Михайло Гончар: Країни Перської затоки отримали бумеранг – розплачуються за свою всеїдність

У новому випуску «Сили вибору» голова правління Громадянської мережі «Опора» Ольга Айвазовська спілкувалася з директором Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайлом Гончаром про те, якими будуть глобальні наслідки війни у Перській затоці. 

Чи спровокує війна в Перській затоці глобальну економічну рецесію? Чи зростання цін на енергоносії на тлі цього міжнародного збройного конфлікту виявиться тимчасовим?

Я остерігаюся, що це буде так само, як із Суецьким каналом. Восени буде три роки відтоді, як хусити кошмарять Баб-ель-Мандебську протоку і Червоне море, де теж іде нафтовий трафік і товарний потік.

Так, немає тієї інтенсивності ударів, які були в 2024 році, але час від часу вони пострілюють і тримають підвищені ризики для торгівельного трафіку, який традиційно йшов через Суец, Червоне море, Баб-ель-Мандеб і далі в Азію. Багато операторів змінили цей традиційний найдешевший маршрут на найдовший – навколо Африки.

З Перською затокою так не вийде, тому що це затока, а не протока. Ба більше, там є вузьке горлечко – Ормуз. Якщо ми поглянемо більш прискіпливо, то це проблема не просто кризи, а мультикризи. Те, що на поверхні, – певний дефіцит нафти, газу, скрапленого газу – віддзеркалює лише частину проблеми. Арабські держави Перської затоки вже не ті, що були в 1970-х роках.

«Дії Ірану особливо небезпечні в контексті ураження водної інфраструктури»

У чому відмінності від енергетичної кризи 1973 року? Як відтоді трансформувалися країни Перської затоки? Яка найбільш цінна для них інфраструктура під загрозою?

У 1973 році арабське нафтове ембарго внаслідок арабо-ізраїльської війни призвело до перекриття частини нафтового потоку і майже чотирикратного цінового стрибка на нафту і, відповідно, до серйозної рецесії в західних економіках. Це було спричинено тільки фактором дефіциту нафти. Причому цей дефіцит, як потім підрахували, був доволі невеликий – менш як 10%, але він мав каскадний ефект.

Зараз Перська затока – не просто нафтовий чи нафтогазовий хаб. Великі гроші, які накопичили арабські шейхи протягом пів століття, вони конвертували в досягнення цивілізаційного масштабу.

Все, що там зроблено, функціонує завдяки воді, але її в тих краях дуже мало. Ця вода отримана з океану, із затоки – через опріснення. Недаремно говорять, що не можна будувати на піску, але вони збудували – навіть штучні острови.

Дії Ірану особливо небезпечні в контексті ураження водної інфраструктури. Арабські країни Перської затоки в середньому на 80% залежать від постачання опрісненої води. Всі по-різному, Катар – на 95%. Якщо знищують опріснювальні установки, або завдають ударів по певних комунікаційних точках цієї системи, то гине все.

Є й інший чинник, який теж не враховують. Сучасний цифровий світ, велетенські датацентри, гіперскейлери (великі технологічні компанії, які оперують масштабними центрами обробки даних і надають широкий спектр послуг – ред.), особливо в Арабських Еміратах в умовах екстремальних температур, де +50°C влітку є нормою, охолоджуються водою.

Не буде води – не буде функціонувати ціла низка датацентрів. І це відчує на собі весь світ. Це пов'язано і з роботою інтернет-сервісів, і з роботою штучного інтелекту.

Перська затока – це ще й перехрестя різного роду волоконно-оптичних комунікацій, які йдуть з Європи через Близький Схід далі в Індію, в Азію, а також в Африку і з Африки. Так само – і зона Червоного моря й Баб-ель-Мандебської протоки, де все дуже щільно.

Усе це значною мірою контролює Іран. Попри все,  режим продумав свій запас живучості – як діяти в умовах тотального військового пресингу, який застосували Сполучені Штати й Ізраїль.

Яка частка країн Перської затоки в глобальній економіці? Яка цінність?

