Журналіст Остап Дроздов: Українці в Україні не мають свого телевізора

В кінці минулого року стало відомо, що «4 канал», який належав екснардепу Дмитру Добродомову, змінив власника. Новим господарем мовника став нардеп від «Слуги народу» Олексій Ковальов. Він задекларував новий актив як подарунок від батьків.

І вже на початку 2022 року на каналі почались радикальні зміни. ЗМІ повідомило про припинення співпраці з найпопулярнішим своїм ведучим – Остапом Дроздовим, який вів дві програми.

Про розрив співпраці повідомив сам Ковальов у Facebook, зауваживши, що «4 канал» дякує за роботу телеведучому Остапу Дроздову». Сам журналіст не бачить нічого дивного у такому розвитку подій. Він пояснює все своєю позицією. За його словами, після зміни власника колективу мовника оголосили меморандум про невтручання в редакційну політику, який, на думку Дроздова, не має жодної цінності. «В мене був спортивний інтерес, скільки це може продовжуватися (співпраця із новим власником). Усе продовжувалося рівно один етер, на який я запросив Олександра Данилюка (екссекретар РНБО, колишній соратник президента Зеленського – «Главком»), ми говорили про неприпустимість другого терміну президента, про корупцію в Офісі президента, і от наступного дня одразу є реакція… На цьому телеканалі неможлива будь-яка критична позиція щодо влади апріорі», – сказав Дроздов.

В інтерв’ю «Главкому» журналіст Остап Дроздов розповів про свою майбутню роботу, причини відсутності потужних проукраїнських телеканалів, а також озвучив прогноз стосовно того, хто може бути майбутнім президентом…

Вас «пішли» з «4 каналу» попри те, що новий власник Олексій Ковальов декларує рівновіддаленість мовника від усіх олігархічних груп і незалежність. Чому для вас не знайшлося місця, адже вас точно складно пов’язати з жодною з олігархічних груп?

А ви гуморист, хочу вам сказати! Хоча я вас розумію, бо без почуття гумору нема сенсу слухати всю ту маячню, яку несуть «слугенята». За їхньою логікою, без мене канал однозначно стане набагато патріотичнішим! І вже точно тоді всім олігархам нарешті прийде капець. Кумедні вони. Насправді якраз у моїх етерах постійно звучала тема системної, а не фейкової деолігархізації. А про радикально-патріотичну риторику краще помовчу, бо останні два роки я працював в умовах перманентних нападок невдоволеної «вати». Тому, якщо без «хі-хі, ха-ха», то сталося те, що мало статися: на провладному медіа Офісу президента апріорі не може бути місця для наступально-українських категоричних наративів. У них інша стратегія: ліквідувати українську риторику й замінити її на малоросійську «ні вашим ні нашим», точніше лише нашим.

Де вас можна буде побачити найближчим часом? Маєте пропозиції?

Я волію витримати павзу до кінця місяця, поки не втрясуться всі процеси. Для мене будь-які професійні зміни завжди є стресом через те, що я міцно прикипаю до того, що роблю: (без пафосу) це те, чим я живу. У випадку з медіями накладається ще й розуміння катастрофи. Я спостерігаю крах українських медій, і це пов’язано не з ринком чи трендами альтернативних соцмереж, я маю на увазі тотальну поразку україноцентризму на ТБ. Ми припливли в ситуацію, коли «москалота», «русня» та інші «фоби» мають свій телевізор; малороси, «какаяразніци» та інші поціновувачі «Сватів» мають свій телевізор; русифіковані напівколаборанти мають свій телевізор, а українці в Україні не мають свого телевізора, який розмовляв би з ними лише українською мовою і лише українськими змістами. Ми маємо телевізор для всіх, кого завгодно – крім українців в Україні. І це трагедія. Коли дивишся на всю лінійку ТБ, то розумієш, що стоїш на згарищі професії. Генерально україноцентричних ЗМІ лишилися одиниці, та й там усюди є свої нюанси з партійно-політичними симпатіями тощо. Тому якщо говорити про мене, то я маю довжелезний список медіа-гноївок, куди ніколи в житті моя нога не ступить, і мізерний списочок із двох-трьох пунктиків, де, в принципі, ще можливо реалізовувати атакувально-проукраїнську концепцію. Сподіваюся, так і буде.

Ви розкручуєте свій YouTube канал, закликаєте глядачів підтримувати його зокрема за допомогою Patreon. Скільки вдається заробляти таким чином?

