Онлайн-революція почалась з Подолу. Леся Українка і Юля Тимошенко на уламках Культури

Щойно, у кінці листопада, завершився перший блок промоції та демонстрації прем’єрної вистави Київського театру на Подолі «Камінний господар» Лесі Українки. Все це відбулось в рамках онлайн-проєкту «Театр 360 градусів», який ініціювали та реалізували продюсерки Даша (Малахова) і Наташа (Чижова).

Ще декілька років тому в Одесі, на виставці художника Степана Рябченка, окремі арт-сюжети молодого митця мені видавалися за маячню – нові міста будуть тільки онлайн і тільки в Мережі, бо на Землі вже місця нікому нема, Людину потіснили на цьому світі комп’ютерні віруси, які нахабно зайняли місця приречених землян. 

Тепер частенько згадую ту експозицію і пророцтва пана Степана. 

Особливо коли саміт великої двадцятки, тобто тих, хто ще тримає акції цілого світу, проходить виключно онлайн. 

Коли Зеленський з лікарняної палати у Феофанії керує Україною онлайн

Коли Путін відкриває новий завод з виробництва противірусної вакцини онлайн. 

Але то дуже далеко.

Є і ближче. 

Засідання експертної комісії в Мінкульті з питань виділення президентських грантів молодим театральним режисерам – онлайн. 

Засідання Шевченківського комітету (вибір найкращих творів до другого туру премії) – теж онлайн. 

Ще весною тривали репетиції – то там, то тут – у «зумі», тобто онлайн. 

Что наша жизнь? ОНЛАЙН!

Можна і таке тепер співати на мотив відомої опери. 

Симптоматично і логічно, що саме в цей період ініціативна група Театру на Подолі і вирішила не зітхати і не чекати світлого майбутнього на Землі, а розгорнути проєкт

«Театр. 360 градусів», в рамках якого можна здійснювати записи і демонстрації нових українських театральних постановок з елементами 3-Д технологій та авторським відеопереосмисленням сценічного контенту, відповідно до запитів та очікувань сучасного глядача. 

Перша ластівка такого проєкту – «подільський» «Камінний господар». Не випадково. 

Видатна українська п’єса початку 20 століття про спокусника Дон Жуана. Молодий режисер (Іван Уривський), сильний акторський склад (В’ячеслав Довженко, Даша Малахова, Володимир Кузнєцов, Катерина Рубашкіна). І ще один важливий інформпривід – 150 років з дня народження Лесі Українки, ювілейні заходи будуть аж у лютому 2021-го. Отже, цей проект не «датський» (під певну дату), а швидше імпульсивний, щирий. 

У «Камінного господаря» в українському театрі доля особлива і доволі цікава.

П’єса народилася близько ста років тому – у 1912-му. Леся тремтіла над текстом, часто згадувала про нього у листах до Агатангела Кримського та Ольги Кобилянської. 

Авторка тверезо усвідомлювала, що саме вона першою в українській культурі звертається до вічного світового міфу про спокусника Дон Жуана, відштовхнувшись від пушкінського сюжету і ніби полемізуючи з ним і як жінка, і як велика українська поетка. 

1914-го театр Садовського подарував «Господареві» сценічне життя, і тодішня преса свідомо робила акцент на тому, що саме завдяки Лесі Дон Жуан опинився і на теренах української культури. 

Вже згодом, у 30-ті, канонічною вважалася сценічна версія «Камінного» у постановці Костянтина Хохлова, завдяки якому київський театр згодом і отримав ім’я Лесі Українки. На думку дослідників, у Хохлова Дон Жуан (Юрій Лавров) виявляв бунт індивідуаліста всупереч певним загальним «камінним» канонам. 

Вже у 70-ті у Львові до «Камінного» звернувся Сергій Данченко, і його Дон Жуан (Богдан Ступка), на думку критика Тетяни Заболзаєвої, шукав не пригоди у ліжках, а шукав гідного інтелектуального суперника-пересмішника, якою і виявилася на його шляху Донна Анна. 

Згодом Данченко поставив «Камінного» у Київському театрі імені І. Франка зі Степаном Олексенком у головній ролі. І, на думку критика Ростислава Коломійця, то був зломлений Дон Жуан (зломлений життєвими негараздами та розчаруваннями). 

Одним з перших українських режисерів, котрий сказав, що в «Камінному господарі» весь секрет і концепт не стільки в Дон Жуанові, а, насамперед, у жінці, був Михайло Резнікович, його сценічна версія на основі драми Лесі – «У полоні пристрастей» із Наталією Долею у ролі Донни Анни – є і сьогодні в репертуарі Театру імені Лесі Українки. Це версія про омертвіння і заціпеніння цілого могильного світу, який прагне розтопити своїм палким серцем нещасна Донна Анна. 

У прем’єрному подільському «Камінному господарі», попри все, немає сценічного пріоритету для будь кого з Лесиних героїв. 

Ніби відштовхуючись від слів самої Лесі, яка говорить про бажання створити цілісну скульптурну групу у п’єсі, а не монумент одному героєві, «подільці» і пропонують сценічний квартет, у якому, за бажанням, та чи інша постать і могла би стати солістом: Дон Жуан, Донна Анна, Дон Гонзаго, Долорес. Навіть Сганарель (важливий лише ракурс авторського погляду). 

