Величезна країна, що збожеволіла

В мене в житті були моменти, коли важко було повірити в те, що відбувається довкола.

Так було під час першого та другого Майданів. Для мене це був якийсь нереальний вияв солідарності, якесь раптове алхімічне перетворення завжди чубливих українців на єдину спільноту.

Так було під час надання Томосу. Для мене це було схоже на кіно про кун-фу, де в село, яке грабують бандити, приходить старенький дідо та зав'язує усю банду у морський вузол, бо дідо майстер з монастиря неподалік. Я не міг стримати захоплення від того, як, озброївшись рішучестю, авторитетом та знанням канонічного права патріарх Варфоломей здолав усе бабло Кремля та усю потугу ФСБ – там, де більшість європейських політиків вирішили або здатися, або не зв'язуватися.

Так зараз.

Філософська освіта вчить нас дивитися на речі з різних боків та завжди шукати контраргументи для власних же позицій. Після неї важко сприймати чорно-білим не те що світ, а взагалі будь-яку річ.

Але зараз все чорно-біле.

Ми воюємо з фантастичним злом, що наче саме свідомо відкинуло всі напівтони та стало антрацитово чорним.

Найбільшим злом попереднього сторіччя були нацисти та комуняки. Але і в тих, і в тих можна було якщо не знайти, то вигадати якісь серенькі напівтони. Наприклад, сказати, що у нацистів були якісь збочені, але все ж поняття про честь, чи потужна естетика – хай і тоталітарна. В комуняк на ранніх етапах ще ще заряд ідеалізму – чинячи зло, вони хоча б самі себе переконали, що творять щось корисне та важливе.

Тут нема нічого. Взагалі нічого.

Тут нема жалості – вони хочуть нас знищити.

Тут немає честі – яка честь у вертухаїв?

Естетика тут – Голубой огонек, аплодисменти мумій під жарти сенільного Петросяна та перекошена харя Чичеріної. А може, це Охлобистін, їх стало неможливо розрізнити.

Тут немає ідеалізму – верхи воюють за владу, низи за іпотеку, а пропагандисти самі не вірять в те, що кажуть.

Тут одна суцільна брехня та огида. Обригані напіворки-напівалкани, зеки, воєнкори, лайно, теж лайно, але повпалене, припадочні оратори. Згори – воєначальник, що не служив, грізний воїн Тіктоку, в якого з-під рідкої бороди шосте підборіддя видно, герой вечірнього гоп-стопу та сам вождь – дрібний опухлий гриб, що досі корчить з себе мачо.

Навіть не виходить поставити себе на місце ворога і не відчувати себе при цьому повнісіньким лайном. Не виходить знайти ту точку зору, чи ту інтенсивність самонавіювання, за якої не закортить напитись чи втопитись. Якби таких злодіїв придумав би письменник, я б звинуватив його в карикатурності та штампах.

Але ось вони. Очолюють велетенську збожеволілу країну.

І ось ми з ними воюємо Ми, які ще тільки звикають до думки, що дорослі. Ми, які якось не так планували життя. Ми, що ще нещодавно не знали, як зброю тримати, і не повірили б, якби побачили власні фото з майбутнього. Ми, які точно ніколи б не повірили в те, що герої улюблених кінострічок озвучуватимуть нам оповіщення повітряних тривог, улюблені письменники ставитимуть наш прапор на аватарку, а потім вони всі нам скажуть, що ми – герої.

І ми перемагаємо.