Фронтовий оператор Івар Хейнмаа: Війна в Україні жахливіша за чеченську

Івар Хейнмаа працює для естонських та фінських ЗМІ. Він знімав багато воєн і вважав, що чогось страшнішого за те, що було під час чеченської бійні у 1995 року, йому вже ніде не побачити… Поки не приїхав знімати війну в Україні.

Ви нещодавно повернулися з України. Шо це за відчуття – повернутися додому після перебування у країні, охопленій війною?

Тут гарно і спокійно, як і в Україні. Наприклад, у Києві війни не відчуваєш. Усі кафе відкриті, люди добре одягнені, виходять поїсти, випити та погуляти. Водночас на сході розгортається кровопролиття жахливих масштабів.

Чи погоджуються українці на зйомки, чи довіряють журналістам?

Люди зараз відносно привітні. Навесні було складніше: ми знімали у Чернігові, я дістав фотоапарат і почав працювати. Пролунав пронизливий крик, люди стали кричати і казати мені, що я фотографую, аби зорієнтувати росіян, які потім обстріляють їх ракетами. Я казав, що я з Естонії, показав паспорт – це нічого не змінило. Люди врешті викликали територіальну оборону. Тероборонівці прийшли, перевірили, хто ми такі і сказали, що ми можемо йти далі. Але люди виявляли максимальну підозрілість.

Нині з цим дещо простіше, люди трохи заспокоїлися. Коли я востаннє був на сході України, я міг знімати відносно вільно.

Чи є можливість в Україні знімати і залишатися у безпеці за умови, що на вас одяг із написом «Преса»?

Напис «Преса» на спині потрібен, щоби вас бачила українська армія. Проте він не дає жодних гарантій захисту. Так було з часів югославської війни. Коли ми були у Сараєво, сербські снайпери стріляли у людей з написом «Преса» на жилетах чи шоломах.

Наскільки те, що ви робите в Україні, є важливим для світу, щоби він побачив усі ці жахи і звірства?

Це важливо, але навряд чи я один такий. Весь світ був в Україні навесні. Ми були у Бучі, у так званий день відкритих дверей. Там було близько десяти автобусів з журналістами, загалом, я думаю, 150 осіб і нам проводили одноденну екскурсію. Знаю, що наступного дня приїхали ще десять автобусів з журналістами. То була новина номер один у світі цієї весни.

Що для вас означає бути близьким до таких речей?

Це жахливо, але я давно цим займаюсь, усе це бачив, змінюються тільки імена та обличчя – все це вже було раніше. Звісно, ​​те, що сталося у Бучі, було особливо огидним. Нас повели подивитися на обвуглені трупи: черга автобусів зупинилася на узбіччі, двері відчинилися, я побачив, що територія була огороджена скотчем.

Ви не думаєте про те, як це страшно, коли знаходитеся там. Ви намагаєтесь працювати: робите дальній знімок, крупний план, і тримаєте у голові, як їх можна було би відредагувати, як виставити кадр – краще зосередитися на цьому. Проте коли настає вечір, потрібно сісти з репортером, можливо, випити і обговорити події дня.

А деякі хлопці тримають все у собі, поки нарешті не вибухнуть.

Ви розповідали, що зйомки на війні у Чечні, у Грозному, були найгіршим досвідом, який вам доводилося переживати. І були моменти, коли ви сумнівалися, чи виїдете звідти живим…

Те, що відбувається в Україні, жахливіше за чеченську війну. Чеченці, кадировці, які воювали з росіянами, тепер воюють з українцями. Вони відрізали вуха бійцям, які загинули в Іловайську у 2014 році, розрізали їм животи і набивали піском, щоби їх важче було витягувати з поля бою.

Ще живим пораненим бійцям стріляли по ногах, щоби ті кричали від болю. А потім тих, хто приходив їх забирати, одного за одним відстрілював снайпер.

90% людей, які з нами говорили у Слов’янську, звинувачували у війні… Україну

Розкажіть про випадки, коли відчуття небезпеки ставало особливо сильним.

Востаннє я відчув таке у Слов'янську, коли російська ракета прилетіла у дитячий садок. Ми поїхали туди і вже майже закінчили зйомки, коли під’їхав 62-річний Слава на своєму велосипеді. Він сказав: «Хочете знати правду, хлопці? Це Україна веде обстріли, вони чекають, поки журналісти підійдуть, а потім вдарять по них ракетою і звинуватять Росію».

У Слов'янську таких людей було повно. Ми пішли знімати на місцевий ринок і 90% людей, які з нами говорили, звинувачували у війні Україну. Вони живуть в Україні і мають українські паспорти, але чекають, поки «руський мір» нарешті прийде і «врятує» їх.

Думаєте, журналісти до таких людей дослухаються?

Я сумніваюся, але достеменно невідомо. Принаймні, західні люди на це не купляться, а журналістів із промитими мізками можна знайти всюди.

