Нардепка Юлія Сірко: В уряді зачаїлися любителі Московської церкви

Рівно рік тому, 20 серпня 2024 року, Верховна Рада ухвалила радикальне рішення щодо Московської церкви в Україні: депутати ухвалили закон щодо заборони діяльності в Україні релігійних організацій, що мають керівний центр у державі, яка здійснює збройну агресію проти України.

Закон цей проходив з боями, через величезний спротив численних лобістів УПЦ МП у самому парламенті і загалом у владних коридорах. Але і з його прийняттям крапка в цій дражливій проблемі не була поставлена. Через велику чутливість питання в законі прописали перехідний період. Релігійним громадам надавалося дев’ять місяців, аби вони добровільно змінили статути та розірвали єдність з Московським патріархатом. Також протягом трьох місяців з дня ухвалення закону уряд мав ухвалити необхідні підзаконні акти з його виконання. Вони надавали можливість Державній службі з етнополітики та свободи совісті застосовувати до громад, що не розірвали зв’язки з Москвою, примусові заходи.

Проблеми почалися вже на етапі прийняття «підзаконки»: уряд безбожно затягнув зі своєю частиною роботи та зірвав всі терміни. Через це Держслужба з етнополітики та свободи совісті не могла приступити до проведення дослідження зв’язків Української православної церкви (саме під цим брендом діє в Україні Церква Московського патріархату) з Російською православною церквою.

Зрештою лише 8 липня 2025 року ДЕСС винесла вердикт щодо афілійованості УПЦ (МП) з РПЦ та отримала можливість надсилати приписи щодо усунення порушень та внесення відповідних змін до статуту впродовж 30 днів. За невиконання цих вимог – загроза позову до суду щодо ліквідації такої релігійної організації.

17 липня ДЕСС винесла припис Київській митрополії УПЦ МП та зобов’язала її до 18 серпня розірвати духовні узи з Москвою. Цей термін сплив цими днями, але про якісь рухи в цьому напрямку від предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія нічого не чути.

Натомість юристи Московської церкви оскаржили в суді урядову постанову, що передбачає перевірку релігійних організацій на зв’язок із забороненими в Україні структурами. Судиться УПЦ МП і з самою Держслужбою. Проте всі ці судові розбірки не скасовують самого припису і Держслужба вже готується подавати до суду на ліквідацію Київської митрополії.

Таку неквапливість Онуфрія та інших адептів Московської церкви можна легко пояснити. Перше. Всі вони ждуть… Тема «захисту російської церкви в Україні» регулярно згадується кремлівським диктатором Володимиром Путіним та його свитою як одна з умов припинення війни. Тож Онуфрій та його прихильники розраховують, що їхню долю вирішить Путін «на вищому рівні». Друге. А навіть якщо Україна не погодиться на умови Путіна, то вони й далі намагатимуться продовжити своє існування, затягнувши ліквідацію безкінечними судовими тяжбами.

Є й ще один момент, який ускладнює ліквідацію УПЦ (МП). Тисячі громад під цим «брендом» є окремими юридичними особами, тож і судитися з кожною з них треба окремо. А це – знову тисячі процесів, які будуть затягуватися на роки.

Народна депутатка від «Голосу» Юлія Сірко (рік тому мала прізвище Клименко) була ініціатором збору підписів депутатів, аби змусити керівництво Ради винести релігійний законопроєкт №8371 на голосування. Понад дві сотні підписів, які зібрала нардепка, тоді зіграли свою роль.

За рік після прийняття релігійного закону Юлія Сірко в інтерв’ю «Главкому» розповідає, чому все пішло не так, як було задумано, та викриває російську агентуру в коридорах влади.   

З моменту прийняття закону про заборону Московської церкви в України сьогодні минає рік. Після цього Кабмін довго готував нормативну базу, потім Держслужба з етнополітики та свободи совісті готувала експертизу, яку зараз юристи УПЦ МП оскаржують в судах… Тобто явно затягнувся процес, який і так мав бути не швидким. Що, на вашу думку, не було враховано в законопроєкті? Чи варто щось виправити на законодавчому рівні, чи закон хороший, а проблеми виключно у виконавцях?

