Що варто зробити, коли ви бачите військового з пораненням

Прогулявся днями Києвом. Так, сам, своїми ногами. Находив 7 тисяч кроків і щасливий, як дитина. Та розмова не про те.

Що ви робите, коли на вулиці бачите людину в камуфляжі з явними ознаками поранення? З дуже явними ознаками: немає руки, ноги чи ока, у неї протез, вона на милицях чи в колісному кріслі. Ваші дії, коли ви бачите військового з пораненням?

Я побачив, що ви робите. Ви ховаєте погляд і вдаєте, що нікого не помітили.

Це завідома погана ситуація. Адже я знаю, що ви мене помітили. Ви знаєте, що я знаю. Але однаково вдаєте, що ні. Мені особисто було дуже неприємно в таких випадках, хоч я і розумію причини цього.

Про що мені думати в цей момент? Я йду вулицею й від мене відводять очі. Відчуття, що я зробив щось не так, допустив помилку, що я – злодій. Чи я хворий чимось дуже заразним. Це не так. Абсолютно не так. Я й інші військові не зробили жодної помилки. Ученими перевірено й доведено, що камуфляж сам по собі не перекидається на оточуючих.

Тому я маю до вас прохання. Якщо ви бачите військового й особливо військового з пораненням – подайте йому якийсь знак. Раніше пропонували притиснути руку до серця чи сказати «дякую». Я розумію, що це не завжди зручно. Тому просто кивніть. Просто кивніть, не опускаючи очей. Ви не зробили цій людині нічого поганого. Ця людина не зробила вам нічого поганого.

Ми всі – частини одного організму. Ми всі – частини України, української нації. Не треба робити одну із частин невидимою. Це погано, це неправильно.

Побачите військового – кивніть. Цього буде більш ніж достатньо. Вам стане спокійніше, бо ви не відчуватимете, що зробили щось неправильне. І людині буде приємно, вона зрозуміє, про що мова. Повірте мені – усі зрозуміють.

Ми не невидимки і ми не звинувачуємо всіх цивільних у чомусь. Просто треба комунікувати. І це гарний початок.

Я буду вдячний усім, хто це зробить або почне так робити, або для початку проговорить цю тему з рідними, близькими, друзями.

Просто кивніть.