Війна чи капітуляція – чого чекає Путін?

За останні пару місяців всі начиталися і надивилися про перемовини. З одного боку – «Партнери готуються здати Україну» і «Банкова готується злити Україну». З іншого – «Треба йти на перемовини, бо далі буде тільки гірше» і оце все. Інколи дві сторони цієї підкови зустрічалися і поєднували тези. Навіть Саміт миру розглядали і як майданчик для капітуляції, і як авантюру, яка є пасткою для України. Коротше, багато чого можна було начитатися.

Але весь цей час не змінювалося головне: ніякі реальні перемовини не були можливими і не було ніяких ознак, що вони стануть реальними. Навіть якби хтось в українській владі чи на Заході хотів перемовин, такої опції не було. Бо умови, як їх бачив Путін станом на середину літа – це капітуляція України. На яку Україна жодним чином не збиралася йти. Повторюючи тезу про справедливий мир.

Так, Україна має говорити, що ми за справедливий мир. І сприяти формуванню зрозумілих параметрів цього саме справедливого миру хоча б для Європи, більшої частини країн Америки і адекватної частини глобального Півдня.

Путін хоче миру, бо його ресурси обмежені і поступово вичерпуються. Як технічні, так і економічні з людськими. Про перегріту російську економіку Набіулліна волає вже напряму. Але його для збереження власного режиму і можливості перевести країну з військових рейок на відносно мирні потрібні дві умови:

1. Фіксація політичної перемоги – щоб війна не була даремною.
2. Зняття санкцій і вихід зі стану обмеженої ізоляції, щоб можна було нормалізувати економіку.

Досягти цих двох цілей одночасно можна лише якщо Україна де-факто капітулює: визнає втрачені території і поступиться ще не окупованими Запоріжжям, Краматорськом, Херсоном, погодиться на принизливий нейтральний статус і стане буфером, який потім звалиться в орбіту Путіна. Навіть без війни.

Тому йому треба, щоб або Україна впала і не зуміла продовжити війну, або щоб «Захід натиснув на Україну і змусив її підписати капітуляцію». На це Путін і його військова, дипломатична, пропагандистська машини працювали. Використовувалася нормальна комбінація тиску на фронті в умовах кризи західних постачань (яку почали долати тільки зараз), терору у тилу і інтенсивних інформаційних атак. Допомога, зрештою, поїхала, мобілізація масштабувалася, а інтенсивна атака зрадою з усіх фронтів не досягла мети.

У питаннях «тиску на Україну» Путін чекав виборів в Європарламенті (фейл), перемоги Ле Пен у Франції (фейл), зараз залишилося останнє очікування – перемога Трампа на виборах у США. Мабуть, цією надією Путін зараз і живе.

Наступ ЗСУ у Курській області наочно продемонстрував яких перемовин хоче Україна: як мінімум рівноправних. Бо щоб Путін або його наступники пішли на справедливий мир, він має боятися програти або фактично програти. Для нього поразка – це, у першу чергу, про політику. А це можливо лише коли або ситуація на фронті для ЗС РФ стає загрозливою і лише високі політичні ризики для Путіна, або коли потенціал ЗС РФ виснажується настільки, що продовжувати далі війну для Росії буде неможливо. Тоді економічну, соціальну, політичну стійкість режиму буде поставлено під питання.

І цей момент реально може настати абсолютно раптово для всіх. Наша стратегія – виснажувати ворога, бити по слабким місцям, розширювати коаліцію партнерів – може здаватися недостатньо конкретною по цілях і строкам. Але у нас кращих варіантів і не буде. Бо війна і політика – волатильні явища.

Параметри миру можуть бути не ідеальними, але головне – зберегти суверенітет і майбутнє. Ці умови ще доведеться вибити. Тому не треба шукати зраду і вірити алармістами з політичними мотивами. Але і не треба жити хибними очікуваннями. Марафон триває.