Нагадаю, що цей закон був компромісним. Ми дали церкві певний час, щоб вона привела до ладу свої документи та поступово позбавилася від залежності від російського центру впливу. Цей період якраз мав завершитися. Тому всі чекали, коли закон де-факто набере чинності і з'явиться юридичний механізм для запуску необхідних процесів.

Є дві великі проблеми. Перша – це гальмування прийняття підзаконних актів з боку Кабінету міністрів. Причому я впевнена, що це був свідомий саботаж з боку окремих чиновників, які дуже люблять російську церкву. Друга – це робота Держслужби з етнополітики, спроможність якої викликає багато запитань. Більшість функцій з наведення ладу в цій сфері покладено саме на неї. Проте кадровий склад, кваліфікація та заробітна плата співробітників служби не відповідають рівню поставлених завдань.

А ми тут не маємо права на помилку, оскільки це питання піднімається росіянами на переговорах щодо завершення війни. Повернення РПЦ в Україну – це буде де-факто повернення всієї російської агентури, яка буде підривати нашу країну зсередини. Оскільки вони розуміють, що фізично Україну не в стані окупувати і тримати, то йдуть шляхом, аби використовувати релігію та мову в своїх «ФСБшних» цілях.

Щоб запобігти цьому, Держслужбі потрібні дуже досвідчені юристи, які знаються на міжнародному праві. Я допомагала збільшити бюджет служби, але бачимо, що рівень імплементації закону залишається низьким. Давайте казати відверто: у самій службі є співробітники, які свідомо блокують виконання закону, отримуючи гроші за бездіяльність. І я зараз не кажу про голову чи керівників, а про співробітників, які мають щодня робити приписи, ходити по судах і так далі.

Тобто адепти церкви, на вашу думку, зачаїлися не тільки у Кабміні, а навіть в урядовому відомстві, яке не є дуже великим?

Абсолютно так. Щоб підірвати інституційну спроможність організації, не обов’язково міняти керівника. Достатньо імплементувати туди головних спеціалістів, які просто нічого не робитимуть і отримуватимуть за це гроші. Це їхнє основне завдання.

Тепер щодо того, що нам треба зробити. Ми подивимося, як підуть справи і відбуватиметься реалізація цього закону після закінчення мораторію.

Думаю, що у вересні треба ініціювати в комітеті Верховної Ради з гуманітарної політики слухання щодо виконання цього закону, щоб всі служби відзвітували про прогрес за останні шість-сім місяців. Це трохи мотивує їх зайнятися потрібною для України справою. Нагадаю, що ми розширили повноваження СБУ, щоб вона теж могла виявляти російську агентуру в релігійній сфері.

«У Держслужбі з етнополітики немає управлінської спроможності та політичної волі»

УПЦ МП прогнозовано при фінансовій підтримці проросійських олігархів пішла по судах, і цього варто було очікувати. Наскільки держава виявилася готова до такої форми саботажу?

Звісно, до цього мали готуватися. Бюджет, який виділили Службі етнополітики, був розрахований на те, що вони наймуть кваліфікованих юристів-підрядників. Є юристи, які спеціалізуються на аграрній сфері, на сімейному праві, а є ті, що розуміють, як відбуваються релігійні взаємовідносини в бюрократичному аспекті. Поки що таких людей, на жаль, дуже мало.

Штат Держслужби був розширений, бюджет виділений достатній, тому вони повинні були найняти цих юристів так само, як Україна купує юридичні послуги для міжнародних судів. Але для цього немає управлінської спроможності або політичної волі.

Чи є претензії особисто до голови служби Віктора Єленського?

Я не вважаю, що цим повинен займатися особисто пан Єленський. Він дуже добре розбирається у релігійній сфері і відомий у міжнародних колах. Але саме виконання цього закону має бути виділено в окремий серйозний блок і у голови Держслужби має бути окремий заступник, який займатиметься цим 24/7. Ця людина не має глибоко розбиратися в теології, а вона має глибоко розбиратися саме в бюрократичних та юридичних процесах. Фокусування на цьому питанні має бути для Служби пріоритетом номер один.

