Українська культурна дипломатія починалась у будинку для літніх людей у Бонні

Було це у другій половині дев’яностих у нашому посольстві у Бонні, де ми з Ясею на той момент працювали. В посольство прийшла рознарядка: посилити напрям культурної дипломатії, зокрема провести в країні перебування презентацію «Нова Україна». А оскільки часи були бідні, і бюджету на це (як і на більшість інших речей) тоді не було, завдання було не з легких.

Хтось згадав, що нещодавно колеги з іншого посольства (здається, це були хорвати) на вигідних умовах проводили красиве прийняття у новій актовій залі у престижній частині Бонна. Але було одне «але» – це була нова актова зала нового будинку престарілих.

Іншими словами, в плюсі: нова сучасна зала у престижному районі, дешево. В мінусі: презентація «Нова Україна» в приміщенні, яке мало відношення до будинку престарілих. Але оскільки хорвати прецедент вже створили, а фінанси справді співали романси, то вирішили проводити.

І ось прийшов день презентації. Все було на високому рівні. Віртуозні діти-музиканти з України виконували класичну музику. Українські сопрано і баритони співали про карії очі, чорнії брови.

Повний фурор спричинив показ мод від одного з перших українських будинків моди і наші дівчата-моделі

Зала була повна. «Елегантні, як рояль», сиділи у бездоганних смокінгах два молодих красеня, брати Клічко, які спеціально приїхали на презентацію із Гамбурга і про яких казали, що у них велике майбутнє. У перших рядах та по центру сидів генералітет німецької дипломатії та запрошені посли інших держав.

Але було ще одне «але». Зала досталася нам дешево, проте за однієї маленької умови: задні ряди віддадуть мешканцям будинку престарілих, німецьким старикам і старушкам. Мовляв, нехай теж порадуються і долучаться до свята. Ну чому б ні, не шкода. Тому попереду сиділи ті, заради кого влаштовувалася презентація, а позаду – далекі від культурної дипломатії громадяни похилого віку.

Звичайно, на кетерінг грошей теж не було. Тому дві доби дружини дипломатів та технічного персоналу днювали і ночували у посольській кухні, власноруч готуючи закуски і частування. У результаті у вестибюлі на гостей чекав справжній український фуршет – різноманітний, смачний, від душі. До того ж і вишукано оформлений.

По завершенні презентації перші та середні ряди довго і щиро аплодували, викликали віртуозів і дизайнерів на біс, потім почали спілкуватися і лише потім потихеньку зарухалися в бік фуршету.

Тим часом на задніх рядах трапилася досить природна річ: не звичні до дипломатичних прийомів, старики і старушки трохи поаплодували та й поринули собі до харчів

Я виглянув у вестибюль. Як писали класики, «Картина, представившаяся взору Остапа, при внешней своей невинности, была ужасна». Пенсіонери поглинали фуршет – тихо, по-діловому і дуже, дуже швидко.

Ніколи ні до, ні після того вечора я не бачив, щоб канапки і голубці зникали так блискавично. З одного боку, це був тріумф української кухні, а з іншого – удар, з яким ми явно не рахувалися.

Поки генералітет дипломатії, музиканти, моделі та інші гості, розважливо спілкуючись, дійшли до фуршету, стіл був взятий в щільне непробивне кільце. Коли кільце розійшлося, фуршету вже практично не було.

Далі «німа сцена», за Гоголем. Було трошки прикро і ніяково. Чудовий вечір закінчувався дивно. Проте в житті всяке буває. Почесні гості та учасники зробили вигляд, що не голодні, і присвятили себе спілкуванню. А в моїй пам’яті ця подія залишилася як такий собі трошки комічний зачаток нашої культурної (і трошки кулінарної) дипломатії.

З Днем дипломатії, друзі! І нехай часи, коли в дипломатії все було «на честном слове и на одном крыле», вже не повернуться.