Лілія Гриневич: Отримавши освіту в ПТУ, можна заробляти більше, ніж після вишу
«Ми не зможемо повністю задовольнити ані Ларису Ніцой, ані лідерів угорської меншини»
Цьогорічна вступна кампанія добігає кінця. Тепер на порядку денному Міносвіти – організація початку нового навчального року. Він стане особливим насамперед для першокласників. Вони з 2018-го навчатимуться за новим державним стандартом.
Та міністр освіти і науки Лілія Гриневич вимушена займатись не лише звичною «текучкою». Останній рік вона долучена до міжнародної політики. Значну частину свого часу урядовець, делегований в уряд «Народним фронтом», проводить у перемовинах з угорськими колегами, обуреними мовними нормами нового українського закону «Про освіту».
У розмові з «Главкомом» пані міністр розповідає, як вона долає опір Угорщини, чому зникають приватні виші та як змусити випускників шкіл обирати дефіцитні робочі спеціальності замість «модних», але нікому непотрібних.
Чим цьогорічне ЗНО відрізняється від попередніх? Наскільки активно оскаржувались його результати?
Воно відрізнялось тим, що на ЗНО з української мови і літератури прийшли також учні професійно-технічних навчальних закладів. Вони вперше зобов’язані складати ЗНО, аби отримати атестат про повну загальну середню освіту. Як наслідок, ми маємо більшу кількість тих, хто не склали ЗНО з української мови. Цього року це 14%, а минулого року було 7,55%, тобто майже вдвічі менше.
Ми також вперше додали аудіювання з іноземної мови. Без сумніву, тривожність щодо аудіювання вилилась у велику дискусію про те, що «діти не чули», «не розуміли», «було заскладно». Але результати показали зовсім іншу картину – лише 0,02% від загальної кількості учасників не змогли дати жодної правильної відповіді при аудіюванні. Це близько 18 осіб з більше ніж 86 тис. учасників. При цьому усі відповіді правильно дали 1,4% учасників. Аналіз демонструє, що крива отриманих результатів абсолютно традиційна, тобто низькі, середні та високі результати з аудіювання пропорційно отримала типова для таких тестів кількість учасників. Окрім складності завдань, були нарікання на умови проведення тесту. Так от, їх оскаржили 66 учасників. Коли розглянули ці апеляційні заяви, то виявилося, що лише в чотирьох аудиторіях був збій, технічні проблеми.
Тобто проблеми тільки технічні?
Так, а саме аудіювання за змістом, за швидкістю начитки було правильним і мало різні рівні складності. Але ця тривожність щодо аудіювання також демонструє, що в школах мало вчать дітей слухати мову і розуміти її на слух. А це дуже важлива комунікаційна навичка. За великим рахунком, ми ще повинні забезпечити, щоб на іспиті була можливість говоріння і його перевірки. Але це дуже дорого, бо треба навчити величезну кількість людей, які будуть вислуховувати це та оцінювати за спільними критеріями. Наприклад, відкриті завдання з української мови перевіряють два незалежних екзаменатори і дивляться, чи збігається оцінка. Якщо ні, то виконане завдання має оцінити третій екзаменатор, що й вирішить, яка оцінка найбільш правильна. Це дуже серйозно і збільшує вартість тестування, але я впевнена, що рано чи пізно ми прийдемо до того, що зможемо протестувати ще й говоріння.
Я не можу сказати, що цьогорічне ЗНО мало якісь особливості, окрім цих двох моментів. Однак, більш глибокий аналіз результатів буде в серпні. Зараз можна сказати, що на засіданні апеляційної комісії 13 липня апеляцій було не більше, ніж щороку. Просто багато питань ми знімаємо ще до отримання результатів. Зокрема, в англійській мові був нюанс – в одному з запитань була помилка у слові. Оскільки це слово треба було використати у відповіді, була тривога, що дитина, навіть якщо знала, як правильно пишеться слово, може записати як у завданні. Комісія Українського центру оцінювання якості освіти одразу вирішила не зараховувати цю відповідь як помилкову. Тож і апеляцій з цього приводу не подавали.
Чи доводилось вам під час ЗНО особисто втручатися в ситуацію? Чи були випадки, які потрібно було розрулювати саме міністру?
