Чи можуть окупанти бути «освободітєлями»
Історія Росії красномовно свідчить про їх прагнення до війни
20 січня 2024 року російський диктатор Владімір Путін привітав мешканців Новгорода з 80-тою річницею звільнення Новгорода від німецько-фа-их окупантів (хоча італійських військових частин в Новгороді під час ІІ світової війни не було, лише іспанська «Блакитна дивізія»).
Далі диктатор простодушно сказав, що «звільнення нашої давньої столиці від на-ів стало подією величезного символічного, етичного значення, бо там (мовляв) народжувалася тисячолітня російська державність».
Про тисячолітню московську державність говорив любитель паралельної історії в постановочному понад двохгодинному інтервʼю Такеру Карлсону. Кількість історичних ляпів, відвертої неправди, перекручувань в цьому інтервʼю в якому псевдо-історична довідка про те, що жодної України не було, не має і не може бути, має стати предметом аналізу психологів і психіатрів, зашкалює.
От лише чи можна говорити про визволення Новгороду з боку тих, хто знищив цю складову давньоукраїнської державності Русі з центром у Києві.
Московське князівство ніколи не мало жодного стосунку ні до Новгородської землі, ні до Новгородської Республіки (з 1136). Навпаки Москва окупувала Новгород в результаті двох кривавих завойовницьких воєн у складі союзної армії Золотої Орди, знищала самобутню вічеву форму демократії, а згодом в часи Івана Грозного здійснила криваву різанину новгородців у 1570 році.
І завоювання і окупація Новгорода Москвою носила набагато кривавіший і трагічніший характер, ніж майже трьохрічна окупація і перебування фактично на лінію фронту в часи ІІ світової війни.
Отож до завоювання у 1478 році Новгород не мав жодного стосунку, ні до московського улусу Золотої Орди, ні до будь-якої іншої форми московської державності.
Згадка про заснування Новгорода у першому Софійському літописі у 859 році вважається вченими пізнішою компіляцією. Ця дата не підтверджується ні результатами археологічних досліджень, ні даними зі скандинавських джерел чи інших літописів давньоукраїнської державності.
За тим же Новгородським літописом «город» був закладеним Володимиром Ярославовичем 1044 року тобто на два століття пізніше.
Під час громадянської війни між нащадками Дмітрія Донського, які сперечалися за московський престол, один із претендентів на престол Дмітрій Шемяка після поразки перевіз сімʼю і знайшов притулок у Новгороді.
Престолонаслідник (його двоюрідний брат) Василь ІІ Темний, союзник і васал Казанського ханства використав цю ситуацію як привід до агресії в Новгород.
У січні 1456 року московське військо спільна з татарами розпочало похід на Новгород.
Осадивши Новгород і погрожуючи місту жорским ультиматумом: «Вічовому дзвону не бути, посадникові не бути, а державу всю нам держати», спільне татарсько-московське військо перемогло новгородців. Це було першою серйозною поразкою Новгородської республіки за всю історію її існування.
Імперський історик Карамзін так описує ті події: «Почалося страшне спустошення…винищували все вогнем і мечем. Московитяни виявляли оскаженніння неописане. Із жорсткосердістю воєвода Холмський, захопивши бранців-новгородців, наказав відрізати їм носи й губи й послати їх, скалічених, до Новгорода».
Новгородське віче ухвалило рішення просити принизливого миру. Між Новгородом і Москвою було підписано Яжелбицька мирна угода.
За договором Новгородська республіка значно урізалася в правах. Новгород позбавлявся права зовнішніх зносин та законодавчих прав, вищою судовою інстанцією ставав Великий князь Московський, а новгородська вічова печатка і печатка посадників замінялися печаткою великого московського князя. Крім того, республіка зобов’язувалася виплатити Москві величезну контрибуцію в розмірі 10 тисяч рублів.
Проте Москва на цьому не зупинилася, постійно посилюючи тиск на Новгородську республіку. Намагаючись протистояти московській еспансії новгородські бояри на чолі Мартою Борецькою виступали за союз з Великим князівством Литовським у боротьбі проти московського князя Івана ІІІ.
У Новгород прибув посланець польського короля і великого литовського князя Казимира IV український князь Михайло Олелькович. Також Новгород вирішив встановити церковні звʼязки не з залежним від Москви митрополитом Филиппом І, а Митрополитом Київським і всія Руси Григорієм ІІ Болгариновичем.
Сукупність дій викликала збурення у московському великокняжому дворі й незгоду промосковські налаштованих новгородських бояр.
Початково московський князь Іван III намагався вплинути на Новгородщину через підконтрольного митрополита, який звинуватив новгородців у “зраді”, й висунув вимогу відмови від «латинської держави». Дії новгородців були виголошені Москвою «зрадою православ’я».