Ви дорікаєте ДЕСС тим, що вона погано готова до захисту реалізації закону в судах. А чи ви очікували такий саботаж на рівні Кабміну? На вашу думку, це гальмування було ініціативою окремих осіб чи це негласна політика Офісу президента?

Я не переоцінюю спроможність Офісу президента контролювати апарат Кабміну. Бюрократичний апарат живе своїм життям уже 33 роки. У цьому «зоопарку» є різні «звірі», зокрема російська агентура, яка знає, за які ниточки смикати, бо сидить в цьому держапараті набагато довше, ніж люди з Офісу президента, який змінюється кожні п'ять-сім років.

Так, я очікувала, що ці люди будуть гальмувати, так само очікувала, що Служба з етнополітики не буде здатна виконати завдання. Просто я сама працювала в держапараті, тому не маю ілюзій щодо спроможності держави реалізовувати такі складні закони. Для цього потрібна справжня політична воля.

Негласно наближені до влади люди кажуть, що влада не хотіла надто педалювати це питання, бо не було зрозуміло, як будуть будуватися відносини з новою американською адміністрацією. Бо в США, мовляв, ця тема дуже чутлива і сприймається як «гоніння вірян».

Насправді американці, особливо республіканці, прекрасно розуміють, що з себе представляє Російська церква. У них немає жодних ілюзій. Просто треба було їм правильно донести позицію: що це не стосується релігійних переслідувань. Але меседжі нашої влади для міжнародних партнерів розмиті, тому кожен додумує щось своє.

При цьому ми бачимо, що російська церква за великі гроші винаймає в США лобістів, які все це заносять у вуха республіканців та розганяють потрібні наративи.

Але ж при цьому влада дуже зацікавлена в стосунках з американським істеблішментом, їй просто не потрібні такі «білі плями», якими залюбки користуються російські пропагандисти.   

Це – окрема достатньо специфічна тема, яку треба вміти лобіювати. Але для цього треба ж мати команду професійних людей, а не кількох менеджерів. Правду кажучи, у нас всередині країни 90% людей ходять до сільської церкви, не знаючи, до якої парафії вона належить. Бо це просто єдина церква на селі, а до сусіднього – 15 км і автобус не їздить. Тому це – дуже сенситивна тема, але якщо її подати в правильному руслі, то американці, з якими я особисто спілкувалася, все прекрасно сприймають. І, звісно, в Америці гроші рулять, тому треба їх вкладати, аби доводити свою позицію. Але скажемо відверто: в тих перемовинах, що зараз відбуваються, питання церкви, безумовно, важливе, але ніколи не входитиме до «топ-5».

«Процедура зміни статуту церкви має бути як держпослуга в ЦНАПі»

«Главком» проводив навесні опитування обласних адміністрацій, яке продемонструвало, що дуже мало місцевих громад УПЦ МП скористалося можливістю добровільно перереєструвати статути, яку надав їм закон. І виявилося, що місцеві держадміністрації в більшості своїй взагалі не бачать в цьому проблеми і жодним чином не стимулюють ці процеси. Ви теж бачите цей саботаж на місцях?

Держслужба з етнополітики має у кожній обладміністрації департамент, тобто є спеціальні люди, які мають займатися цим питанням. Але коли людина працює на зарплату 8 тис. грн, то без підтримки зверху вона не буде воювати з місцевими «царками», які ходять до російської церкви. Ви ж бачили, як це питання проходило через Верховну Раду, а на місцевому рівні це все набагато складніше. Політики взагалі не хочуть чіпати тему церкви, тому що їм потрібні виборці, багато з яких ходять до російської церкви. Тому якщо зверху є політична воля та чітка бюрократична процедура, то і місцева влада розуміє, що та як треба робити. Процедура зміни статуту має бути такою ж простою та зрозумілою, як державна послуга, що надається через ЦНАП. Якщо так не буде, то все це займе ще 30 років.

Чи мала б помісна ПЦУ активніше залучатися до цього процесу? Бо до неї якраз є претензії, що вона не надто й стимулює переходи з УПЦ МП.

