Ветеран Сергій Калитюк: Те, що Росія для нас віками ворог, не знав. В історію не вникав…

Поради військовим, які отримали інвалідність, від ветерана-десантника

19 червня 2014 року українські десантники, під час бою на Донбасі, потрапили у засідку. Один із військових був поранений у голову – пробито окуляри та шолом. Він падає, але потім встає і продовжує вести бій. І отримує ще чотири кулі у спину.

Цей військовий – Сергій Калитюк із 25-ї окремої повітрянодесантної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. «Спіймавши» п’ять куль він вижив, пройшов реабілітацію, зайнявся спортом, брав участь в «Іграх Нескорених», а після повномасштабного вторгнення доєднався до самооборони.

В інтерв’ю для «Главкома» Сергій Калитюк розповів, що вплинуло на його рішення стати військовим, як він перестав бути «ватним» та усвідомив, що готовий стріляти по росіянах. Ветеран також дав поради військовим, які отримали інвалідність внаслідок поранення.

«Я йшов у військо не просто служити, а воювати»

Як ви потрапили в армію?

Мені з дитинства подобалося все військове: зброя, форма, я грався у «войнушки». Можливо якусь роль відіграв навіть російський фільм «Спецназ»…

Я дуже хотів стати військовим, батьки були проти. Вони хотіли, щоби я щось більш інтелектуальне для себе обрав. Але вже у 19 років я став до лав 25-ї бригади.

Якою була армія у 2013 році? Бойова підготовка вашої військової частини була на належному рівні?

Так, з бойовою підготовкою у десантників було все добре: стрибки з парашутом, стрільби… Я отримав звання молодшого сержанта у 2014 році. Служив на посаді командира відділення – командира гармати «Нона». Хотів у розвідку, але мене відправили в артилерію – я був кмітливий, непогано рахував. 

Зарплата була тоді великою за армійськими мірками – 4500-4700 грн. Я отримував більше, ніж офіцер чи майор у звичайній частині. Крім того, нам ще доплачували за стрибки тощо.

Не було нудно служити в армії країни, яка не воює?

Скажу чесно: я пішов у 25-ту бо знав, що вона свого часу їздила у Косово на миротворчу місію. Цю роль я примірював і на себе. Так, я йшов у військо не просто служити, а воювати. Романтика! (сміється) Я планував бути задіяним у бойових завданнях. Я йшов у військо для війни. Хоча, з'їздити у миротворчу місію мені так і не вдалося – бригаду з певних причин зняли з ротацій.

Якою ви пам’ятаєте весну 2014 року?

Я планував йти навчатися на офіцера у військовий виш, на аеромобільний факультет. Але почалася війна. У березні 2014 року нас підняли по тривозі й ми вирушили на кордон з РФ у Луганській області, щоби зайняти позиції на випадок руху військ з РФ і не дати їм пройти. Ми закріпилися на кордоні. Потім їздили різними локаціями.

Знаєте, коли я йшов служити в армію у 2013 році, я був готовим до війни. Але не до війни на території моєї країни.

Навесні 2014 року я був зросійщеним – все моє оточення було російськомовним, я був російськомовним, навчався у російській школі. І 2014 рік став для мене шоком. Про те, що РФ була для нас 300 років ворогом, я не знав. Малим я їздив у Росію гостювати до родичів матері.

В історію я не вникав взагалі. Можна сказати, я був трохи ватним. Жив у російському інформаційному полі. Росія для мене була другою рідною країною. Крім того, армію ще й підігрівали проти Майдану. Нас збирали у клубі та показували відео, що виставляли євромайданівців у негативному світлі. Мовляв там одні бомжі. Мовляв нападають на «Беркут» із коктейлями Молотова. Я ще тоді щось запідозрив, бо щось же мало статися вагоме, щоби стільки людей зібралося у центрі столиці.  

Потім сам почав шукати інформацію, знайшов відео з побиттям студентів. Пелена з очей почала падати.

«Росіяни збили Іл-76. От тоді з'явилася лють і ненависть»

Коли прийшло остаточне відчуття, що РФ – ворог?

Напевне після захоплення кримського парламенту. Коли ми їхали на російський кордон я вже розумів: підуть на нас – стрілятиму. Адже я давав присягу. Я – за Україну.

Ще чіткіше розуміння того, що Росія – ворог прийшло після того, як вони збили наш Іл-76 із десантниками. Перший борт сів, другий збили. Я мав летіти у другому, ми чекали на нього, але в останній момент нас пересадили у третій. Пам'ятаю досі його бортовий номер.

Нас також обстрілювали над Луганським аеропортом, але пілоти були досвідченими і вдалося вибратися звідти.

Тоді був шок. Тоді з'явилася лють і ненависть до росіян. І прийшло розуміння, що без вагань зможу стріляти. Сволота... Саме після Іл-76 прийшло це відчуття: багато товаришів та знайомих загинуло на цьому борту.

Пам'ятаєте перший бій з росіянами?

Це той бій, де я був поранений. Ми отримали завдання звільняти Ямпіль, мали йти на штурм блокпоста. Ми його зачистили, але тоді, під час бою, мене поранили. Був ближній контакт з ворогом. Наша колона потрапила у засідку, наш екіпаж з капітана, двох сержантів і двох солдатів підбили першим.

Я сидів за баштою. Вибухова хвиля пройшла повз мене, оглушила та контузила, але не зачепила. Я крикнув «До бою», та почав вести бій, зайняв позицію.

У якийсь момент побачив, що йде перегрупування, підійшов до техніки, почув голос пораненого побратима. Надав першу медичну допомогу, вколовши знеболювальне. Потім нас почали обстрілювати, здається, снайпери. Я отримав кульове поранення у голову, пробило шолом і пошкодило окуляри. Я впав, але встав і почав відстрілюватися. Але тоді ще чотири кулі прилетіли у спину. Був пошкоджений хребет, я не міг рухатися. Я не міг навіть дістати гранату, щоби підірватися, якщо виникне ризик потрапляння у полон. Це було 19 червня 2014 року.