Я персонально втручаюся тільки через медіа, щоб людям висловити позицію, зняти незрозумілі питання, або ж, наприклад, коли у нас було стільки галасу навколо тесту з англійської мови, я звернулася на нараді до директора центру оцінювання і попросила особливу увагу оперативному вирішенню цих питань. Але я не можу, як міністр, прийняти жодного рішення щодо ЗНО, тому що всі питання контенту, змісту, відповідей, апеляцій – це компетенція незалежної комісії.
Інформації про успішність випускників у кожній конкретній школі ще немає?
Така аналітика завжди презентується наприкінці серпня-на початку вересня. При цьому ще розраховуються різні показники кожного завдання. Таким чином щороку ми удосконалюємо тестування. Ідея ЗНО полягає в тому, щоб знайти ті завдання, які найкраще розрізняють учасників та демонструють, хто має кращі навчальні досягнення, а хто гірші. Щороку виходять такі досить товсті аналітичні звіти, які є в доступі на сайті.
«Результати ЗНО не завжди показують якість роботи школи»
Які висновки робите після того, як бачите, що з року в рік випускники однієї школи показують погані результати. Заходи має вживати міністерство чи місцева влада?
Звичайно, засновники закладу (в основному це органи місцевого самоврядування), а також керівництво школи повинні з’ясовувати причини таких результатів. Вони можуть бути, наприклад, в неефективному викладанні конкретного вчителя. Треба також пам’ятати, що не можна абсолютизувати ЗНО – його результати не завжди є релевантним показником якості роботи школи. Наприклад, батьки в багатших сім’ях наймають репетиторів, і так звані престижні школи, де навчаються діти з дуже багатих родин, можуть мати дуже високий рейтинг. Але що за цим стоїть – праця вчителів чи дорогих репетиторів? Ніхто не знає.
Це якщо результати дуже хороші. А якщо погані?
Причини поганих результатів можуть біти різні. Наприклад, у нас знову цього року, як і минулого, понад 70% випускників шкіл Берегівського району, які навчаються у закладах з угорською мовою навчання, не змогли скласти тест з української мови і літератури. В цьому винен вчитель? Очевидно, що ні. Ми втручаємось в цю ситуацію. Потрібно просто збільшувати кількість годин на викладання української, а також поступово для дітей старшого віку, які вже краще вивчили українську мову, впроваджувати частину предметів нею. Тому що у чинній системі наші діти угорського походження не розвивають термінологічну базу, не практикують, дуже мало говорять українською. Вони вдома говорять угорською, на вулиці угорською, потім в школі весь час угорською. У них фізично не вистачає годин на оволодіння українською мовою. Ми зараз маємо величезні дискусії, в т.ч. міжнародні, навколо цілком правильного положення нашого закону «Про освіту» – про те, що ми мусимо збільшити кількість годин української мови зокрема на викладання предметів українською в школах з мовами національних меншин. Це є, між іншим, реакцією на погані результати ЗНО.
Але Угорщина вперто стоїть на своїй позиції щодо нашого освітнього закону.
Я думаю, що це питання великої політики, а не питання якості освіти дітей. Були перемовини на рівні міністрів закордонних справ і освіти, і глава МЗС Угорщини пан Сійярто чітко відповів на прес-конференції, що вони вимагають від України виконати рекомендації Венеціанської комісії. Це великий поступ насправді з їхнього боку. Тому що спочатку вони говорили: ніяких змін, тримаємо статус-кво – 100% предметів угорською мовою. Але в чому полягає інший бік медалі? Вони сказали ще одну річ: ви повинні домовитися з угорською громадою. У нас нещодавно були ці перемовини, вони були довгими, але ми знайшли багато позитивних рішень. Наприклад, як удосконалювати вивчення української. Але представники громади далі продовжують стояти на позиції – 100% предметів угорською мовою. Тобто вони заявили про рекомендації Венеційської комісії, але ці рекомендації не вимагають вносити зміни в мовну статтю закону «Про освіту». А наша угорська громада, її лідери, які безпосередньо контактують з паном Сійярто і з Угорщиною, наполягають на цих змінах.
