Ватикан хоче догодити Україні та Росії одночасно. Чи правильно це?

Цього тижня під час традиційної Хресної дороги в Римі на одній з частин планується, що участь в несенні хреста братимуть українка і росіянка.

Так, у Ватикані є красиве пояснення символічності цієї дії. Хоча мені важко уявити, як умовного 1943 року німкеня та полька несли би хрест разом…

Як було пояснення того, чому саме «Росію і Україну» Папа Римський «посвячував Серцю Марії».

Як було пояснення правилами пунктуації, що держсекретар (головний дипломат) кардинал Паролін мав на увазі, коли сказав про постачання Україні зброї та про небезпеку ескалації конфлікту. Мовляв це були речення про два різних факти, а не про те, що саме постачання Україні зброї «веде до ескалації конфлікту».

Як знаходиться пояснення наполегливим контактам саме з Російським патріархатом при демонстративній відстороненості від найбільшої релігійної громади України.

Як знаходиться пояснення через тонкощі традицій та особливості мови тому факту, що Путіна не названо публічно вбивцею, а Росію – країною-винуватцем агресії. «З контексту це ж зрозуміло...», тощо.

Так, зрозуміло.

Адже «Коли комунікація потребує додаткових пояснень, то можливо насправді вона не потребує пояснень» – нагадує нам одне з правил публічного спілкування

Мабуть справді є логічне обґрунтування, чому багато протягом місяців та років говорилося про наслідки війни Росії з Україною – про страждання, про вигнанців, про біль, про жертв, але не про справжню причину – маніакальні імперські фантазії Путіна, породжені ідеологією «русского міра», головним творцем і поширювачем яких є очільник РПЦ Кирил Гундяєв та підлегла йому структура.

Бо і цей діяч МП, і сама ця структура десятками років є ключовим партнером в екуменізмі та інших сферах. Визнати, що твій ключовий партнер не «доктор Джекіл», а «містер Гайд» – важко.

Я розумію, що глобальній структурі з досвідом життя, який вимірюється століттями, доводиться рахуватися з численними «але», «з одного боку – з іншого боку», тощо.

І розуміючи, радію, що можу написати ці міркування без необхідності зважати на такі речі. Не маю потреби плекати сподівання на співпрацю з Москвою. Не шукаю в очах Путіна чи Гундяєва те, чого там нема і не було. Не потребую пошуків правил пунктуації, тонкощі сеансів чи богословського обґрунтування, чому вбивця і жертва символічно мають зрівнятися.

Мені достатньо слів Христа: «так – так, а ні – ні».

***

Позначки підтримки моїх роздумів від римо- і греко-католиків, від протестантів, мирян і священнослужителів підтверджують те, що я сам мав на увазі – не йдеться про якість віросповідні речі, про різницю чи незгоду між різними християнськими конфесіями. Йдеться про те, чи можна і чи правильно мирити жертву з агресором ПІД ЧАС війни. В тому числі шляхом символічного зрівняння.

Моя відповідь проста – не можна.