Ой, патреон для мене – важка тема, бо я ще з дитинства маю проблему з тим, аби когось про щось просити. Це не від зверхності чи снобства – це таке виховання. Тому я майже ніколи не звертаюся до підписників із сотнями нагадувань про донати, дзвіночки, кнопочки і шо там ще є. Плюс є такий нюанс, що для авдиторії я чомусь не справляю враження людини, якій треба помогти (каже з усмішкою). Тому я фактично й не займався «патреоном». Станом на нині він навіть не покриває зарплати адміністратора, який помагає мені з каналом. Але я так бачу, що мені зараз треба буде виходити з зони комфорту й частіше просити долучатися до існування каналу, який є 100% україномовним. Для політичного сегменту це одиничні випадки.

Блогерів, яких можна було би назвати справді популярними, в Україні дуже мало. Чому у нас досі не з’явився свій Юрій Дудь, YouTube-блогер, на якого були би підписані мільйони?

Юрій Дудь – це той неоватноліберальний москаль? Чув про такого. І для чистоти розуміння навіть переглянув якесь одне з його недолугих інтерв’ю з нульовим рівнем журналістики, зате з «зашкалом» апломбу й дешевим самоствердженням за рахунок гостя. Якщо коротко, він – ніякий. І він міг відбутися лише на пострадянському поневоленому просторі. Дудь – кумир колонізованих. Ікона для рабів, які не здатні міняти своє життя реально і полюбляють делегувати цю справу чомусь віртуальному. Він є каналізацією для безпорадно-протестних настроїв. Саме тому отримує і сприяння, і підгодовування від Кремля – бо є вигідною декорацією так званої «свободи слова», випусканням пару. Ну і мова. Це база. Російська мова має у 10 разів більший масштаб і ареал, аніж будь-яка інша. Ідентичне відео російською мовою і якоюсь іншою матиме різницю переглядів удесятеро.

«Українці м’які, як силікон, і постійно займають контури чужих форм»

Справа ж не тільки в мові. В українському сегменті Facebook його більше обговорюють, ніж усіх разом взятих українських блогерів. В чому секрет його популярності і чого не вистачає нашим?

Це комплекс меншовартості. Ним уражена більшість населення України. Більшість населення України – члени й споживачі русского міра. Я взагалі не дивлюся нічого російського. Ні телебачення, ні інтернету, ні YouTube. Узагалі нічого російського. Бо воно вбиває. І це не просто красномовні слова. Мене дратує і навіть вибішує, коли наші патентовані патріоти в цитатах розповідають, що там сказав Соловйов (Володимир Соловйов – російський пропагандист), якого русского репера проінтерв’ював русскій Дудь, що там «виблював» Жириновський. Їй-богу, я настільки далекий від цього! Пояснення їх в тому, що нам треба відстежувати, що про нас говорять вороги – нелодуге й ідіотське. Бо нічого якісно нового про Україну вони сказати не можуть за останні 300 років. Це лицемірство – вважати себе патріотом, але далі споживати весь російський контент. Це гуманітарна зрада. Я зневажаю це. Тому можна ще більше перейматися «дудями», «скабеєвими» та іншими мешканцями російського тераріуму, але не дивуватися потім, що Путін прийде на вашу землю, тримаючи в руках статистику переглядів російського сегменту інтернету на території їхньої по духу «страни УкрАина».

Якщо в Україні все більше звужується телевізійне поле для українців, то перехід цієї аудиторії в YouTube виглядав би логічним. Але ні в кого з україномовних блогерів немає мільйонів переглядів. Чому? Навряд чи все можна списати на меншовартість аудиторії?

Це меншовартість у квадраті. Більш безпринципної, подвійностандартної, всеядної, позбавленої елементарного гонору аудиторії, як українська, годі придумати. Саме тому держава Україна при 30-річному стажі так і не стала українською – якраз через ту саму причину. Українці м’які, як силікон, і постійно займають контури чужих форм. Тут ми поспівали гімн і відвезли тонну вареників на передову, а вже за хвилинку, як штик, «відстежуєм» Гордона, Дудя та інший треш, чужий нам культурно й ментально. Я був би радий списати все на кон’юнктуру ринку, на тренди, на повсюдну русифікацію YouTube, але якщо покласти руку на серце, все ж впирається у відсутність громадянської позиції користувача, відсутність самоповаги, відсутність імунітету проти отрути. Ніхто нікого не силує споживати чужорідні продукти. Треба просто мізки мати. І бодай якусь самоповагу. Конкурувати на рівних із «рунетом» немає сенсу, бо чисто об’єктивно авдиторія «рунету» в десятки разів. Просто треба робити своє і підтримувати тих, хто робить своє.

В Україні дуже багато телеканалів, які позиціонують себе як інформаційні. Їх непропорційно багато і до обсягу нашого рекламного ринку, і до кількості населення, і до кількості глядачів, які їх дивляться. Як пояснити це, для чого вони власникам, якщо враховувати, що запит на класичне телебачення стрімко знижується, а аудиторія переходить у соцмережі?

