«Срачі в соцмережах». Для чого вони потрібні українцям

Мабуть треба нагадати очевидне з побутової срачології:

1. Срач у соцмережах в 9 з 10 випадків працює як інструмент спуску пару у котлі. Не накопичення пару, а саме його каналізації. Тому «як можна сратися коли в країні війна» це доволі дивне питання. Срачі іноді і потрібні, бо травматичний досвід у всього суспільства. А пару не завжди можна (і треба) спускати в конструктив.
2. Срач не є формою дискусії, а є формою виверження емоцій. Тому позитивного результату та порозуміння він не може нести апріорі.
3. Вражаюча більшість срачів є результатом випадкового збігу настрою і запиту. Їх ніхто не інспірує. Тому питання «чому срач про це, а не про це» – ідіотське. Це як питати «чому тобі подобається синій, а не круглий?». Природа таких явищ це не про раціо.
4. Наявність срачів не свідчить про розкол суспільства по базовим питанням. Бо про базові питання срачів майже нема. Наявність срачів свідчить про наявність непроговорених тем та невстановлених правил.
5. У срачі у соцмережах (де не працює формула «бити в табло відразу» і де все ще існує ілюзія «анонімності») є велике спокуса перейти на персоніфіковані образи в умовах відсутності аргументів. Це – зайве.
6. Не брати участь у справах чи брати участь тільки у конкретних срачах чи не брати участь у конкретних срачах – це питання смаку чи вашої форми існування психіки.

Дякую за увагу.