У березні 1471 року новгородський намісник Михайло Олелькович відбув з Новгорода на княжіння в Київ. В цей час великий князь Московський ухвалив рішення організувати напад на Навгород під прикриттям релійного хрестового походу.
Для Москви була неприйнятною сама вічева форма правління, «диявольська», «беззакое кубло злих смердів і безіменних мужиків».
Збірне московсько-татарське військо здолало новгородців на березі річки Шелоні 14 липня 1471 року. Московити полонили багато знатних новгородців, в тому числі посадників Дмитра Борецького і Козму Григоровича, бояр Василя Селезньова, Кипріяна Арзубова та інших.
Великий московський князь Іван III року стратив 6 очільників боротьби Новгородської республіки проти Великого князівства Московського. Після низки поразок 11 серпня 1471 року в селі Коростинь був підписана капітуляція між великим московським князем Іваном III і Новгородською республікою, за якою Новгородщина втратила свою самостійність. За Коростинським миром Новгородська республіка, визнавала свою поразку й зобов’язалася розірвати відносини з Великим Князівством Литовським і сплатити великому московському князю Івану III величезну данину в розмірі 15,5 тисяч рублів. За наказом московського царя були зриті оборонні споруди в новгородських фортецях Дем’ян і Руса.
Через сто років Іван Грозний вчинив одну з найжахливіших різанин.
У грудні 1569 Іван Грозний, підозрюючи новгородців у співучасті у «змові» нещодавно вбитого за його наказом князя Володимира Андрійовича Старицького і одночасно в намірі передатися польському королю Сигізмунду II Августу, виступив з великим військом опричників проти Новгорода.
Приводом до цього послужив донос, поданий якимось волоцюгою.
Вирушивши на Новгород восени 1569, опричники влаштували масові вбивства і грабежі в Твері, Клину, Торжку та інших містах: було вбито 1505 осіб, в основному — ув’язнених литовських і татарських бранців, а також виселених зі своїх будинків псковичів і новгородців, заскочених опричниками по дорозі з Москви. У Тверському Отроч монастирі в грудні 1569 Малюта Скуратов особисто задушив митрополита Пилипа, який відмовився благословити похід московитів на Новгород.
2 січня 1570 передові загони на чолі з В. Г. Зюзіним підійшли до Новгорода й оточили місто заставами, опечатали казну в монастирях, церквах і приватних будинках, заарештували і поставили «на правьож» ченців, священиків і видних новгородців. 6 січня біля міста з’явився сам Іван Грозний.
8 січня, під час зустрічі опричного війська новгородським духовенством на Великому мосту через Волхов, цар звинуватив у зраді архієпископа Пімена. Останній був арештований і поміщений у в’язницю.
У Новгороді було страчено із застосуванням різних тортур тисячі городян, включаючи жінок і дітей. Точний підрахунок жертв вівся лише на перших порах, коли Іван Грозний цілеспрямовано знищував місцеву знать і наказових, влаштувавши суд в «Рюриковому городищі» (було вбито 211 поміщиків і 137 членів їх сімей, 45 дяків і наказових, стільки ж членів їх сімей). Серед убитих виявилися: головні дяки Новгорода К. Румянцев і А. Бессонов, боярин В. Д. Данилов, що завідував гарматними справами, а також найвизначніший боярин Ф. Сирків, який брав раніше участь у складанні «Великих Четьїх-Міней» і побудував своїм коштом кілька церков (його спочатку занурили у крижану воду Волхова, а потім живцем зварили в казані). Після цього цар почав об’їжджати новгородські монастирі, відбираючи у них все майно, а опричники здійснили напад на новгородський посад (що залишався доти недоторканим), вбивши багатьох новгородців. З храму св. Софії були зняті Василівські ворота і перевезені в тодішню «столицю опричнини» Олександрову слободу.
Страти тривали до 15 лютого. Було страчено із застосуванням різних тортур численних городян, включаючи жінок і дітей. За повідомленням російської повісті про розгром Новгорода, Іван велів обливати новгородців запальною сумішшю і потім, обгорілих і ще живих, скидати в Волхов; інших перед утопленням волочили за саньми. Священники і ченці після різних знущань забивали до смерті палицями і скидали в річку. Немовлят привязаних до матерів з великої висоти кидали в воду. Сучасники повідомляють, що Волхов був загачений трупами; живі перекази про це зберігалися ще в XIX столітті. Новгородський літописець розповідає, що були дні, коли число вбитих досягало півтори тисячі; а дні, коли московити вбивали по 500-600 осіб, вважалися щасливими.
Будь-які згадки про самоврядну народну республіку були стерті і залиті кровʼю.
Але пройшло декілька століть і історія про різанину і окупацію була брутально переписана у кремлі перетворилася на побрехеньки про тисячолітню державність.