Це дійсно феномен, і хто був за кордоном, той не міг не помітити цього дива. В нас – цілодобий телемарафон із присмаком телемарафету. Інформаційні мовники фактично перетворені в глобальні меседж-бокси, з яких нон-стоп лунають завчені меседжі. Це називається нагонка. По своїй суті, це зловмисна маніпуляція і підміна реального порядку денного. Десяток людей (а це топ-політики, власники інформканалів) солідарно спотворюють дійсність для 40 мільйонів овечок. Усі інформаційні мовники збиткові. Але це крупних власників аніскільки не турбує, бо вони – політики, а не медіаінвестори. Їхні канали включені в кошторис політичної діяльності. Тому до телебачення це не має жодного стосунку. До медіаринку тим паче. Дотаційні канали вбили саме поняття ринку, бо неолігархічні ЗМІ програють олігархічним ще до свого народження. І я далекий від думки, що соцмережі зможуть коли-небудь витіснити олігархічний телевізор. Не зможуть. Принаймні, за нашого з вами життя. Основний, масовий виборець – це телеглядач, обиватель, плебей. Тому навіть якщо в соцмережах ми маємо прекрасні смисли, то вони миттю обнуляються в день голосування тим масовим плебеєм, який Facebook тримає лише заради нагадування, в кого нині день народження, а в кого іменини.

«Голограму ведуть на другий термін»

Наприкінці минулого року в парламенті був зареєстрований законопроєкт про створення «Державного інформаційного концерну телебачення і радіомовлення». Ви уже раніше говорили, що ймовірно до нього можуть увійти канали «Рада», «Дом», «4 канал». Наскільки потужним може стати цей концерн, враховуючи, що перераховані канали мають невисокий рейтинг у порівнянні з великими медіа гравцями?

Влада стала повноцінним медіагравцем. Це вже сталося. І це продиктовано другим терміном (президентства Володимира Зеленського). Голограму ведуть на другий термін, що означає: «зелені» заходять до 2029 року. Їхній план – безкарно й одноосібно грабувати до кінця десятиліття. Отже, їм потрібні свої медіа, аби не йти на поклон до дядечок. У найближчій перспективі медіаринок матиме такий вигляд, що на ньому залишаться лише крупні гравці: олігархи, в яких незліченна кількість старих грошей, і «зелена» мафія, в якої незліченна кількість нових грошей. І я би ще посперечався, в кого чого більше. Прецедент збагачення «зелених» – безпрецедентний: вони за два роки повноти влади і одноосібного доступу до корита наростили такий жирок, який класичні олігархи нарощували десятиліттями. Отже, влада має безлімітні можливості створити міксований провладний медіахолдинг: два державних канали, куди спрямовані не власні з «офшорчиків» кошти, а народні гроші, плюс кілька приватних мовників, і до числа «4 каналу» за пів року я очікую доєднаються ще мінімум два канали, чим зараз, кажуть, активно займається команда Палиці та Коломойського. Проте у зелених є велика проблема: у них нема потужних системних медійників. Поява в кабінеті президента такого персонажа, як Сємьонов (продюсер Олексій Семенов, який долучений до оновлення телеканалу «Рада», раніше організовував мовлення каналів «Прямий», NewsOne, ZIK, 112 Україна – «Главком»), який для депутатів від ОПЗЖ Віктора Медведчука і Вадима Столара стругав холдинги з захмарними бюджетами, – більш ніж показова. Для них не існує дна. Якось дивно садити Медведчука, але наймати цього медійника. Можу хіба поспівчувати «зеленим»: їх віртуозно «облапошать» так само, як Столара з Ukrlive.

Які телеканали України суспільно-політичного мовлення ви можете назвати сьогодні незалежними?

Ваше питання залишу відкритим. Бо воно насправді тупикове. В чистому вигляді незалежних ЗМІ не лишилося. Вони або олігархічні, або партійні. Третій ешелон до уваги наразі не берем. Про таке поняття, як рівновіддаленість і однакову критичність до всього класу топ-політиків, я б радив забути зі зникненням «4 каналу». А його прорив, до речі, свідчить якраз про надзвичайну затребуваність оцієї ніші, яку я б номінально назвав телебаченням противсіхів. Це суперзатребувана ніша. Це золота ніша. Якби я мав змогу, то будував би саме такий канал – канал антисистемних противсіхів, які повинні спустити в унітаз саму систему, а не окремі прізвища.

Попри зобов’язання перейти на українську, багато хто досі мовить російською, хтось влаштував двомовність. Це стосується не лише новинних каналів, а й розважальних, пізнавальних тощо. Як змусити ТБ перейти на українську?

