка), це не означає, що вона змушена буде жити на вулиці. Попри численні повідомлення у пресі про те, що багато українців після закінчення шестимісячного терміну перебування у британській родині залишаються без хостів, на практиці невідомо жодного випадку, коли б наші співвітчизники опинилися просто неба і без допомоги британської влади.
Інша справа, що надане владою житло не завжди може задовольняти вимоги переселенців. Як альтернатива – можна переїхати до більш комфортних умов, якщо маєш гроші на оренду житла.
Після виселення з будинку хост-родини, Алла із сином уже пів року мешкає у соціальному будинку Bed and breakfast (ліжко та сніданок), не сплачуючи за проживання. Подальші варіанти для Алли – або знайти нових хостів, або роботу, прибуток від якої дозволить орендувати комерційне житло. Є можливість стати у чергу на отримання соціального житла, за яке треба сплачувати тільки частину від суми оренди, значно нижчої за комерційну. Щоправда у цій черзі, особливо у жвавих містах, де є багато можливостей для працевлаштування, навіть англійцям доводиться стояти по кілька років.
Слід зауважити, комусь видається несправедливим, але так вже є, програмою «Житло для українців» однаково можуть скористатись і бідні, і заможні біженці. Матеріальне становище ніхто не перевіряє, але звісно, маючи гроші ти більш захищений від невдач.
Одна зі сфер, яка охоче рекрутує і навчає іноземців у Британії, – догляд за літніми людьми як у спеціалізованих закладах, так і вдома. Місто Ваймос – не виняток. Чимало українок також працюють у магазинах, кафе і готелях. Рівень кваліфікації і оплати залежить від рівня знання англійської. Одна з дівчат, до прикладу, влаштувалась перекладачкою у військовій сфері.
У Ваймосі також є кафе-кондитерська, заснована українками-біженками. Увесь персонал тут – з України. Є й майстрині, які успішно розвивають власний бізнес handmade.
У Ваймосі працює величезний freeshop одягу, у якому можна просто взяти все, від білизни до шкільної форми та взуття. Є магазин, у якому один раз на тиждень можна купити за 4 фунти десять продуктів (молоко, м’ясо, консерви, спагеті), а також взяти безкоштовно хліб, овочі і фрукти. При місцевих церквах діють фудбанки. До прикладу, у Шафтсбері, місті біля якого мешкає з родиною хостів моя подруга Настя нічого подібного немає і українцям приходиться все – від їжі до предметів одягу купувати за власний кошт.
Ставлення до війни і українських біженців у Британії відрізняється від того, яким воно є в Польщі. Якщо поляки прекрасно розуміють, що відбувається, і не мають жодних сумнівів у тому, що Polska byłaby następna (Польща була б наступною), якби наша мужня армія не спинила російську навалу, в Англії чимало людей досі до кінця не розуміють, яку величезну загрозу для всього світу представляє нинішня Росія. Ми зустрічали чимало англійців, які не бачать різниці між українськими біженцями і біженцями, які їдуть з інших країн, в тому числі через економічні негаразди в пошуках кращих можливостей.
Англійці щиро бажають нам поновлення миру, пропускаючи те, що для нас принципово – мир тільки після нашої Перемоги і відновлення територіальної цілісності.
«Не лякайтеся, якщо щось у Британії йде не за планом»
Наразі ми повернулись в Україну, але більшість наших знайомих і друзів- українців досі лишаються в Англії. Щоразу згадуючи про Британію, я відчуваю щиру вдячність до всіх, хто нам допомагав, до перших хостів насамперед, які відчинили перед нами двері у країну. Мені щиро шкода через непорозуміння, які виникли. Я часто думаю, як можна було вирішити питання інакше? Де я була занадто радикальною?
Розповіла про власний негативний досвід тільки, щоб підтримати тих, у кого не все йде за планом. У Британії, як, власне, і в Польщі завжди можна знайти інший, більш зручний варіант, допомогу, підтримку. Головне не опускати руки і в будь-якій ситуації пам’ятати: завжди хтось зі щирою посмішкою скаже you are welcome і розкриє дружні обійми – тому що ми українці, тому що маємо найкращу, гідну країну, якою захоплюється весь світ.
Насамкінець скажу, що моя емоційна мрія походити вулицями Лондона і побачити визначні пам’ятки здійснилася. Ми хотіли обов’язково відвідати англійську столицю перед поверненням додому, хоча це й зовсім недешево (з Ваймоса квиток тільки для одного дорослого в один кінець коштує більше ста фунтів). На залізничному вокзалі касир, до якого звернулися, нас питає, мовляв, вибачте, чи ви бодай не біженці? Акцент видав. Так, кажемо, ми з України. І він тоді – а знаєте що? Я зроблю вам подарунок. Я щиро захоплююсь вашою країною. Тому вам я просто подарую ці квитки. І виписав нам сертифікати на подорож, хоча ми готові були заплатити.
***
Здебільшого британці малюють в своїй уяві набагато гіршу ситуацію про умови і побут в охопленій війною Україні. Їх можна зрозуміти: якщо читати новини, картина дійсно жахлива. Адже про повсякденне життя в Україні – про підприємства, школи, магазини, які попри все працюють, щоденну звитягу комунальників і енергетиків, про єднання нації і піднесення, яке ми всі відчуваємо, у новинах не пишуть.
Нас проводжали так, наче ми не додому вертаємось, а їдемо на вірну загибель. Закидували лінками і порадами де придбати потужні ліхтарі, теплі ковдри і спальники. Нашій подрузі англійці, ми взагалі сказали, що їдемо в Польщу, а вже з дому написали їй правду з фотокартками і вибачились за брехню. Вона жінка в поважному віці і ми боялись її хвилювати. Натомість вона постійно питала, поки тривали збори: «Скажи, ви точно не їдете зараз в Україну? Ти ж такого не зробиш?»
Буквально перед від’їздом одразу дві сім’ї запропонували нам свій дім і прихисток. Відмовляли їхати не тільки вони і друзі, а і представники влади – пропонували варіанти. Довелося всім показувати вже придбані авіаквитки і вмовляти, аби не ображались і зрозуміли.
Українці ставались до нашого рішення зі спокійним розумінням. А одна дівчина на прощання гірко розплакалась у мене на плечі: «Теж хочу додому в Україну! Бо дім наш – це дім».
З усіма нашими англійськими друзями досі спілкуємось і вітаємо одне одного з святами. Вони запевняють, що будь-коли знову готові прийти на допомогу.
Альона Менжело, для «Главкома»
Коментарі — 0