У загальному масиві глобальної цифрової економіки країни Перської затоки становлять десь 1%, але тут ідеться не про величину цієї частки, а про її якість.

Шейхи накопичили велетенські кошти й правильно їх інвестували. Але вони не врахували, що потрібно забезпечити надійний інженерний і протиповітряний захист, бо ніхто не збирався воювати, хоча Іран завжди був загрозою для арабів.

Об'єднані Арабські Емірати зайняли двоїсту позицію. З одного боку, вони сприймали режим у Тегерані як ворожий монархіям Перської затоки, бо революція 1979 року в Ірані була антимонархічною, вона прибрала династію Пехлеві, яка правила понад 2500 років. А з іншого боку, ОАЕ допомагали Ірану обходити санкції, відмивати кошти. Той самий Дубай був таким центром. 

Російські кошти ховали від європейських, американських санкцій упродовж повномасштабної війни також там?

Так, абсолютно. Зараз країни Перської затоки отримали бумеранг – розплачуються за свою всеїдність, багатовекторність, так звану прагматичність.

Вони інвестували колосальні кошти в розвиток технологій, і тому цей 1% відіграє дуже вагому роль.

Проблем з енергією в країнах Перської затоки немає, бо там багато нафти і газу. Відповідно, вони набудували потужностей електроенергетики. Здавалося, що навіть за +50°C все можна охолодити, але охолоджувач – опріснена вода.

У Тегерані все це ретельно вивчили і визначили больові точки, вразливості, куди вони можуть завдати ударів. Був один випадок удару по опріснювальній установці. 

З цифровою економікою ситуація така: не потрібно бити по самих датацентрах. Є певні точки вразливості, де йдуть комунікаційні волоконно-оптичні кабелі – вони теж відомі. Тому ситуація дуже на межі.

Росія з усіх боків аплодує кризі в Перській затоці 

Для яких ринків – азійських чи європейських – війна США й Ізраїлю проти Ірану створювала більші проблеми?

Найбільші проблеми будуть в Азії, бо енергоресурси із зони Перської затоки через Ормуз передусім ішли на азійські ринки: в Японію, Південну Корею, Китай, Тайвань, Індію. Це великі економіки, і вони ресурсомісткі.

Європа меншою мірою під ударом, хоча світ глобальний, і, звичайно, ми теж відчуваємо все це. 

Говорять, що може бути катастрофа, бо катарського газу не буде на європейському ринку. Але він ніколи не займав вагомої частки. Природний ринок для катарського газу – це Азія.

Газ із Катару прийшов на ринок Євросоюзу тільки після 2009 року, коли Росія перекрила постачання і нам, і європейцям повністю. І тоді, і в останні роки це було 6–8% від загального обсягу газу, імпортованого країнами ЄС. Ці відсотки не роблять погоди. 

Так, ми бачимо, що ціна на європейському газовому ринку стрибнула півторакратно. Це теж позначиться на нас, тому що ми імпортуємо необхідний нам газ саме з європейського ринку. Але, знову ж таки, я б не робив апокаліптичних прогнозів. Тим більше, що ринок ЄС насичується американським скрапленим газом, американськими нафтопродуктами.

Хто головні бенефіціари війни в Затоці?

Серед бенефіціарів кризи в Перській затоці, звичайно, називають Росію, яка з усіх боків аплодує цій ситуації. Для неї це омріяне становище. Вони хотіли, щоб ціна нафти була 100 доларів за барель, а може, і вище. І щоб у Перській затоці щось спалахнуло. Це й відбулося.

Водночас слід мати на увазі, що бенефіціарами є також американські компанії. Особливо в тому, що стосується сланцевого нафтовидобутку. Така висока ціна на нафту дає можливість доволі швидко нарощувати видобуток, тож, відповідно, більші обсяги нафти і газу будуть надходити на зовнішні ринки. Тому ситуація дуже неоднозначна.

У США вартість палива, яка є одним із чинників, які формують підтримку певних політичних груп в електоральному процесі, зросла на долар за місяць. Це може надалі впливати на політичний процес?