Методом покарання й ультиматуму. Мене гостро критикують за надмірну радикальність, проте я вважаю, що колонізованих ніхто не питає, чи хочуть вони деколонізовуватись. Рішенням Конституційного Суду російська є лише мовою нацменшин. Ось і все. Я вже втомився говорити про те, що незалежно від того, якими красивими словами себе називають російськомовні громадяни, Путін вважає їх своїми. Для кого російська мова – рідна, той рускій. Бо буде споживати рускій контент і примножувати його, а отже, брати активну участь у розбудові русского міра, бо він якраз на мові й базується. У війні фігурує російська мова насамперед. Оскільки держава в нас Україна і державна мова в нас одна, то українська мова – безальтернативна. Ніхто не має ні просити, ні припрошувати до неї. Це – державна вимога до публічного простору. Змусити перейти на українську повинен закон. Особисто я охоче ввів би норму про анулювання ліцензії для кожного мовника, який далі мовить мовою окупанта.

Нещодавно Центр Разумкова і фонд Демократичні ініціативи провели опитування. В людей запитали, кого вони підтримали б на посаду президента серед відомих особистостей, які не є політиками. Лідером став Дмитро Гордон. Цікаво, що вони разом із лікарем Євгеном Комаровським практично не сходять з екранів каналів, які критикують Зеленського. Незадоволені олігархи вже готуються до президентських виборів?

Саме так. Олігархам сподобалася їхня ж технологія про «кандидата-неполітика» зі сфери розваг. Зараз триває розкрутка нового олігархічного проєкту для колонізованого «юго-востока». Чому для нього – бо його більше, і президента України обирає саме «юго-восток». Хто візьме «юго-восток» – той стане Банковою. Сумарно виборців усієї Західної України – 7 млн. А Сходу-Півдня – 15 млн. Їх удвічі більше, тому навіть без голосування Західної Україна Південно-Східна спроможна обрати свого президента, і він може бути лише російськомовним, лише пост-радянський і лише безідеологічний. Це фатально, але такі реалії. Ахметов робить усе правильно.

«У бульдожому двобої Зе-По немає переможця»

Гордон, Комаровський, Притула… Це все шоумени. Чи можуть вони створити реальну конкуренцію Зеленському на наступних президентських виборах, чи їх задача буде розмити рейтинг лідера для перемоги когось з «досвідчених» політиків?

Епопея з Порошенком має дуже цікавий бік. Шостий і п’ятий президенти «застовбичують» собі місце на другий тур. Але я схильний вважати, що все піде не за планом. Смію припустити, що в бульдожому двобої Зе-По немає переможця. Переможе третій. У битві цих двох особисто я виступаю за важкі тілесні. І всі так звані «треті» приблизно в такому ж очікуванні – аби два бегемоти перегризлися і взаємно виснажилися. Третьою стороною я бачу, як це не банально, Росію. Наступний президент – імовірно, максимально проросійський. Не стільки у відкритій риториці, скільки в системі цінностей. На жаль, війна не стала розворотною точкою, яка би розвернула русифікованого «соотєчественніка» спиною до тієї чорної діри. Навпаки – вона його зцементувала. Тому будь-яка проукраїнська риторика невпинно редукується, і в неї ніхто не вкладатиме грошей із великих гравців. Зеленський – це нульовий термін Путіна в Україні, в сенсі підготовчий. Зусиллями цих аматорів сцени розчищено плацдарм під остаточну росіянізацію. Частково своїм на один рік (2020 рік) після зустрічі в Омані вони зробили Зеленського. Сподобалося. Відведення військ, купівля енергоносіїв у Росії-Білорусі, Єрмак на посту віце-…

Зі мною багато хто не погодиться, але я на загал бачу посилення проросійських настроїв. Якраз через те, що Зеленський у ролі патріота – курям на сміх, а Порошенко вже всьо, він ніколи не стане президентом. Відтак п’ята колона, яка завжди коливалася в межах 20% «насєлєнія», шукатиме своє застосування, і такий ресурс ніколи не пропаде. Наші люди досі не розуміють, що ця країна їм не належить. А слово «перезаснування» їх лякає не менше, ніж слово «кінець». А я якраз про перезаснування думаю найчастіше. Бо в тій злоякісній системі координат, де інтересу українця в Україні немає, немає жодного позитивного сценарію. Глибина проникнення совєтсько-російських метастаз уже така, що наявними засобами це неможливо побороти. Ну хіба злегка втримувати з ситуативним успіхом. Але стратегічно – жахливо несвідоме населення, жахливо цинічний політикум, жахливо ненаситні «коритники», жахливо тупікова олігархоекономіка, жахливо небезпечний сусід-ворог, жахливо низька національна ідентичність...

Низи не здатні, верхи не дадуть. Та й таке.

Михайло Глуховський, «Главком»