Так, ПЦУ повинна активно залучатися, так само як і Рада церков. Я неодноразово зустрічалася з ними і переконувала навести лад у релігійній сфері і допомогти хоча б з бюрократичними процедурами. Але ніхто не хоче братися за це, бо тема дуже чутлива, а тим більше коли не видно політичної волі зверху.

До того ж, треба пам’ятати, що ПЦУ також має обмежені спроможності. Якщо завтра їм, умовно, передадуть чотири тисячі парафій, не думаю, що вони зможуть їх заповнити, бо у них просто немає стільки священників. Багато з них під час війни стали капеланами. Це також треба брати до уваги.

Але ж не чотири тисячі стали капеланами? Давайте говорити практично. Куди мають перейти парафії, які захочуть виконати вимоги закону та відокремитися від Московського патріархату, але не хочуть з різних причин переходити до ПЦУ? Або ПЦУ не може їх брати до себе.

ПЦУ може брати, але їм з місцевими церквами треба працювати швидше та системно. А вони не будуть працювати, якщо держава їх не буде стимулювати: умовно кажучи, ДЕСС не буде збирати та пояснювати, як проводити прості процедури та співпрацювати з місцевими органами влади. Все впирається в повільну саботажну бюрократію, якою росіяни прекрасно тут вміють маніпулювати. 

Є багато священників Московського патріархату, які є достойними людьми. І рік-два тому вони почали роздумувати про альтернативні варіанти, як їм відділитися від УПЦ МП. Це займе час.

«Така метушня триватиме ще багато років»

Якщо питання церкви спливе (а воно вже спливло) на перемовинах з Росією щодо завершення війни, як має реагувати українська сторона? Якщо церква дійсно буде фактором, від якого залежатиме припинення бойових дій. Тим більше що ви кажете, що ані для української влади, ані тим більше для американців, це питання не є якимось принциповим.

Закон прийнятий, і для його зміни потрібні голоси в парламенті. Я сумніваюся, що їх знайдуть. Не можна обіцяти росіянам те, що неможливо прийняти. Так само як з територіальними поступками, для яких потрібні зміни в Конституції. Це просто утопічні «хотєлкі». Питання російської мови та церкви є неприйнятними для українського суспільства, і це може реально призвести до революції.

Теоретичні територіальні поступки не обов’язково можуть бути оформлені саме як зміни до Конституції, може бути знайдений якийсь інший формат. Так само, мабуть, за бажання можна буде не так формально «вирішити» і церковне питання.

Влада може неформально пообіцяти що завгодно, але прийде інша влада – і ситуація зміниться. Якщо ми хочемо миру, треба шукати варіанти, але здавати повністю позицію – це означає повернути сюди всю російську агентуру.

Чесно кажучи, я не вірю, що питання церкви буде основним на мирних переговорах. Думаю, основними будуть три блоки питань: територіальні поступки, вибори та зміна влади і військові питання – як-то лінія розмежування та гарантії безпеки. Путіну важливіше змінити в Україні владу на більш проросійську, яка буде називати себе «міцними господарниками» і займатися якимись питаннями відбудови, тоді це питання «розсмокчеться» само по собі.

Якщо підсумувати: як, на вашу думку, буде далі просуватися реалізація релігійного закону?

Думаю, що ще багато років буде тривати така метушня. Закон передбачає судову процедуру, і це займе час – можливо, роки. Коли ми приймали цей закон, я чітко розуміла, що він не змінить ситуацію раніше, ніж через 5-10 років.

Відбувається два паралельних процеси. Перший – добровільний перехід громад УПЦ МП до інших конфесій. Цей процес важко-тяжко зі скандалами, але йде. Другий – примусове відділення української церкви від російської. У законі щодо цього прописані чіткі бюрократичні процедури. Розгляд одного припису на один кейс займатиме умовно не менше двох років. Ми не очікуємо, що Київська митрополія добровільно здасться, вони будуть тягнути час роками.

У цьому питанні багато що зав’язано на державному майні, яке російська церква фактично окупувала свого часу і яке забирається у неї цим законом. Ця окупація тривала більше 30 років і, на жаль, зворотній процес займе теж багато часу.

Павло Вуєць, «Главком»