Курська операція. Хід України, що перевернув гру Путіна

Час трохи узагальнити стратегічно – політичний контекст того, що відбувається останні два тижні. Оце текст цьому присвячений.

Весь шалений потік, який летів на тему перемовин (і на Заході, і на Сході, і від внутрішніх джерел) спиралася на просту логіку: Росію не можна перемогти у змаганні потенціалів, тому треба перемовини.

Бо – бачите ж – Путіну все вдається. Так, величезною кровʼю, невиправданими втратами, ціною майбутнього Росії – але він суне на Донбасі. В України великі проблеми, а зараз ще і Трамп переможе – ну точно треба перемовини. А ескалацію не можна, бо ядерна бомба чи перенесення війни у Балтію.

У лінійній війні без змін і різких рухів логіка Путіна працювала: він тисне, Україна поступово здає території – так, дуже-дуже повільно, але ж здає, Захід боїться ескалації і тому треба поступитися. Плюс на це працював психологічний тиск на військових і цивільне населення України шляхом постійного ракетного терору і роботи його інформаційної армії.

Плюс його пропаганда чудово відпрацювала тему про «Україна все одно не вміє у наступальні операції». Успіхи у Харківській і Херсонській області забулися, а у всіх перед очима був контрнаступ 2023. А його результати викликали загальне розчарування в Україні і на Заході. Все це мало створити образ «непоборності» російського режиму.

В умовах, коли Путін залучає до війни все більше і більше старої техніки, стягує на Донбас буквально все що може ходити і їздити заради ще кількох кілометрів мені все це просування на Донбасі нагадує all-in на зеро. Але, як бачимо, воно працювало. І якби ми теж всі сили і засоби застосували для боїв на Донбасі – ми б залишалися у сприятливій для Путіна логіці.

Тому військово – політичному керівництву і нашим партнерам треба було виходити з глухого кута. Власне, асиметричні дії – єдина можливість для цього. Успішна наступальна операція у Росії довела три речі:

1. Україна вміє наступати. Коли має сприятливі умови, а не штурмує укріплення у лоб. Коли зберігає інформаційну тишу. Коли може проявити креатив: це, до речі, привіт тим, хто питає чому саме Курщина, а не Донбас і не знову Південь.
2. Інвестиції у перемогу України – виправдані. Тому що Україна може проводити ефективні наступальні операції, коли у неї є сили. У той час як у Путіна не вистачає сил на всю лінію фронту.
3. Червоні лінії Путіна – блеф. Так, миттєвого перегляду не сталося і не могло, бо політика і бюрократія дуже інерційно мислять. Їм потрібен час. Але зсув у інформаційному просторі Європи і США стався, це помітно для будь-кого хто читає їх пресу. Треба час на ухвалення і публічне обґрунтування необхідних рішень.

На зараз є три категорії людей, які намагаються знецінити операцію Сил оборони з перенесення війни на територію ворога – путінські пропагандисти, українські зрадограї, а також уряд КНДР. Більшість західних оглядачів сходяться на формулі, що цей наступ рішення ризиковане, але виправдане політично і військово як спосіб тиснути на Путіна і його армію.

Тут треба нагадати ще одну річ – за що саме йде війна на цьому її етапі. Особливо у контексті просування росіян на Покровськ і того, що саме вони просувають у наше інформаційне поле тезу, що «здають Донбас в обмін на Курськ». Війна йде за виснаження ворога і позбавлення його можливості продовжувати війну. Щоб змусити його вести перемовини з позиції сили для України або як мінімум з позиції паритету.

Цієї мети можна досягти двома шляхами – або завдати лінійну і пряму військову поразку (поки для цього умов немає), або ж поєднанням військових і інших інструментів підірвати соціальну і політичну легітимність Путіна – як мінімум вести війну, як максимум – керувати Росією.

І про Донбас. По-перше, ви рано ховаєте Покровськ. По-друге, нагадаю: ми вже втрачали у цій війні і Купʼянськ, і Ізюм, і багато чого ще. Ворог був під Києвом і на окружній Харкова. Але зараз РФ дуже далекі від тих рубежів. А Україна перенесла війну на територію агресора. Такі от справи.