Так, якщо ця тенденція збережеться. Тому Трамп вживає екстраординарних заходів, наприклад, відкриття стратегічних нафтових резервів, для того, щоб збити цей ціновий стрибок. І не тільки він.

Це була рекомендація Міжнародного енергетичного агентства. Усі 32 країни-члени Організації економічного співробітництва і розвитку підтримали рішення про відкриття стратегічних нафтових резервів.

Кожний по-своєму буде відкривати свої запаси, бо вони у всіх різні. В Європейському Союзі, наприклад, діє норма, що мають бути 90-денні запаси. У певних країнах ЄС є більші запаси – і на 150 днів, і на 200, але менших ніде нема.

Зараз, на мій погляд, найбільш проблемна ситуація в Індії. Велика країна з 1,5 мільярда населення, велика економіка. Їхні стратегічні запаси – на 74 дні, на відміну від Китаю, в якого на 200 днів запасів і більш диверсифікована система нафтопостачання. Натомість Індія традиційно була прив'язана до Перської затоки, а в останні роки більше орієнтується на росіян.

Чи має Іран змогу блокувати Ормузьку протоку тривалий час?

У Перській затоці вже був восьмирічний період ірано-іракської війни, 1980–1988 років, коли сторони били по танкерах одне одного.

Слід зазначити, що потопити танкер практично неможливо. Хіба ядерним боєзарядом або завдати ударів по кожному з танків (вантажний відсік корпусу танкера – ред.) цього танкера, а їх близько двох десятків. Тому, як правило, вражають один. Він потужно горить, але танкер залишається на плаву. Танкер – це плавуча діжка з нафтою. Вона не тоне, але екологічні наслідки є.

Після трьох років інтенсивної танкерної війни в Перській затоці, з 1984 до 1987 року трафік не зупинявся. Ба більше, в 1985 році ціни пішли вниз. 

Зараз ситуація, звісно, інша. Я вже проводив порівняння з Баб-ель-Мандебом і хуситами – Ірану не потрібно тримати великі сили та засоби, щоб уражати кожний танкер. Достатньо це робити регулярно. 

У Перській затоці палав таїландський контейнеровоз, який не віз ні нафту, ні газ. Він намагався пройти через Ормуз, але Корпус вартових ісламської революції заявив, що це проходження не погодили з ними. За різною інформацією, платиш $2 млн за танкер – і його пропускають. Очевидно, «митний тариф» не заплатили, тож цей контейнеровоз розстріляли. Іран у такий спосіб демонструє, як може підтримувати високий рівень воєнних ризиків.

Страховики не дають покриття для судновласників, а судновласник гальмує проходження своїх суден, незалежно від того, чи це танкер, чи контейнеровоз, чи інше судно.

Скажімо, буде легалізовано, що Іран братиме якийсь митний тариф за проходження протоки. Це, поза всяким сумнівом, буде поразкою Трампа, але, з іншого боку, буде відкрито Ормуз і відновиться торгівля. Нехай зі збереженням певних ризиків – іранці будуть вважати, що певне судно якось неправильно проходить і може бути піддане атаці – але основний трафік буде збережено.

«Колективного Заходу просто не існує»

Чи можуть самостійно захищатися від Ірану країни затоки?

Це парадокс. Саудівська Аравія впродовж десятиріч у межах свого стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами закуповувала велетенську кількість найсучаснішої американської зброї. 

Вони нібито і готувалися, бо той самий Іран займався експортом ісламської революції в арабські монархії. Іранці наплодили своїх проксі – ХАМАС, Хезболла, хусити з плацдармом у Південному Ємені – якраз для того, щоб зрештою ліквідувати монархію саудитів в Ер-Ріяді. З цього погляду бачимо, непристосованість армій Саудівської Аравії й Еміратів до сучасної війни.

Хоча для саудитів перший дзвіночок пролунав ще в середині вересня 2019 року, коли формально хусити, а реально це були не тільки вони, а й іранці, запустили по найбільшому комплексу Абкайк неподалік від Рас-Таннури, найбільшого нафтового хабу в Саудівській Аравії і взагалі в світі, два десятки крилатих ракет і дронів, які абсолютно непомітно для протиповітряної оборони Саудівської Аравії досягли цих об'єктів і протягом двох годин вивели з ладу 50% саудівського нафтоекспорту.