Ви завжди робите чудові кадри. Але чи є щось, що неможливо зафіксувати?

Запах трупів. Ви впізнаватимете його завжди, якщо хоч раз відчуєте. Незалежно від того, куди ви їдете, ви завжди відчуєте запах мертвих тіл поблизу. Це мерзенно. Я часто ношу шарф, яким можна прикрити ніс і рот.

Українці – патріотична нація. Якою ви бачите їхню перспективу?

Вони нічого не бояться. Раніше я вважав чеченців найкращими солдатами у світі. Курди, які воювали з ІДІЛ, також потужні, а за ними у моєму особистому рейтингу – українці. Знімаю перед ними капелюха. Вони знають, за що воюють.

В Україні я зняв документальний фільм Naised rindejoonel («Жінки на фронті»). Героїня цього фільму, львів’янка, закликала нас не забувати про них. Не піддаватися втомі від війни і не переключати канал, якщо там показують новини про війну, хоч про неї вже так багато всього сказано і написано. Вона сказала, що це найголовніше – не забувати про них.

Ви побачили чимало болю і сліз…

Ми їздили на похорони у Львів, і це було дуже боляче. Тільки у Львові одного дня було сім похоронів. Коли процесія йшла від церкви до цвинтаря, люди виходили на вулицю і ставали на коліна. Кафе та перукарні закрилися, усі вийшли на вулицю та прихили коліна. Хто не міг опуститися, стояли, приклавши руку до серця. Ми всією групою розплакалися. Уявляєте, геть незнайомі із загиблими люди виходять на вулицю і стають на коліна.

Яка ситуація у містах, що зазнали бомбардувань?

Руйнування не всеосяжні, але на містах, вражених ракетами, залишилися жахливі шрами. Наприклад, навесні ми зупинялися у готелі «Дружківка» під Краматорськом. Там були ще хлопці з естонських ЗМІ. О 5-й ранку ми почули гучний гуркіт, я скочив з ліжка, намагаючись зрозуміти, що сталося. Через деякий час прогримів другий удар.

Потім ми пішли подивитися. Снаряди поцілили у село приблизно за кілометр від готелю. Посеред села був 10-метровий кратер, оточений зруйнованими будинками. Це змусило мене подумати, що ми би могли загинути, якби поцілило трішки ближче.

Ви не запитуєте себе у такі моменти, чи воно того варте?

Там мені спало на думку, що до цього, коли я знімав війни, я знав, що снайпер стріляє з такого-то боку вулиці, але є місця, де безпечно. Але нічні обстріли з «Іскандерів» – це ракети, що летять будь-куди...

Чому ви досі цим займаєтеся?

Бо це захоплююче. Ви бачите, що відбувається, на власні очі.

Як ви розслабляєтеся, переключаєтесь?

Спілкування з хорошими друзями і спорт. Я стараюся брати із собою у відрядження еспандери, якщо знаю, що там не буде тренажерного залу. Цієї весни ми повернулися зі зйомок на Донбасі, у готель, де також були естонці. У готелі я вдягнув навушники і почав займатися. Я намагався займатися спортом щодня. Вони сказали, що я з’їхав з глузду: надворі війна, але цей хлопець робить зарядку.

Війна – це страшно і немає сенсу її прикрашати

Проблема посттравматичного стресу – дуже серйозна. Ми знаємо військових репортерів із США, які страждають на це.

В Україні ПТСР дуже поширений. Коли я працював над документальним фільмом, я спілкувався з експертом, колишнім військовим, і він сказав, що 97% українських військових страждають на посттравматичний стрес. Вони повертаються додому з фронту, де бачили смерті, йдуть на роботу у місцеву будівельну компанію, де їм якийсь молодий панок каже, що потрібно пересунути купу цегли. Їх це бісить – вони захищали Батьківщину, а тепер повинні цеглини тягати? І починаються проблеми: наркотики, пияцтво, сімейне життя йде за вітром…

Ви робите багато робіт для Фінляндії і раніше казали, що фіни не все показують. При цьому в Естонії вважають, що війну не можна прикрашати.

Наведу приклад із Бучі. Ми були там з деякими естонцями. Сюжет мав вийти у ту ж ефірну ніч, і фіни сказали, що вони не можуть показувати кадри з обгорілими тілами, вони вважають, що таке можна давати тільки дальнім планом.

А як ви вважаєте, чи варто показувати таке?

Так. Війна – це страшно і немає сенсу її прикрашати.

Ви плануєте повертатися в Україну?

До зими побачимо, яка буде ситуація. Росія оголосила мобілізацію, і я не знаю, що це означає, чи планують туди посилати більше гарматного м’яса... Я відчуваю, що буде багато шансів попрацювати. Я не шукаю гострих відчуттів, але це захоплює, коли ти там. Не те щоби я міг вплинути на ці події, але я бачу все на власні очі.

Джерело: ERR

Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»