Я дуже сподіваюся, що в цій історії поставить крапку Конституційний суд, який має розглянути мовну статтю закону восени. І ми готові захищати позицію, що вона відповідає українській Конституції. Ще одна річ: якщо послухати риторику Угорщини, то вони вже, крім закону «Про освіту», почали витягувати інші питання: проекти законів «Про мову», проект закону «Про подвійне громадянство». Тобто вони весь час будуть шукати причини для цієї риторики «Великої Угорщини». Тому що сам факт, що громадяни іншої країни, зокрема, українці угорського походження, голосують на угорських виборах, створює умови, в яких важливою ціллю діяльності влади стає створення інформаційних приводів, які б сигналізували про готовність захищати права громади, навіть якщо ці права не порушуються. Ми не можемо йти на якусь догідливу позицію, всупереч інтересам дітей, ставлячи під загрозу якість їхньої освіти.
Венеційська комісія стверджує, що позиція України правильна – діти мають знати державну мову, адже це чинник суспільної злагоди та згуртованості в країні. І зараз ми вже почали процес імплементації мовної статті. Для першого класу ми збільшили кількість годин української мови практично вдвічі. Цього року уряд дав гроші на обладнання кабінетів української мови в школах з мовами нацменшин, а також встановив обов’язкову 20% надбавку вчителям української мови у цих школах, адже вони були роками упосліджені. Але щоб ці зміни стали незворотними, їх треба робити правильно і поступово. Це стосується і підвищення кваліфікації вчителів. Той вчитель, який весь час викладав не просто угорською, навіть російською, зокрема математику, не може без підвищення кваліфікації різко переключитись на українську. Він буде говорити або жахливим суржиком, або все це знову буде для галочки. Коли скажуть, що вже викладають українською, а в класі за зачиненими дверима будуть говорити російською. А нам потрібно реально, щоб ці вчителі вміли та викладали українською.
Якось проробляєте систему контролю цього процесу?
Раніше і частково зараз контроль належить до функції місцевої влади. Місцеві органи політично є дуже строкатими і часто мають свої стосунки зі школами. Наприклад, на сході країни є представники політичних партій, які не є провладними. Так само і на заході. Це нормально, ми – демократична країна. Але нам також потрібен незалежний контроль, який може надавати об’єктивну інформацію в центр. Так от, на базі інспекції навчальних закладів створена Державна служба якості освіти. Якщо раніше вона була тільки в Києві, то зараз матиме регіональні підрозділи, які зможуть на місцях моніторити ситуацію і збирати адекватну інформацію.
«Модель «60 на 40» передбачає, що в кінці здобуття середньої освіти діти вивчають не менше ніж 60% предметів українською мовою»
Окрім Угорщини, «занепокоєні» законом про освіту і румуни, а також болгари.
Це питання ще й гібридної війни. Коли ми ухвалили закон, то через всі зарубіжні медіа був сформований (очевидно, що не українцями) меседж: мовляв, Україна хоче закрити всі школи з мовами нацменшин. І перевести їх з п’ятого класу виключно на українську мову. Тож діти втратять національну ідентичність, а дитина з угорською мовою, яка ще не знає добре українську, ніколи не зможе вивчити інші предмети та залишиться без освіти. Цю медійну рамку одразу нав’язали і потужно підтримали в інформаційному просторі.
У мене побували міністри освіти Польщі, Румунії, Болгарії. Ми їм надали адекватну інформацію, особливо коли отримали рекомендації Венеціанської комісії – арбітра, рішення якого авторитетне для міжнародної спільноти. Я особисто їздила на засідання комісії, і це була непроста розмова. Але ми захистили статтю і довели, що при цьому не будемо порушувати прав дітей з числа нацменшин. І з усіма країнами у нас відбувається діалог. З Польщею і Болгарією вже підписано документи, де чітко пояснюється наша позиція, і з ними ми продовжили нормальну плідну співпрацю. Є питання з Румунією. Там воно загострене, тому що йдеться про дітей іншої мовної групи, а вони мають більше складнощів при оволодінні українською. Наприклад, в угорській мові немає відмінків, а для слов’янських мов це природно, тому їхнім носіям легше вчити українську. Для росіян взагалі немає жодних проблем: вони з нами не просто в одній мовній групі, а ще й в одній підгрупі. Тому ми передбачили різні моделі вживання мови і темпи запровадження предметів українською. Десь може бути швидше, десь повільніше. Ця модель називається «60 на 40» і передбачає, що в кінці здобуття середньої освіти діти вивчають не менше ніж 60% предметів українською мовою. Якщо хочете, можна більше. Але не менше. І це стосується, власне, тих шкіл, де мова навчання належить до мов ЄС.