Вони цього навіть не помітили і красиво вийшли з ситуації. Тоді відбувся ціновий стрибок. Великі гроші зробили свою справу – саудити перекупили необхідні обсяги нафти, щоб компенсувати виконання своїх контрактних зобов'язань, виконали швидкі ремонти, але далі все. Вони нічого не зробили, щоб організувати протиповітряний захист і заходи інженерного плану. 

Як оцінюєте реакцію західного світу?

В Альянсі говорять, що Іран не вторгався на територію країн-членів НАТО, тому, мовляв, п’ята стаття не може бути запущена. Звісно, Трампу все це перпендикулярно, у нього свій світ, своє бачення. Він вважає, що йому європейці повинні теж допомагати.

Ситуація справді видається проблемною для всіх, особливо якщо криза стане хронічною. Західного світу, який ми називали «колективним Заходом», просто не існує. 

Ми бачимо, що і в ситуації на Близькому Сході, і у випадку агресії Росії проти України, все це диспергувалося (дисперсія – процес тонкого подрібнення та рівномірного розподілу твердих частинок – ред.). Цим і користуються авторитарні режими, тоталітарні режими, зокрема Північної Кореї.

Що може Україна запропонувати країнам Затоки?

Зараз усі погляди спрямовані в бік України, яка, як виявилося, напрацювала технологію боротьби з іранськими чи вже тепер російськими шахедами. Балістику збити цим неможливо, але (ця технологія ефективна) з погляду протидії дронам. 

Якщо в Ірані не буде зміни режиму, а, швидше за все, цього не станеться, він періодично вдаватиметься до каральних акцій.

Відповідно, потрібно робити апгрейд всієї системи протиповітряної оборони і там, і з урахуванням того, що Росія стає дедалі більш агресивною, зокрема в Європі.

Я не бачу готовності, знову ж таки, в силу трампівської політики, до того, щоб консолідованими зусиллями в якомусь форматі, наприклад, НАТО, примусити Іран до мирного співіснування. 

І проблема не тільки в тому, що в Ірані зберігся режим. Так, там прибрали перший, другий, третій рівень. Зараз до влади прийшли персоналії, які мало кому відомі, але там також немає масових протестів проти режиму.

На ваш погляд, Росія є партнером чи союзником Ірану? Як оцінив би Трамп включеність Росії?

Путінофілія Трампа не має раціонального пояснення. Вона безмежна. 

Все, що робить його кумир, Трамп апріорі оцінює в плюс. Він ніколи не сказав кривого слова про Путіна, він завжди його розуміє, завжди у нього Путін прагне миру і так далі.

З цього погляду, я думаю, у росіян руки були розв'язані, але, звичайно, вони не намагалися робити щось більше. Як підкреслив Лавров: мовляв, Іран – наш стратегічний партнер, але ми не союзники.

Союзницькі відносини передбачають спільну оборону і взаємну допомогу у випадку нападу на когось із союзників. Часто (помиляються), коли говорять «наші європейські союзники». На жаль, у нас немає жодного союзника ні в Європі, ні будь-де, тому що немає жодної країни, з якою б ми мали договір про спільну оборону. Один раз це було в 1990-х роках, коли ми мали десятирічний договір із Грузією про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Але він давно закінчився.

У цьому контексті Лавров підкреслив, що «ми не союзники, а стратегічні партнери». Чому це зроблено? Для Трампа і його оточення. Звідти хтось усе ж таки говорить: «Дивись, що робить Росія». Так Лавров дав пас Трампу, щоб той потім сказав: «Дивіться, з російського боку прозвучало, що вони не союзники».