Як тривала ваша реабілітація і як ви прийшли у спорт та на «Ігри Нескорених»?

У 2014 році все було дуже сумно з реабілітацією. У Криму, у Саках, була паралімпійська база і чимало фахівців звідти після анексії півострова виїхали на материк. У Львові, зокрема, працювали тамтешні реабілітологи, вони там почали запроваджувати свої програми.

Я почав грати у настільний теніс. Любив його з дитинства, це був наш сімейний вид спорту. З цього і почався мій спортивний шлях – з тенісу у шпиталі.

Вже після реабілітації почав цікавитися, де можна регулярно тренуватися. Дізнавався про рідне Дніпро, але там щось не склалося зі спортом, не було можливості займатися на візку. І тому я вирішив далі тренуватися у Львові. У 2016 році мене поселили у Центрі реабілітації, на тренування їздив у Жовкву. Того ж року Україну вперше запросили на «Ігри Нескорених» у Торонто. Я обрав для себе стрільбу з лука. Стріляти міг, але корпус мене не тримав, я завалювався на бік. Мене притримували, але все одно було незручно. Потім я придумав ременем чіплятися за візок по діагоналі. Він мене тримав, щоби я не валився на бік. 

До збірної я тоді не потрапив, але у Торонто поїхав як талісман команди і резерв.

Зате на «Іграх воїнів» у 2022 році ви отримали золото.

Я готувався і отримав нагороду, це було круте відчуття. Я був задоволений і радий. Я дуже хотів підняти прапор України на п'єдесталі. А це можна було зробити, лише посівши призове місце. І я це зробив чотири рази.

Взяв золото у стрільбі з лука, стрільбі з пістолета, срібло з хендбайку на 1,5 км та бронзу за хендбайк на 9 км.

«Якщо не знаєте, чим зайнятися, займіться спортом»

Якими були ваші дії, коли почалося повномасштабне вторгнення?

Про тренування я, звісно, забув. Став до лав самооборони. Був водієм, їздили на чергування, охороняли інфраструктурні об'єкти Львова.

Я хотів стати до лав тероборони, але мене не взяли. Хоча я пояснював, що можу працювати по місту: десь щось підвозити, бути на блокпостах. Але вони відмовили. Ну ні – то ні. Тому я був у самообороні.

Мені було важко змусити себе продовжувати тренуватися. Навіть коли вже сказали, що «Ігри нескорених» все ж відбудуться. Тайру взяли у полон. Було важко. Як це, членкиню нашої збірної взяли у полон у Маріуполі, а ми поїдемо на змагання?! Була моральна дилема та сумніви.

Але згодом ми таки зрозуміли, що треба їхати, брати участь у змаганнях, говорити на весь світ про полон Тайри. 

До речі, у 2017 році у нашій збірній на «Іграх Нескорених» був ще Дмитро Сидорук, він стріляв з лука. У 2022 році він вже був тренером збірної з цього виду спорту.

За п'ять днів до поїздки у Гаагу він загинув. Це був шок і біль. Він був товаришем і другом. Він був найкращим – активний, спортивний, крутий мужик.

І коли ми поїхали у Гаагу, то, найперше, хотілося добре виступити у пам'ять про нього.

Що би ви порадили військовим, які отримали інвалідність?

Раджу зайнятися спортом. Якщо ви не знаєте, чим хочете зайнятися – почніть зі спорту. Спорт – це двіж, спілкування, знайомства. Спорт – це рух.

Коли поранення отримав цивільний, який був мобілізований і може продовжувати свою діяльність, якою займався до армії – це його і витягує, бо в нього є зайнятість. Якщо ж для людини армія була роботою та професією і вона отримала інвалідність – тоді це проблема.

Я почав зі спорту і вважаю, що спорт у подальшому витягуватиме людей, які потрапляють у такі ситуації. Спорт – це не лише призові місця на престижних змаганнях, це комунікація. Я самодостатній та соціалізований, але родина спортивна для мене, як сім'я, це своя тусовка, де всі рідні. Це круте відчуття.

Дев’ять років війни. Чи змінилися, на вашу думку, підходи у роботі держави та громадського сектору над доступністю інфраструктури в українських містах? Сервіс таксі Uklon, наприклад, запускає клас «Інклюзивний» для людей на колісних кріслах.

Круто...

Як іще, за вашими спостереженнями, Україна готується стати ветеранською та інклюзивною державою у центрі Європи?

Трошки просуваємося. Є рух, є застої. У Львові, наприклад, стара частина міста не дуже доступна людям на колісних кріслах. Містобудівні норми в Україні вже давно затверджені, але їх не дотримуються. За це треба боротися, боротися з корупцією.

Вокзал у Львові після ремонту став більш інклюзивним. Вулицю Степана Бандери теж після ремонту вдосконалили. Думаю, що під час повномасштабної війни інклюзивні зміни у нашій країні прискоряться і потім буде бум інклюзивності. Треба запроваджувати зміни на рівні освітніх закладів, пояснювати дітям, що це нормально – жити серед таких людей, як ми, на візках.

Раніше люди на візках особисто для мене уособлювалися із жебраками біля церкви. Я не знав, чи можуть вони їздити за кермом, наприклад. Я жив і вони для мене не існували. Коли бачив людину у візку, одразу стереотипно думав, що вона зараз щось у мене проситиме.

Про це треба говорити. Свідомість буде змінюватися. Свідомість має змінюватися.

Людмила Кліщук, Український ветеранський фонд