Скандальна письменниця Лариса Ніцой порівняла вас з Дмитром Табачником через вашу угоду з болгарським колегою щодо мовних квот якраз за моделлю «60 на 40». Але ж на рівні парламенту питання цих квот досі не затверджене…
Послухайте, я виконую свою роботу, функції, покладені на мене державою. І двосторонні переговори – одна з таких функцій. На цих зустрічах ми обговорюємо робочі питання та медійно їх повністю висвітлюємо. Ця модель вже застосовується європейськими країнами, і саме тому Венеційська комісія на неї погодилася. З цього роблять якусь політику. З одного боку, дехто, як, наприклад, Лариса Ніцой, говорять про те, що ми утискаємо українську мову, що абсолютно безглуздо. Для того, щоб українська мова утверджувалась в освіті, ми зробили кроки, яких не було зроблено всі попередні роки незалежності. З іншого боку, лідери угорської меншини кажуть, що ми хочемо аби їхні діти втратили національну ідентичність і грубо порушуємо їхні права. Зрозуміло, ми ані тих, ані тих не задовільнимо повністю. Тому наша ідея одна – виконуючи Конституцію, забезпечити найкращу модель якісної освіти. Не може бути громадянин України прив’язаний лише до одного району проживання і не вміти навіть прочитати або заповнити податкову декларацію, бо йому в українській школі не дали адекватну освіту. Ми це будемо змінювати, хоча і з тієї, і з ішної сторони до нас будуть претензії.
«Приватні виші могли розташовуватися навіть у двокімнатній квартирі»
Скільки приватних вишів закрилося останнім часом і як Міносвіти контролює якість освіти в цих закладах?
Починаючи з 2014 року було закрито 24 приватних ВНЗ. Особливі проблеми у нас були з філіями приватних вишів. Вони могли розташовуватися навіть у двокімнатній квартирі. Тепер при ліцензування і отриманні акредитації змінені норми щодо площі закладу і тому було закрито багато філій. Зараз ми зробили новий крок – оновили умови для ліцензування вишів. З одного боку, спростили процедуру ліцензування, але при цьому підвищили якісні вимоги отримання ліцензії. Зокрема, у нас раніше найменша площа закладу вищої оствіти (ЗВО) для підготовки бакалаврів і магістрів була 1000 кв. м, а зараз - 2000 кв. м. Тобто збільшили удвічі.
Ця постанова зовсім свіжа, прийнята місяць тому. Це великий запобіжник для того, щоб не видавалися знову ліцензії конторкам, які неможливо назвати вишами.
У нас же є проблеми з якістю навчання не тільки в приватник ЗВО, а й в державних. Зараз ректори і частина нардепів, які захищають їхній інтерес, борються за те, що ми маємо зберігати малесенькі виші, зокрема в регіонах. А ми запровадили широкий конкурс, щоб державні гроші йшли в кращі навчальні заклади за студентами з найбільшими балами ЗНО.
Тобто, насамперед, місце дістається тому, хто має кращий результат ЗНО, – його місце йде в обраний відповідно до розставлених вступником пріоритетів виш. Таким чином, маленькі погані виші, які не дають гарну освіту, втратили можливість мати гарних студентів, бо гарний студент з гарними результатами може обрати будь-який навчальний заклад. Ми маємо прийти до злиття маленьких регіональних закладів у класичні багатопрофільні університети, які будуть регіональними. Але очевидно, що регіони не можна позбавляти вишів, бо їх наявність впливає на інтелектуальний потенціал місцевості. Але заклади потрібно оптимізувати.
Закон 2014 року дарував вишам достатню автономію. Проблема в тому, що замість того, аби використати автономію, щоб йти вперед і розвиватися, багато закладів законсервувалося. Я дивлюсь по виборах ректорів – як правило, перемагає ректор, який працював тут до того 10–15 років. Вперше ми ввели обмеження - максимум дві каденції. Першу вони відбули, і зараз йдуть вибори. Оскільки закон повністю усунув міністерство від цих виборів, ми повинні формально підписати контракт з обраним кандидатом, який набрав більшість в університеті. Обирає трудовий колектив університету, представники студентів, викладачі. Результат в більшості випадків – перемагає попередній ректор. Це означає, що вони відтворюють самі себе, бояться чогось нового.