Такі речі, які Трамп видає в ефір, зайвий раз вказують, що він потрапив у пастку завдяки і своєму невігластву і самодурству, адже війна проти Ірану не була глибоко підготовлена. Тобто просто було сподівання, що станеться так, як зробив його кумир. Хоча і в кумира за три дні нічого не вийшло. Але для Трампа, очевидно, це було несуттєво: у нього не вийшло, а у мене вийде. Ось так у нього виходить.

Путінофілія Трампа не має раціонального пояснення. Вона безмежна

Зі зняттям американцями санкцій на нафті, відвантаженій з 12 березня до 14 квітня, росіяни мали б заробити понад $10 млрд, за попередніми підрахунками. Водночас внаслідок влучань Сил Оборони України були виведені з ладу два термінали, які забезпечують 40% відвантаження. Наскільки ці дії є стримувальними?

Коли є такі серйозні ураження, робота термінала припиняється. Це не означає, що припиниться надовго. Можемо взяти як приклад попереднє ураження термінала Новоросійськ. Минув тиждень із гаком, перш ніж вони змогли відновити його роботу, але він досі не працює на повну потужність. 

У контексті і близькосхідних справ, і Росії потрібно розуміти: для того, щоб завдати фатального ураження й зробити певний комплекс повністю дисфункціональним, потрібно мати потужні засоби ураження і завдавати масованого удару з бойовими частинами, які важать пів тонни – тонну. Дронів тут недостатньо, навіть коли зробити масований наліт.

Візьмімо наш приклад. Кременчуцький нафтопереробний завод довбали практично три роки, перш ніж у червні минулого року остаточно добили. Там удари були не тільки і навіть не стільки шахедами, скільки балістикою, крилатими ракетами з бойовими частинами вагою під тонну. 

Вивести з ладу такі велетенські комплекси, які є у Саудівській Аравії, в Еміратах, у Росії – це не завдання на один раз. Але Сили оборони України зараз діють системно, послідовно. Ми бачимо, як по три дні підряд палає, себто наносяться системні удари.

Можна сказати: а чому не робили так раніше? Тут питання полягає в наявності необхідних засобів ураження, з одного боку, і в їхній достатності – з іншого. Коли запустили сотню дронів, а долетіло кілька, це означає, що їх треба запускати не сотню, а тисячу. Тоді долетить кілька десятків, і вони зроблять краще роботу. А для того, щоб виробництво забезпечило тисячу, потрібні час і гроші.

Крім того, що далі летіти, то довше плече, і це вже не дрон, а цілий літак, який легше збити. Тому для цього потрібна швидка балістика чи крилата ракета, яка іде по низькому рівню, огинаючи рельєф місцевості.

Також ми бачимо ефективні дії Сил Оборони України зі знищення засобів протиповітряної оборони ворога. Знищити РЛС, пускову установку чи командний пункт можна швидко, а щоб виготовити такий комплекс, підуть місяці. Цьогоріч Сили оборони особливо активно працюють на винищення засобів ППО як в ближній зоні, на окупованих територіях України, так і в прилеглих областях РФ. Це відкриває простір для діпстрайків (далекобійні ураження – ред.) у глибині. Бачимо, що ми дотягнулися до Каспію, до Уралу, до Балтики. 

Словаччина й Угорщина досі продовжували отримувати сировину нафтопроводом «Дружба». Чи є побоювання, що на тлі кризи, зумовленої ростом цін на енергоносії в світі, ЄС відходитиме від своєї політики щодо російського газу?

Ми розуміємо, що політика Європейського Союзу часто буває аморфною. І приклад з «Дружбою» саме такий. З одного боку, нібито є чітка політика ЄС щодо відмови від російських енергоресурсів в цілому. Не важливо – чи в межах санкційної політики, чи в межах плану декарбонізації, де нафтовий пакет санкцій змогли прийняти 30 травня 2022 року, а газовий – досі ні, але стратегічно було визначено відмовитися повністю. 

Насправді Угорщина, Словаччина і Чеська Республіка отримали не тотальний виняток, що вони можуть імпортувати російську нафту «Дружбою», а тимчасовий – для того, щоб перелаштуватися на неросійську нафту і маршрут не з Росії.