Отже, є скульптурна група (визначення самої Лесі). 

Можливо, ці слова і вплинули на ідею облаштування сценічного простору на модерній сцені Подолу. 

Чорний кабінет великої сцени художниця Тетяна Овсійчук перетворює на велику реставраційну майстерню, де є уламки і від колишньої культурної трощі, є матеріали і для творення нових скульптурних груп. 

Філософ-скульптор у такій Майстерні напівзруйнованого Світу одночасно кожен з чотирьох бранців «Камінного» полону, тобто герої В’ячеслава Довженка, Даші Малахової, Катерини Рубашкіної, Романа Халаімова. 

Власне, кожен з них марить ліпити і формувати світ і бажану постать під свою подобу, під свої запити та уявлення. 

Дон Гонзаго (Халаімов), як втілення консервативного, закам’янілого чоловічого начала, ніби скупий Пігмаліон, прагне скульптури покірної та німої Галетеї-Донни Анни. 

У Долорес (сильна работа Катерини Рубашкіної) прагнення суто обивательські, жіночі (я его слепила из того, что было, а потом что было, то и полюбила!).

Донна Анна (Даша Малахова) – імпульсивна і наполеглива Галетея, котра давно марить руками іншого Майстра, бо камінні холодні руки Гонзаго вже висотали з неї життєві соки. Тому її зустріч з Дон Жуаном – жага чоловічих рук нового вправного скульптора-самця. 

Ще у лютому 2020 року, щойно «Камінний господар» з’явився на подільській сцені, вже такого понаписували про нову виставу у Мережі. Мовляв, донна Анна тут і зараз не тільки феміністичний маніфест від Лесі Українки, а ще й спроба сучасного театру розвінчати через Донну Анну – донну Юлю (Тимошенко), тобто жагу сучасної жінки-політика до влади, уміння такої політикині перетворити чоловіків-маріонеток на камінних бовдурів. 

Це ж до чого вже окварталилися погляди деяких наших театралів, якщо у кожній сучасній виставі на основі класики вони примушують себе бачити виключно політичні пародії на представників української влади. 

На щастя, ніяких подібних лобових алюзій навіть під час онлайн-перегляду не виникає. 

Жінка, що прагне абсолютної влади і використовує для цієї мети пластилінових чоловіків, – давня казка, якщо згадувати усіх красунь, від Марії Стюарт аж до Ангели Меркель. 

У київській виставі Донна Анна, якою її і грає Малахова, нагадує канатну танцюристку, що хоче утримати баланс між камінним, але стабільним Гонзаго, і живим, але історично зрадливим Дон Жуаном... 

Така її доля. Така доля жінки – обирати між стабільністю і чуттєвістю.

І часто ціна вибору – життя. 

Нарешті, Дон Жуан. Формальний лідер Лесиного сюжету. 

Гадаю, роль В’ячеслава Довженка має суттєво доповнити розвідки театрознавців про метаморфози вічного образу великого Спокусника на українській сцені. 

Дон Жуан Довженка, знову ж таки, цитата з листа самої Лесі, – то лицар волі. 

Він – як вільний вітер, як перекотиполе, як ПІЛІГРИМ, що заблукав поміж Часами. 

Ото мандрував цей спокусник епохами, часами, зваблював прекрасних фемін і от, нарешті, дістався і наших дивних часів з їхніми уламками колишньої високої культури, частиною якої і він сам також є. 

І вже особисто для нього, для Дон Жуана, реставраційна майстерня, як простір, де можна оновити і відтворити знаки (скульптури) колишньої високої Культури, спаплюженої маніяками-гонзаго або табунами теперішніх наших цивілізованих дикунів. 

У такому імовірному сценічному повороті вічного сюжету і є, на мій погляд, найцікавіше у концепції київської вистави 

Так, цей сценічний сюжет про жадобу Влади, жагу Свободи і про звільнення від камінний пут, але, насамперед, ця історія, тут і зараз, про спробу реставрації колишньої знівеченої великої Культури. 

Тому два скульптори в одній майстерні і ліплять новий-старий світ, відповідно до своїх уподобань та запитів. 

Консервативний Гонзаго хоче відтворити матрицю Камінного віку. 

Ліберал Дон Жуан хоче вдихнути навіть у камінний бовдур іскри життя та ілюзорної волі. 

І знову Донна Анна, як і Леся, як врешті і Юля, – на шпагаті. 

Між імпотентами-консерваторами та зрадливими лібералами. Між розумними та красивими. Між стабільними та сексуальними. 

Але однак, Вона жива і буде вічно жити, бо в серці має те, що не вмирає!

«Подільська» вистава «Камінний господар», як ода роздвоєнню сильної Жінки, як скульптурна група, через яку читається минуле і вгадується майбутнє. 

Технологічні ефекти прошивають подільську виставу коректно, ефектно, делікатно, доречно, не руйнуючи задум режисера та художника, тут багато важать крупні плани... 

І однак, хоч ти лусни, найдосконаліша онлайн-версія – лише ілюзія вистави, а справжнє життя – на сцені, де навіть через каміння пробиваються паростки. 

Олег Вергеліс, «Главком»