Але коли третя каденція «ректорам-старожилам» вже у будь-якому випадку не світить?
Дуже сподіваюся. Головне, щоб до того часу хтось не поміняв закон і не зняв це обмеження.
В якому стані перебувають зараз виші-переселенці з окупованих територій?
Коли ці заклади змушені були переміститись у 2014 році, ми для них зняли багато різних вимог – наприклад, співвідношення кількості студентів на викладача. Ми розуміли, що в цих закладах не може бути багато студентів. Вони не мають адекватного місця для роботи, фактично їх підселили до інших вишів або дали непристосоване приміщення, тому що все це на той момент мало бути тимчасово. Але минуло вже чотири роки. Дехто з цих закладів працює, шукає гранти, ми створили освітні центри «Донбас-Україна» на базі переміщених навчальних закладів для дітей з окупованих територій. Але ми бачимо, що вони розвиваються нерівномірно. Одні розвиваються і їх варто підтримувати, а інші навпаки -занепадають. Зараз перед нами стоїть політично складне питання. Ми вважаємо, що частину цих вишів потрібно об’єднувати з іншими університетами. Як самостійні університети вони не здатні до росту, вони просто почнуть дискредитувати самі себе та систему загалом. Поки що ми робимо аналіз.
- Історія з Донбаським технічним університетом, який приєднують до університету Даля, вже спровокувала скандал…
- Університетський скандал на Донбасі. «Замість того, аби працювати, вони носили труни...»
Ідеологія наша така – ми не кажемо: цей заклад закрити і звільнити викладачів. Ми цінуємо крок кожного, хто виїхав з окупованого Донбасу та продовжили свою роботу на території вільної України. Ніхто не ставить питання про звільнення викладачів або щоб студенти лишилися на вулиці. Ми говоримо про приєднання, яке допомагає збільшувати ресурсну базу університету. Потужний університет має більше шансів, що його оберуть діти за державним замовленням і туди піде більше державної підтримки.
«70% вакансій – робочі спеціальності. А 80% випускників шкіл намагаються вступити до університетів»
Вочевидь, зараз в країні не вистачає робочих рук, а тенденція їхнього відтоку тільки посилюється. Як ви будете стимулювати випускників шкіл опановувати технічні спеціальності, обирати середню профтехосвіту, а не йти у престижні виші? А то навколо суцільні юристи, а каналізацію немає кому відремонтувати.
У нас склалася така ситуація, що на ринку праці 70% вакансій – робочі спеціальності. При цьому фактично 80% випускників шкіл намагаються вступити до університетів. На жаль, в Україні професійна освіта завжди розглядалась як непрестижна. Це не відповідає дійсності – якщо дивитись на рівень зарплат, то за багатьма професіями можна заробити значно більше, отримавши освіту в ПТУ, ніж у виші. У нас вже є професійні навчальні заклади, які змінюють долі дітей. Дитина могла бути неуспішною в школі, не справлялася, опустила руки, а приходить у заклад професійної освіти і отримує новий поштовх до навчання, оволодіння професією. І виходить успішною після ПТУ. Але це, скоріше, винятки, ніж правило.
Якщо ви зробите зріз по Україні, то у нас сьогодні зношеність обладнання і приміщень у закладах професійної освіти становить 60–70%. Тобто ми навчаємо дітей сучасним професіям на обладнанні 70–80-х років. Тому уряд започаткував програму створення центрів професійної освіти. Там ми ставимо сучасне обладнання за найбільш затребуваними сучасними професіями. Ці центри стають базою і для інших закладів професійної освіти – туди можна прийти і повчитися. Минулого та позаминулого року на це було виділено 50 млн грн, цього – 100 млн грн. Але цього ще замало на таку велику систему. Ми з ЄС домовилися, що окрім співпраці у вищій освіті, маємо ще й інфраструктурний проект з професійної освіти. Йдеться про надання коштів саме на закупівлю сучасного обладнання та ремонти.