Зверніть увагу: Чеська Республіка зробила все сумлінно. Рік тому вони перейшли на інший маршрут – відмовилися від «Дружби» – і на неросійську нафту.

Угорщина і Словаччина нічого не робили й навіть не збиралися робити. Їм не потрібно нічого робити, бо все це є = альтернативний маршрут через Хорватію ще з 1970-х років і можливість отримувати неросійську нафту з середземноморського ринку. Щобільше, угорська компанія MOL має свою частку нафти в Азербайджані, в Курдистані, і частку в нафтопроводі Баку-Тбілісі-Джейхан. До речі, вони замовили вісім танкерів із нафтою, які протягом березня і початку квітня мали прибути. Тому все вони мають. 

Чому Єврокомісія приймала аргументацію угорської влади про неможливість відмовитися від російської нафти?

У 2022 році в ЄС намагалися досягти консенсусу, щоб прийняти шостий санкційний пакет стосовно нафти, тому закрили очі на те, що говорив Орбан. Пішли йому назустріч, зробили цей виняток. 

Зараз ситуація інша – є приклад Чехії. Тому це певне незнищенне устремління європейських інституцій: коли виникає якась кризова конфліктна ситуація – знайти, так би мовити, щось посередині. Не проявити принципову позицію і не вказати Будапешту на те, що він має ресурс нафти й альтернативний шлях, який був розширений у 2015 році.

Після того, як Росія вторглася в Україну і в Європі зрозуміли, що може бути дуже по-різному, вони проінвестували в розширення нафтопроводу і рапортували, що можуть забезпечити всі заводи в Угорщині і Словаччині. Тобто все це є.

Єврокомісія мала бути принциповою. Натомість вона зайняла позицію «ні вашим, ні нашим»: відремонтуймо «Дружбу», щоб російська нафта знову йшла.

Це ж суперечить прийнятому стратегічному рішенню про відмову від російських енергоресурсів. Я б сказав, що тоді виходить, ніби Європейським Союзом керують такі як Орбан (партія Орбана «Фідес» не здобула більшості на виборах 12 квітня – ред.) і Фіцо, а реально – Путін керує через них. 

Що ЄС буде робити з країнами, що блокують спільні ініціативи?

Пригадаймо колишнього канцлера Німеччини Шольца – він пропонував переглянути консенсусний підхід і запропонував консенсус мінус один голос. Дебати якісь були, але нічого тоді  не відбулося.

У Брюсселі задіяли один із важелів – обмежили надання 16 млрд євро з єврофондів. Це немалі гроші для розвитку ОПК. 

Ми й раніше бачили, що такі можливості в Брюсселя є.

З мого чвертьстолітнього досвіду роботи з європейськими інституціями можу сказати, що зараз особливо бракує комплексного бачення, яке більше проявлялося раніше, в 2000-х роках. Є нафтопровід «Дружба», і вони дивляться на це як на проблему відновлення його функціональності, але ж питання полягає не в цьому. Це питання санкційної політики, стратегічних пріоритетів. 

Беручи до уваги, що криза в Перській затоці може поглибитися, в Європі звучать голоси: мовляв, перегляньмо (стратегію), тимчасово візьмімо російську нафту, російський газ – і тут же з'являються американці, які говорять, що є ціла нитка «Північного потоку-2», яку можна запустити. 

Від Росії можна очікувати диверсій, які впливатимуть на енергопостачання в Європі? 

З урахуванням щільності підводної інфраструктури в Північному морі й меншою мірою на Балтиці, головний газовий хаб для Європи після того, як російський газ значною мірою пішов з європейського ринку, – це Норвегія, Північне море. 

Це ціла купа підводних газопроводів із норвезьких родовищ, які ведуть на континентальну Європу, передусім Західну. Це серйозна вразливість, і там можуть мати місце певні аварії, технічні інциденти, а насправді замасковані диверсії.

Потім ще кілька разів схоже повторилося, і досі чіткої ідентифікації, що ж то було, немає. Це було видно з самого початку, але воно виглядає так, що трапився випадковий технічний інцидент.

«Опора»