Єгор Соболєв: Я п’ять років працював у компанії найбільш кваліфікованих шахраїв України

До складу попереднього скликання Верховної ради увійшло чимало «людей з Майдану», учасників Революції Гідності. Причому, людей абсолютно різних – за соціальним походженням, за рівнем освіти і родом діяльності: козак Михайло Гаврилюк, Володимир Парасюк, Семен Семенченко та інші. Ще однією характерною ознакою парламенту восьмого скликання стала спроба боротьби з корупцією, адже саме ці нардепи голосували за створення нових антикорупційних органів: Спеціальної антикорупційної прокуратури, Національного антикорупційного бюро, Національного агентства з протидії корупції тощо.

Єгор Соболєв – один із найяскравіших антикорупціонерів попереднього скликання Верховної Ради. Він очолював профільний комітет парламенту, входив до фракції «Самопоміч».

Кореспондент «Главкома» поспілкувався із Соболєвим, з’ясував, як нині оцінює свої політичні рішення і чим живе колишній журналіст, нардеп, антикорупціонер, а нині – програміст.

Чи сумуєте за кулуарами парламенту? Чи було вам психологічно важко відійти від влади?

Ні. За часів Віктора Януковича я на п’ять діб потрапив під арешт за протест під Київрадою. Коли залишав в’язницю, у мене було фантастичне відчуття: «Воля!!!». І це відчуття я багато разів згадував, коли п’ятницями залишав залу голосувань парламенту. У цій залі я був змушений майже п’ять років працювати в компанії найрішучіших і кваліфікованих шахраїв України. Які з ранку до ночі займалися тим, що придумували, як би щось украсти, та ще й так, щоб люди цього не помітили. А моя робота, як голови парламентського комітету з протидії корупції, насамперед полягала в тому, щоб цих шахраям протидіяти. Ми заблокували 383 законопроєкти з корупційними ідеями. Допомогли створенню незалежних Національного антикорупційного бюро, Антикорупційної прокуратури, Антикорупційного суду, відкриттю всіх активів усіх посадовців. Тобто, я займався справами, які прямо били по багатьох моїх тодішніх колегах і викликали у них лють та відповідну реакцію. Тож я зовсім не сумую. За цим жодна нормальна людина не буде сумувати.

Ви підтримуєте стосунки зі своїми колишніми колегами із «Самопомочі»?

Я доволі багато спілкуюся з ексколегами із «Самопомочі». Нещодавно бачив Пашу Костенка, вітав з Днем народження Олега Березюка. Влітку був радий приймати в себе Тараса Пастуха. Іван Мірошниченко та Олександр Данченко взагалі кожні пів року влаштовують зустріч народних депутатів від «Самопомочі» 2014–2019 років, на яку я із задоволенням ходжу. Абсолютна більшість моїх колег у тій парламентській фракції повернулася у свої попередні професії: знову стали успішними підприємцями, айтішниками, юристами. Усі прямо помолодшали на очах. Тому що перебування нормальних людей у дуже кислотній атмосфері української клептократії – це велике випробування.

Поговорімо про вашого колишнього колегу з фракції Семена Семенченка. З боку все мало такий вигляд, що ви з ним дружили. Як взагалі оцінюєте цю людину?

Після парламенту справи повели нас різними дорогами, на жаль. Але я вважаю, що ми всі маємо завжди пам’ятати, як Семен разом з іншими організаторами добровольчих батальйонів зробив унікальний внесок у відбиття атаки Путіна навесні 2014 року. І для мене і він, і Юра Береза, і Андрій Білецький, і Сергій Мельничук назавжди залишаться в історії України на цій славетній сторінці.

Звісно, мені важко прийняти, що після парламенту Семен сам почав займатися тим, чому ми разом у парламенті протидіяли. Але я не хочу публічно це обговорювати. Семен зараз у в’язниці. Коли він вийде, сподіваюся, ми з ним зможемо про це поговорити відверто.

Ви були головою антикорупційного комітету. «Слуги», які прийшли у цей комітет після вас, зверталися за порадою?

На самому початку одна людина з нового комітету зі мною зв’язувалася щодо важливого голосування, я дав їй пораду, якою вона не скористалася. Більше ця людина не виходила зі мною на контакт.

Чи ви відстежуєте, що відбувається з антикорупційними органами, до створення яких ви особисто долучалися?