Другий крок – будемо працювати в уряді над диверсифікацією фінансування професійної освіти. Тому що в нас зараз так: дається державна субвенція на здобуття загальної середньої освіти і для закладів місцеві органи дають регіональне замовлення, орієнтуючись на потрібні в цій місцевості професії. Але ми хочемо запровадити ще дві опції. Перша – галузеве замовлення. Наприклад, у нас на дороги виділяються величезні кошти, але не вистачає українських робітників, які можуть це будувати. Ми ж не можемо на будівництво місцевих доріг запрошувати турків чи ще когось. Нам потрібні наші працівники, а для цього потрібно вкласти гроші у підготовку кадрів. Ми вважаємо, що Мінінфраструктури повинно дати від цих грошей на дороги хоча б 0,02% на підготовку за цими професіями. Таке галузеве замовлення колись було і воно цілком себе виправдовує. Адже галузеві міністерства ще більше зацікавлені, щоб ці фахівці були пристосовані до ринку праці.
Ще одне джерело – залучити більше коштів роботодавців. Але тоді роботодавцям треба створити відповідні умови. Якщо вони вкладають гроші у підготовку фахівців, то повинні бути впевнені, що потім цей фахівець прийде до них, а не виїде до Польщі. Для цього ми повинні узгодити можливість укладання угод з учнями закладів, які навчаються за кошти роботодавців, що вони, як мінімум, два роки відпрацюють.
В Білорусі щось подібне є. І в Україні за радянських часів було…
Це дещо інше. Той механізм передбачав, що якщо ви навчаєтесь за гроші держзамовлення, то автоматично маєте потім піти туди, де вам дадуть місце праці. І це перетворилося в суцільну фікцію. Випускники брали всілякі довідки, що місця праці для них немає, брали так звані відкріплення, і держава не могла застосувати жодні санкції, тому що є свобода вибору місця праці. Тут зовсім інший механізм – за твоє навчання платить роботодавець. Це означає, що на початку навчання ти підписуєш угоду з ним. Він платить за тебе і претендує, що ти два роки у нього відпрацюєш.
Ми дуже сподіваємося, що ця система почне діяти з нового навчального року. Принаймні зараз ми готуємо відповідне урядове рішення, щоб це стало можливим.
Серед спеціальностей, у яких найбільше зацікавлена держава – медицина, комп’ютерні науки та правознавство. Як змінилась структура держзамовлення цього року?
Правознавство, до речі, ми кожного року скорочуємо, а цього року ще й не дали державне замовлення на заочне навчання. Враховуючи ситуацію та потреби ринку праці, приблизно на 5% в абсолютних величинах було зменшено замовлення за спеціальністю «Право». Зменшено держзамовлення за галузями знань «Управління та адміністрування» – приблизно на 5,7% в абсолютних величинах, «Соціальні та поведінкові науки» – приблизно на 13,4%, спеціальності «Готельно-ресторанна справа» – приблизно на 9%.
Збільшуємо ми держзамовлення з інших спеціальностей. Так, для вишів, які знаходяться в сфері управління МОН було збільшено державне замовлення для підготовки вчителів – до 17,6% від загального обсягу держзамовлення, за галуззями знань «Аграрні науки та продовольство» та «Інформаційні технології». Замовлення для природничих наук зросло на 2,4% в абсолютних показниках порівняно з минулим роком, математики та статистики – на 4,4%, удвічі збільшено обсяг держзамовлення на спеціальність «Матеріалознавство».
Міністр освіти і науки Лілія Гриневич
«До вишів вступає тільки 12,2% сільських дітей»
Яких новацій чекати у новому навчальному році в школах?
Цей рік для нас дуже важливий. Стартує нова українська школа. 1 вересня всі першокласники навчатимуться за новим державним стандартом початкової школи, який орієнтований не лише на знання, а на розвиток компетентностей. Це і знання, і вміння їх застосовувати для життя, і формування цінностей. Стандарт також передбачає розвиток критичного мислення та потребує впровадження активних методів навчання, які відповідають віковим особливостям дітей. 22 тисячі вчителів-класоводів і 18,5 тисяч вчителів іноземних мов, які працюватимуть в перших класах, пройшли спеціальне навчання. Це було змішане навчання, у них був дистанційний курс і очні тренінги щодо цих методик навчання.
