Розрив між декларативним «усе найкраще для ветеранів» та реальними діями

Я знову повторю очевидні речі, однак їх, відповідно до даних досліджень, яке провели в Українському ветеранському фонді, необхідно повторювати, як мантру. Не вийде «пропетляти», як це сталося за час війни з 2014 до 24 лютого 2022 року. Динаміка війни інша, інтенсивність бойових дій інша, кількість ветеранів буде інша.

Зараз маємо включитися в боротьбу всією країною, а не її окремим відсотком. Не вийде сказати, що війна десь там – на Сході. Війна прийшла у кожен дім. По завершенню війни матимемо мільйони людей, які або самі, або їхні близькі – пройшли бойові дії. Відповідно, політики та механізми життя з ветеранами, або будуть інші, або ми прийдемо усі разом до критичної ситуації.

Кожен сектор суспільства може робити вже зараз посильний вклад: держава – розбудовувати програми та політики, запроваджувати нові закони, які покращуватимуть життя ветеранів та їхніх родин; бізнес може працевлаштовувати тих, хто вже повернувся з поля бою; суспільство може належним чином висловлювати повагу та подяку тим, хто нас захищає. За бездіяльність та байдужість нестимемо відповідальність усі разом.

Не потрібно свої дії, бездіяльність чи сприйняття ветеранів перекладати на державу. Не можуть рамки і законопроєкти повністю змінити ставлення соціуму до ветеранів. Це має бути спільна робота усіх ланок. Просто щодня усвідомлювати, що не «хтось там» і «десь там», а конкретні люди відстоюють нашу державу. Чи зможемо ми віддати борг елементарної поваги, тим хто нас захищає та членам їх сімей, сім’ям які втратили у цій війні своїх рідних?

Чи відчувають ветерани позитивну віддачу від суспільства?

У нещодавньому опитуванні, яке провів Український ветеранський фонд серед ветеранів та майбутніх ветеранів (чинних військових), майже чверть респондентів сказали, що не відчувають поваги від суспільства. Дані виглядають таким чином:

• 52,2% вважають, що суспільство скоріш поважає ветеранів
• 9,5% – однозначно поважає
• 21,4% респондентів суспільство скоріш не поважає ветеранів
• 4% переконані, що зовсім не поважає
• 13% опитаних не змогли дати точної відповіді на дане питання.

У опитуванні, яке проводила соціологічна група «Рейтинг» в січні, 91% українців вважали, що суспільство поважає ветеранів. Протилежну думку озвучили лише 6% опитаних.

З питання поваги почала не просто так. Під повагою ми часто розуміємо глибше сприйняття і прийняття людини. Так склалося, що військові однозначно мають інакший досвід. Цивільні не завжди готові нормально його приймати. Адже в когось може розвиватися комплекс меншовартості при спілкуванні із захисниками чи захисницями, або крайня ніяковість. Це може викликати негативні емоції, що своєю чергою призводитиме до того, що ветеранів уникатимуть у колективах. І цьому, на жаль, уже є підтвердження.

До прикладу, за даними опитування УВФ, 28% ветеранів зараз мають статус безробітного. При цьому 50,2% потребують матеріальної допомоги.

Що стосується відповідей українців в опитуванні від Рейтинг, то 97% респондентів заявили, що вони готові взяти на роботу ветеранів. Ще 93% готові працювати з ветераном в одному колективі.

Однозначно сказати, що в цій ситуації суспільство намагається краще про себе думати, ніж є насправді – не варто. Адже проблема з працевлаштуванням ветеранів є багатоступеневою й складною. Проте не варто відкидати й той момент, що декларування всього найкращого не означає, що це буде втілено.

Чи однаково ветерани й суспільство оцінюють наявні та ймовірні проблеми?

Українці готові приймати ветеранів на побутовому рівні. Це чудово. Тепер можемо порівняти дані по тому, які проблеми переслідують[1] ветеранів та чи розуміє це суспільство.

