Чого Різдво прийшло, а Путін ніяк не нападає?

Максимальної концентрації ударного угруповання військ на кордоні з Україною недостатньо, щоб реалізувати справжній військово-політичний замисел Путіна.

Передусім, Москва у своїй пропаганді та прикритті військової агресії «ніколи не нападає». Вона «звільняє», приходить на допомогу «братнім народам», «одновірцям», «гнаним і голодним», «забезпечує виконання угод».

Очевидно, для виконання свого плану Путін опиратиметься на всю п’яту колону, представники якої, на жаль, інкорпоровані як у владу, так і в опозицію, зберігають достатні позиції у спецслужбах і силових структурах.

Непотрібно забувати і про офіційну незамасковану і неприховану п‘яту колону у вигоді РПЦ, що залегендовано діє під вивіскою УПЦ МП, «рускогаварящіє насєлєніє» і російську етнічну меншину (представників якої у владі і спецслужбах досі критично багато).

Тому Путіну потрібно, щоб спрацював один із факторів всередині України для прикриття своєї спецоперації.

Сценарій 1. План «Путін пріді»

Цей сценарій у вигляді руской вєсни ми вже бачили у 2014 році. Однак для легітимізації заклику про окупацію потрібне рішення Президента, Верховної Ради чи хоча б більшості в якійсь з регіональних влад.

А після 2014 року Путін сам відрізав собі можливість перемагати електорально і формувати легітимну проросійську владу.

Тому цей сценарій можливий, але малорезультативний, для прикриття інших реальних дій та хіба у вигляді воплів Ківи.

Сценарій два. Дестабілізація

Бунт черні. Війна всіх проти всіх. Максимальна гризня серед еліт і всередині влади. Усе це максимально сприятиме реалізації плану Путіна. І робитиметься це не лише руками явно проросійських сил.

Тут п’ята колона проявить себе в найнесподіваніших місцях.

Сценарій третій. Базовий. Угоди

Закріплення і реалізація Мінських угод був і залишається, на мою думку, ключовою стратегією поглинання України Росією. А Росія вміє працювати з угодами. Пригадайте хоча б так званні «Переяславські угоди» між Московським князівством і Військом Запорізьким. Такі ж, до речі, гібридні як і Мінські.

Тоді здавалося б безневинну одноразову угоду про військову співпрацю Росія шляхом однобокого трактування, постійного переписування (реалізацій формул Штанмайєра і кластерних угод), зрештою брутальною фальсифікацією первісного тексту, – використала їх як легітимний спосіб згортання української державності, позбавлення суб’єктності і знищення ідентичності.

Тому Росія так смертельною хваткою вчепилася в нікчемний, з точки зору міжнародного права, документ, ухвалений під примусом і тиском, ніколи не ратифікований і таким чином не набравшим сили – Мінські угоди

І мета не реалізувати цей документ, а змусити Україну відмовитися від суверенітету (спочатку частини – як було і в Переяславських), втратити міжнародну суб’єктивність, закріпити це в Конституції.

А потім жорстко, навіть в силовий спосіб, вимагати виконання ухваленого.

Тому Саме Мінські угоди і їх розвиток в будь-якій формі є головним і невід’ємним інструментом легітимізації агресії Путіна.

Варто лише легалізувати ці папірці – як Росія отримає головний козир і неодмінно ним скористається. А Захід традиційно вмиє руки, сказавши, що ми самі це написали, підписали і ратифікували.

Тому, щоб позбавити Росію цього головного козира легітимної агресії, варто діяти приміром як Японія

Після закінчення Другої світової війни Японія так і не підписала з Росією остаточного мирного договору (попри наявність дипвідносин і міждержавних угод) до повернення незаконно анексованих Північних територій: островів Хабомай, Кунашир, Ітируп та Шикотан.

І нічого, існують. І навіть процвітають.

Тому жодні угоди з Росією, які не передбачають повернення Криму і частини окупованого Донбасу, не можливі. Тим паче, неприйнятно у міждержавних угодах піднімати питання виключного суверенітету національної влади (мови, тер-адмін устрою, міжнародних зносин).

Знявши цю головну загрозу, варто не забувати і про інші сценарії.

Така нахабна діяльність п’ятої колони в умовах війни і ставлення до неї влади є неприйнятними…