Ветеранська політика в Україні має припинити бути розмінною монетою

Ветеранів російсько-української війни більше не вийде не помічати, їх буде дуже багато. Вони повертаються з поля бою із загостреним відчуттям справедливості, щодо державної ветеранської політики – в тому числі. 

Відтак, реагувати на голоси ветеранів і їхній запит щодо справедливості та поваги потрібно вже.

Український ветеранський фонд Мінветеранів провів комплексне дослідження (перше з 2014 року) потреб і запитів ветеранів та чинних військовослужбовців.

Абсолютна більшість опитаних військових та ветеранів вважають, що на сьогодні українське суспільство поважає ветеранів (52,2% – скоріш поважає + 9,5% – однозначно поважає). На думку 21,4% респондентів – суспільство скоріш не поважає ветеранів, а 4% переконані, що зовсім не поважає. Натомість близько 13% опитаних не змогли дати точної відповіді на це питання.

Відповідаючи на питання про те, чи українська держава сьогодні виконує свої зобов’язання перед ветеранами, більшість ветеранів погодилися з тим, що формально держава створила пільги для ветеранів, але питанням залишається їхня доступність.

«Є право, є можливість. Чи вони (ветерани) скористалися цим, чи ні – це їхня відповідальність, пряма. Але як на мене, так, дійсно, якщо він військовослужбовець, більшістю пільг він може скористатись, якщо він цього хоче і він цього прагне. Якщо він не хоче, не прагне, – держава йому нічого давати не буде», – так охарактеризував стан справ один з ветеранів-учасників фокус-групи.

Оцінюючи ставлення до ветеранів з боку держави та з боку суспільства, думки ветеранів розділилися.

Для одних ветеранів, хоч і формальні чи важко доступні пільги від держави – є проявом поваги до ветеранів. Для інших набагато важливішими за формальні умови є практичне використання пільг.

Зокрема, більшість ветеранів погодилися з тим, що наявність пільг – прояв поваги з боку держави, а численні бюрократичні процедури на шляху до отримання цих пільг ветеранами – безпосередній прояв неповаги. Водночас один з ветеранів зауважив, що держава і є відображенням суспільства, відтак порівняння їх ставлення до ветеранів є некоректним.

Відтак, під час формування державної ветеранської політики ми маємо чути ці голоси. Треба зважати на цей факт: якщо процес надмірно забюрократизований, то краще надати можливість оформити це також як платну послугу (наприклад, за оформлення низки документів на пільги), ніж водити людей колами бюрократичного пекла.

Про це говорив і учасник фокус-групи, пропонуючи рішення – створення спеціалізованих послуг супроводу ветеранів при оформленні пільг.

«Я переконаний, що навіть якщо зробити оплату цього супроводу офіційною, то багато хто з ветеранів погодиться проплатити якусь суму для отримання пільги. (…) (все одно, наразі) цю функцію оплати забирають нечесні працівники», – зауважив один із учасників.

Так, як випливає з дослідження, досвід ветеранів вказує на те, що система оформлення пільг в Україні є не уніфікованою. Зокрема, у деяких регіонах ветеранам необхідно щороку писати заяви для отримання щорічної виплати, а ветерани з Києва отримують щорічну фінансову допомогу, написавши заяву лише один раз. Окрім того, існують труднощі з оформленням пільг, що провокують поширення корупції та тіньових схем. 

«Не всі ветерани мають необхідний рівень підготовки, в плані бюрократії, для того, щоб досягти чи отримати пільгу, пройти цей довгий квест. (…) Такі канали є, але зазвичай це або особисті зв’язки, або корупційна складова», – говорить один із учасників фокус-групи.

Для зменшення бюрократизації надання пільг необхідно впровадити такі підходи:

1. Спрощення процедур. Спрощення та уніфікація процедур подання заявок на отримання пільг може значно зменшити бюрократичні перешкоди. Створення одного централізованого механізму для подання заявок та обробки документів може спростити процес і забезпечити більш швидкий доступ до пільг.
2. Автоматизація процесів. Використання сучасних технологій та автоматизованих систем може зменшити необхідність у ручній обробці документів та дозволити швидше розглядати заявки. Наприклад, використання електронних форм, сканування документів та електронного підпису можуть спростити процес обробки документації. Зважаючи на кількість майбутніх ветеранів такі процеси необхідно запускати «на вчора».
3. Усунення зайвих перешкод. Аналізувати та переглядати правила та вимоги щодо надання пільг з метою усунення непотрібних або зайвих перешкод. Спрощення критеріїв відбору, скорочення часу обробки та спрощення вимог можуть полегшити процес отримання пільг.
4. Інформаційна доступність. Забезпечення доступної та зрозумілої інформації та консультаційної підтримки про наявні пільги та процедури їх отримання може допомогти краще розуміти, як скористатися пільгами та які кроки потрібно зробити.
5. Взаємодія між органами. Забезпечення ефективної взаємодії між автоматизованими системами органів влади, або ж автоматизована обробка запитів до державних реєстрів. Однак ветерана необхідно оцифровувати починаючи з його місця служби.

До прикладу, у США в посвідченні водія ветерана є відповідна позначка. І такі насправді, здавалося б, маленькі кроки вже здатні привнести зручності у повсякденному житті ветерана.

Тому нам треба по-чесному, в реальному вимірі та в реальному часі підходити до змін умов для ветеранів, що може забезпечити, у свою чергу, держава, котру ж вони і захищали. Де є слабкі ланки в роботі державних інституцій – варто чесно визнати й прокомунікувати це з суспільством та, найперше, з ветеранами. Адже ті, хто віддано служив своїй країні на полі бою та присвятив себе чомусь більшому, ніж він сам, здатні зробити більше і у ветеранській політиці, аніж бути «пільговиком».

Ми по-іншому жити вже не зможемо. Ми маємо орієнтуватися лише на зміни. Нам треба сталість у ветеранській політиці. Не вийде не змінювати процеси, і думати, що ніхто не побачить – бо побачить. Ми більше не зможемо жити так, як жили. Ветеранська політика в Україні має перестати бути розмінною монетою.

Ми можемо і далі торгуватися, але все-таки ветеранська політика буде такою, яка чує та відштовхується від потреб ветеранів. Через рік, два чи через п’ять років. І в нас точно немає часу розробляти ветеранську політику 20 років.

Бо їх, ветеранів, багато.

Вони повертаються вже.

І реагувати треба вже.