Генерал УПА, історію якого мають дізнатися українці

Старший чоловік невисокого зросту щойно закінчив виступ і очікував запитань із залу. Тут були здебільшого старші люди, трохи молоді і зовсім мало середнього віку. За вікном зима, у приміщені теж холодно (опалення в державних інституціях в 1990-ті відключали через брак коштів), тож присутні не знімали верхнього одягу, молоді – кольорового, старші – здебільшого чорного та сірого. Лиш виступаючий стояв за трибуною у темному костюмі, під піджаком біла сорочка, комірець пов’язаний яскравою вишиваною стрічкою, що заміняла краватку. Він називав її герасівкою.

Як завжди на таких зустрічах, після першого невпевненого питання, посипалися наступні. Їх було багато – про минуле і сьогодення, його і країни, про історію та політику. Чоловік ретельно відповідав на кожне, попри вже помітну втому, яка давалася взнаки – від початку заходу минуло понад дві години.

Це питання прозвучало останнім. Його зазвичай озвучували десь у кінці. Чи то через брак відваги, чи зумисно, аби зіпсути враження від усієї зустрічі. Задав чоловік середніх років, голосно, аби почули усі присутні:

– А як так сталося, що звичайних повстанців вони розстрілювали, а головного командира УПА залишили живим? Чому вони не вбили вас?

Шум, який здійнявся після цих слів у залі, не дав жодного шансу для відповіді. Та й запитувач здається не чекав її. Розвернувся і вийшов із зали під обурені вигуки.

Чоловік на трибуні міг би відповісти і на це запитання, яке, напевно, часто задавав собі сам.

Хоч для цього потрібно було б переповісти усе своє довге життя. Розказати про боротьбу до і після полону, до незалежності, який присвятив життя і навіть після її здобуття. Бо він не спинявся навіть у дев’яносто з лишком. Продовжував боротися за свою правду про історію свого покоління. Публічні виступи в школах, університетах, військових частинах, громадських клубах, численні інтерв’ю для українських та закордонних медіа, писання статтей та видання книг про загиблих побратимів – ущент наповнювали його щоденний розклад, який витримав би не кожен молодик.

Тому він, який постійно спонукав ще живих побратимів писати спогади, записував їх сам на диктофон, що завше носив із собою, шукав гроші на публікацію, не встиг написати власних. Ми так і не побачимо велику книгу мемуарів про велике життя, на обкладинці якої стоятиме ім’я Василь Кук.

Пам’ять про інших для нього була важливішою за власні спогади. І навіть у тих годинах розмов про його життя, які мені вдалося записати під час наших численних зустрічей в його маленькій квартирці на Дарниці, було мало Василя Кука. Він старанно пригадував імена та біографіі сотень діячів ОУН і УПА, з якими колись працював і боровся.

Лиш зрідка серед цих постатей виринала його власна. Іноді для цього треба було зумисно спрямовувати розповідь у бік до особистого. Проте ці записи, як і розмови з іншими істориками та журналістами, матеріали з його особистого архіву, в якому серед огрому паперів про інших, часом можна натрапити на щось саме Кукове, документи тих, хто намагалися його спіймати та знищити, дають можливість реконструювати його довге життя.

Тим самим продовжити і його роботу з відновлення пам’яті про унікальне покоління в нашій історії, вписування їх історій у загальну картину українського минулого ХХ століття.

Адже ця картина ніколи не буде повною без біографії Василя Кука.