В опитуванні УВФ, даючи відповідь на питання «З якими з перелічених проблем, на Вашу думку зіткнуться ветерани, які повернуться з російсько-української війни?», ветерани та чинні військові визначили такі проблеми:

Відповіді ветеранів корелюють із суспільною думкою. Адже в опитуванні «Рейтинг», найімовірнішими проблемами для захисників і захисниць у майбутньому будуть:

• 54% конфлікти у родині
• 53% відсутність роботи
• 51% зловживання алкоголем
• 28% самогубства
• 21% порушення законів, участь у злочинності

Проте варто відзначити, що для самих бійців та бійчинь пріоритетнішою проблемою будуть відсутність роботи, у той час, як суспільство вважає, що вони більше зіштовхуються з конфліктами у родинах.

А тепер до актуальних проблем. Ми також поцікавились, що ветеранам дошкуляє найбільше саме зараз. Результат такий:

• 63,8% проблеми з фізичним здоров’ям
• 66,4% психологічні розлади
• 63,8% нерозуміння суспільства
• 53,6% проблеми з оформленням соціальних пільг
• 53,2% труднощі з отриманням медичної допомоги
• 50,4% труднощі з пошуком роботи
• 47,9% алкогольна або наркотична залежність.

Своюєю чергою, дані від Рейтинг виглядають наступним чином:

Висновки

Маємо скорочувати навіть невеликий розрив між декларативними намірами про все хороше і реальними діями. Адже відсоткова розбіжність у суспільному пазлі загрожує в майбутньому перерости в клубок нерозуміння та постійного тертя. А це може дестабілізувати злагоджений механізм суспільної співпраці.

Наступне. Суспільство демонструє, що воно обізнане з проблемами ветеранів. Хоча в опитуванні Рейтинг зазначається, що найбільше інформації, як і до війни, люди отримують з телебачення. Проте їхні знання проблематики корелюють з тим, що турбує ветеранів.

Так, в опитуваннях декларувалися загальнолюдські цінності: сім’я, робота, дім. Проте це зараз думки й потреби військових та цивільних можуть збігатися. Імовірно, після демобілізації для багатьох ветеранів виникнуть інші пріоритетні запити. І, до прикладу, їм потрібно буде більше підтримки та розуміння згодом, через 5 чи 10 років. Коли розрив між статусами може збільшитися.

До прикладу, ті люди, які зараз не воюють, залишаються в тилу, працюють, вони можуть здобувати додаткову освіту та кошти, які надалі акумулюватимуться та приноситимуть їм ще більше суспільних благ. Ветерани у цьому випадку опиняться в нерівних умовах. Адже зараз вони воюють, не мають змогу здобувати ті навички, які 100% їм знадобляться й приноситимуть прибуток у цивільному житті. Й це ми зараз навіть не зачіпаємо тему студентів, які толком не здобули освіту й знаходяться на фронті. Вони більше жертвують своїм майбутнім, ніж ті, хто вже мав робочий досвід. Тому маємо пропрацювати програми освіти та перекваліфікації для захисників та захисниць.

Стигма щодо психологічного здоров’я ветеранів. Це теж багатовимірне питання. Адже ярлик ПТСРника може значно погіршувати життя і поглиблювати неприйняття суспільством. Якщо копнути глибше, усі ми хворі. У всіх нас проблеми. Усі проходять через досвід війни. І якщо військові навчаються, як опановувати себе, працювати зі стресом, то цивільні на цей момент забивають. А даремно. Бо тут ще не зрозуміло, у кого на виході буде більше проблем.

І наостанок. 26% ветеранів, чинних і майбутніх, кажуть, що відчувають нерозуміння від суспільства. Це дуже тривожний сигнал. Після перемоги кількість тих, хто долучався до сил оборони може сягнути мільйонів. І в цих мільйонах кожен четвертий почуватиметься не ок серед своїх. Чи зможе суспільство от вже зараз подорослішати, розвинути емпатію й навчитися приймати людей як людей, а не набір штампів чи функцій? А суспільство – це кожен окремий я, а не колективна безвідповідальність.

Необхідно зрозуміти, що у нашій ситуації не буває простих рецептів розв’язання проблем. Нам усім потрібно буде це прожити і бажано вижити, як країна.