Ми віддали владі на місця мільярд гривень для обладнання перших класів. Вони повинні ще дофінансувати зі своїх бюджетів: якщо це село – 10% коштів мають додати, якщо велике місто – 30%. Треба поміняти парти там, де вони застаріли, купити навчальне обладнання. Тобто ми серйозно вклалися в цю реформу і зараз важливо, щоб вона правильно розпочалася.
У нас є зміни, які пов’язані зі школами нацменшин, де ми робимо акцент на вивченні української мови в початковій школі. У нас продовжилася програма щодо опорних шкіл. Ми надали кошти місцевим громадам, щоб вони купили додаткові автобуси, забезпечили доступ до кращої освіти дітям, особливо старшокласникам. Бо якщо подивитися на результати ЗНО, все ще прослідковується погана тенденція: у нас вступає до вишів тільки орієнтовно 12,2% сільських дітей (це дані минулого року). Це при тому, що ми зробили їм підвищувальний коефіцієнт 1,02.
Масштаб проблеми якості освіти на селі дуже серйозний. Бажання зберегти маленькі школи, в яких 10-класники навчаються в класах до 10-ти дітей, а один вчитель викладає одночасно п’ять предметів, призводить до ситуації, яка впливає потім на долі цих дітей. А за всім стоїть просте бажання директора цієї школи і вчителів зберегти місце роботи, аби не їздити на роботу в іншу сусідню школу. Звичайно, ми маємо зараз багато питань і проблемних ситуацій всередині громад. Особливо коли включаються політики в цю історію: всі вони, особливо напередодні виборів, хочуть показати, як захищають інтереси громад. Але орієнтуються вони на вузькі інтереси групки виборців, зокрема, директора і вчителів конкретної школи. І пишаються – «ми зберегли школу»! Тому голосуйте за нас. Але результати таких дій вкрай сумні.
Скільки ще шкіл не відкриють свої двері у вересні?
На серпневій конференції ми оголосимо статистику, чи є у нас до нового навчального року закриті школи. Зараз не це основне, а скоріше – пониження ступенів шкіл. Ми орієнтуємо так: початкова школа має бути найближче до місця проживання дитини. Ми не за те, щоб повністю закривати школу, тим більше, вона може стати в селі освітньо-культурним центром. Ми не хочемо, щоб старшокласники навчалися в умовах, коли нема кабінетів і вчителів, які спеціалізовані у предметі і можуть дати кращу якість освіти. Якщо це була школа I–III ступенів, вона може стати I–II. Або була I–II – стала першого. Тобто залишається тільки початкова школа. А ми пропонуємо – вивільніть приміщення, зробіть нарешті дошкілля. У нас величезна кількість населених пунктів, де нема можливості здобути дошкільну освіту. Перенесіть сільську бібліотеку, яка, як правило, на місцях перебуває у напівзруйнованому стані, до школи. Сільський клуб закритий, на ньому колодка висить: зробіть відповідні активності у другій половині дня в школі, в якій є зала чи сцена. Таким чином, зберігши школу, можна навчати маленьких дітей, яких ще не можна далеко возити. І дайте можливість старшим дітям здобути якісну освіту.
Що робити з таким лихом, як мобільні телефони у школярів? У престижних приватних школах Києва є «залізне» правило: при вході діти здають смартфони, при виході забирають. Чому ж у простих державних школах не зупинити це знущання над педагогами. Міністерство мало б якось реагувати на це?
Школа повинна мати хоч якусь автономію. Не може міністерство все регулювати у 16 020 школах. Є якісь стандартні вимоги. Якщо мобільні телефони заважають навчальному процесу, школа може розробити правило щодо їх використання, тому що кожна з них має свій статут і внутрішній розпорядок. Я, наприклад, переконана, що не можна позбавляти батьків можливості спілкування з дитиною впродовж навчального дня. Але для цього можуть бути тільки перерви. Тому рішення може бути таким: діти заходять в клас на урок, складають в скриньку свої мобільні телефони, відключивши звук. А на перерві – будь ласка, візьміть свій мобільний і передзвоніть до батьків. Тут важливо застерегти права усіх, але такі речі не можуть регламентуватись міністерством.
Павло Вуєць, Микола Підвезяний, «Главком»
Фото надані прес-службою Міністерства освіти та науки