Звичайно, відстежую. Створення антикорупційних органів – непроста спроба... Ті, чиї інтереси опинялися під їхніми розслідуванням, усіляко протидіяли антикорупційним детективам, прокурорам та суддям. І далі продовжують. Але тепер тиск закону відчувають на собі люди, які завжди ставили себе над законом.

Ходили чутки, що ви хотіли до команди Зеленського, але вас не взяли. Як було насправді?

Ні, це неправда. Я ніколи не намагався потрапити до команди Володимира Зеленського.

Ми нещодавно з вами зустрілися на заході, де був Сергій Притула, який нещодавно оголосив про створення власної політсили. Плануєте долучитися?

У мене була лише одна розмова із Сергієм Притулою – на нашому з Олегом Сенцовим каналі в YouTube.

У квітні 2019 року ви заявляли про намір створити власну партію. Як щодо цих планів?

У вересні 2019 року ми навіть зібралися на установчий з’їзд нової сили. Прийшли дуже класні люди з трьох середовищ: добровольці, активісти та підприємці. Але коли ми почали обговорювати статут, який я представив, виникла дискусія.

Я вважаю застарілими вождистські партії. І я запропонував модель, коли партія створюється не навколо однієї особи, а має багатьох лідерів, яких об’єднують спільні цінності, ідеологія та візії. Ця пропозиція передбачала, що кандидати від партії на всі вибори обираються виключно через праймеріз, а лідеру партії заборонено балотуватися. Я взяв це з американських традицій, де організатори партій займаються саме організаторською роботою, а не думають, як би навічно бути єдиним кандидатом на всіх виборах.

Під час дискусії я сказав, що особисто очолювати партію не збираюся. До такого підходу багато хтось з однодумців не був готовий. Тоді я запропонував відкласти таке важливе рішення як створення партії. І пішов вивчати інформаційні технології, де як ніде багато інноваційних підходів. І які змінюють світ набагато швидше, ніж застарілі партії зразка КПРС. З більшістю людей, з якими ми були на цих зборах, ми досі залишаємося у контакті.

Чому, на вашу думку, третя сила, яка заходить у парламент, дуже скоро втрачає рейтинг? Така історія була із «Самопоміччю», нині ми спостерігаємо те саме із «Голосом».

Причин тут кілька. Головною я б назвав тиск олігархічних партій. Адже це загроза інтересам Рината Ахметова, Ігоря Коломойського, Дмитра Фірташа, Петра Порошенка, які вже багато років насправді не програють жодних виборів. Вони мають великі ресурси, і частину їх спрямовують, у тому числі на нищення усього, що може змінити олігархічну модель управління Україною.

Ті ж громадяни, які усвідомлюють цю проблему, досі не навчилися творити переможні політичні сили. Плюс таких громадян просто ще замало.

Чи не вбачаєте дисонансу між тим, що ви говорите, і тим, що ваша дружина роками працює на телеканалі олігарха?

Коли я сам працював журналістом, я казав молодшим колегам: журналіст не працює на власника медіа, журналіст працює на суспільство. Власнику належить фінансовий результат його медіа, але не журналістика. І справжній журналіст завжди дотримується стандартів, хто б не володів медіа. За 18 років, що я знаю Марічку, я не знаю жодного зауваження до її об’єктивності та професійності. Як би не змінювалися власники «плюсів».

З політики ви пішли у галузь ІТ. Чому саме ІТ, а не, скажімо, політконсалтинг?

Це було б доволі дивним для мене. Кого консультувати? Представників олігархічних партій? Чому я їх можу навчити? Дотримуватися принципів чи не брати хабарі?

Після того, як я вирішив не брати участі у нових виборах, я розумів, що у журналістику повернутися не можу. Журналіст може стати політиком. Але політик журналістом – ні. Бо завжди будуть запитання, наскільки ти об’єктивний.

Плюс я прагнув нових знань, нового розуміння проблем, нових ідей – і цим інноватором для мене стала ІТ-галузь. Я починав з повного нуля. Моя зарплата досі набагато нижча, ніж та, яку я отримував у журналістиці. Але я беру висоту за висотою. Вивчив вже дві мови програмування: Python та JavaScript. Перша – номер один для розробок з використання штучного інтелекту, друга – для створення мобільних додатків. Мене надзвичайно захоплює ця діяльність! І, повірте, інформаційні технології лише почали змінювати світ.

Наталія Сокирчук, «Главком»