Крок ближче до Європи і на крок далі від Москви
Ми йшли, бо попереду була велика українська мрія, яку вистраждало не одне покоління наших батьків, дідів і прадідів
В той вечір, 10 років тому, я знав чи не 90% тих, хто вийшов на Майдан.
Сьогодні я не знаю 90% членів парламенту. Це так, до слова.
Більшість з нас тоді прийшли до Стелли і Йолки піднесеними, романтичними і наївними. І тому, мабуть, не було страху. Бо яка вже була різниця – бути кинутими в СІЗО, чи жити в загальноукраїнській тюрмі. Після перших розстрілів прийшли злість і віра. Що добро (хай і радикальне, але правильне, патріотичне, з камінням в руках і самопалами) повинно перемогти. Бо так має бути.
Після втечі Януковича ми стали ще на крок ближче до Європи і на крок далі від Москви.
Але тільки на крок. Ми не пішли від цього проклятого поколіннями українців абʼюзера, а намагались вийти на діалог, домовитися, переконати, а дехто пробував «заглянути в очі».
І щось мені підказує, що досі частина з нас – великого і сильного суспільства – сподівається: колись прийде час і вони там, в Москві, порозумнішають і передумають нас вбивати.
Не передумають.
Тваринний інстинкт, зашитий у підсвідомості – нищити все, що є кращим – нікуди не подінеться. Він може хіби зменшитись, але не зникнути.
А от ми якраз можемо вбити в собі низинні інстинкти, які за роки зросійщення ми перейняли у них. І які досі залишаються в нас.
Ми досі ще до кінця не перерізали всі пуповини, які росія десятиліттями вживляла в українське тіло (тут список може бути занадто довгим – від музики до мови). Війна досі декого не навчила самоідентифікації.
Ми досі ще не переорінтували мислення правлячої верхівки, що красти – це має бути соромно. Що схеми – це неправильно. Що йти у владу заради збагачення – бридко. Бо це дуже по-російськи.
Ми стояли за Майдан цінностей, а не за векселі для нуворишів, які гребли собі в кишені і в постмайданні роки, і за тих, хто перетворється в олігархів вже сьогодні, заробляючи на війні.
Ми йшли, бо попереду була велика українська мрія, яку вистраждало не одне покоління наших батьків, дідів і прадідів. Зараз хлопці на фронті воюють не стільки за території, скільки за те, щоб ця країна нарешті відбулася. Щоб вона залишилася. Гідною. Сильною. І Незалежною.
Зі святом!