«Сину обіцяли повернення...». Рідні полонених «азовців» висловили обурення «Червоному хресту»

Під Офісом президента уже кілька днів триває мітинг родин військовополонених «азовців». Матері та дружини захисників Маріуполя обурені: уже 16 місяців вони не можуть домогтися від державних органів України ні прямої відповіді, чому «азовців» майже не обмінюють, ні бодай якоїсь інформації про місцеперебування поранених в Оленівці.

Посадовці удають, нібито захисникам Маріуполя ніхто не гарантував швидке повернення з полону. Однак військові, які вийшли з «Азовсталі» за наказом, виходили саме за умовами «почесного полону», який гарантували й Червоний Хрест, і ООН.

Наталя Данілко, матір військовополоненого «азовця», розповідає журналістам «Главкому»: її син добровольцем пішов на війну 25 лютого. Пережив «Азовсталь» і навіть Оленівку, проте отримав страшні поранення. Жінка досі не розуміє, чому він, отримавши інвалідність, досі перебуває в полоні – й чому Україна не спроможна врятувати хоча б важкопоранених полонених.

«Я благала сина не йти, ридала в телефон. Але він сказав мені, що я не розумію – «Там наші хлопці». Втримати його я не змогла. Спілкувалися ми рідко – раз у два тижні я могла отримати від нього повідомлення, в якому він мене заспокоював, що все добре. А потім – наказ про вихід з «Азовсталі» у почесний полон. Сину, як і решті хлопців, обіцяли повернення через три місяці. 

На «Азовсталі» він отримав поранення – у нього тоді перестала працювати рука. Він мені про це навіть не розповідав. А коли його вже перевезли до Оленівки – там він отримав каліцтва: йому ампутували ногу, він не бачить – йому в око потрапили уламки. І наразі нічого невідомо – ні де він, ні як. Єдине, що я бачила – це відео. на якому він був, із донецької лікарні», – розповідає Наталя Данілко.

Жінка додає: за понад рік сина офіційно підтвердили лише у липні (що він перебуває у полоні – «Главком»). До того його не підтверджувала ні російська сторона, ні «Червоний хрест», який взагалі кілька днів був відсутній, коли захисники виходили з «Азовсталі». Щобільше – «гарант» безпеки, яким себе нарік «ЧХ», навіть неспроможний дізнатися стан здоров’я поранених – і рідні досі не знають, в якому стані їхні чоловіки, які були важкопоранені під час теракту. 

«Азовець» Ярослав Козирєв також 16 місяців перебуває у російському полоні. Коли у травні він виходив з оточеної «Азовсталі», його мати Ірина раділа: була впевнена, що син повернеться за кілька місяців додому. Однак після теракту в Оленівці стало відомо: він – один з тих 200 азовців, приречених на страту в бараці. Він дивом вижив, проте отримав важке поранення – його місцеперебування досі невідоме: Росія й міжнародні організації цю інформацію не надають.

«Востаннє я з сином спілкувалася перед тим, як він вийшов з «Азовсталі». Ярослав тоді сказав, що йде у почесний полон, і ми побачимося місяці через три – саме такі умови їм обіцяли напередодні. Але півтора року ми не маємо жодної інформації навіть про те, де наші хлопці. Щобільше – деяких Росія досі не підтвердила офіційно, хоча ще торік, після теракту в Оленівці, публікувала пропагандистське відео про те, в яких хороших умовах лікує поранених «нацистів» у донецькій лікарні. Я свого сина побачила саме там – впівоберта, пораненого, схудлого на щонайменше 25 кілограмів. До того я так само, як і багато інших матерів і дружин, шукала його ім’я у списках поранених чи загиблих. Його там не було – але була інформація, що кількох чоловіків «не довезли» до лікарні. І кожна мама, включно зі мною, намагалася дізнатися імена тих хлопців – бо думала, що то може бути її син», – розповідає Ірина Козирєва. 

Жінка зауважує: найбільше її обурює бездіяльність «Червоного Хреста», тому що організація ніяким чином не спромоглася хоча б чимось допомогти полоненим. Щобільше – вони й досі просто «співчувають» і «дуже непокояться».

«Червоний хрест» – це найбільш нікчемна та імпотентна міжнародна організація, яка нічого не робить, окрім як систематично й регулярно перевіряє, наскільки добре демократична Україна отримує в полоні російських вояк, як їх лікує й дотримується всіх Женевських конвенцій. Включно з правом на листування! Я особисто неодноразово телефонувала й писала в Женеву. Платила за послуги перекладача, щоб не писати їм російською – і перекладала повідомлення англійською. Натомість не отримала від них жодної відповіді, навіть відписки – де мій син і який його стан здоров’я. Щобільше: коли вони заявили, що можуть передавати листи нашим хлопцям у полоні – я тиждень писала його. Я плакала над ним, бо його потрібно було писати російською. А потім щодня, вже вісім місяців, виходжу до поштової скриньки подивитися, чи не прийшла відповідь. Мені навіть не спромоглися мені написати, чи доставили лист, чи що вони передали його російській стороні, а подальша доля листа невідома. Тому я в обличчя їм казала, що вони – найбільш нікчемна організація, і гіршої від них немає», – наголошує Ірина Козирєва.

Крім того, родини обурені: неповага до полонених азовців-захисників Маріуполя прослідковується навіть в Україні. Зокрема, на зустрічах з Уповноваженим з прав людини Дмитром Лубінцем. 

«Я була присутня на одній зустрічі з Лубінцем. Ми («Спільнота родин Оленівки» – «Главком») зустрілися, він сказав вступне слово, це ж зробили й інші консультанти, його заступники… А коли прийшла черга ставити наші питання – оголосили перерву. І після перерви Лубінець уже не повернувся до нас, навіть не попрощався. А ті, хто лишився на зустрічі, так і не змогли нам ні на що відповісти. Лише загальні фрази: «всі рівні» й «ми готові обмінювати тих, кого пропонує російська сторона». Але, виходить, є рівні й рівніші? Бо всім відомо, що «азовці» – найбільший ворог для росіян, «нацисти й фашисти», сакральна жертва для них, і їх вони не жаліють. І виходить так, що обмінюють тих, хто в полоні місяць-два, а не півтора року», – каже матір полоненого захисника. 

Чоловіка Анни Лобової, Олега, Росія відразу після теракту внесла в обидва списки – «азовець» був і в переліку важкопоранених, і серед загиблих в Оленівці. Лише 17 серпня 2022 вона вперше побачила його на відео в донецькій лікарні – і стало зрозуміло, що він вижив після теракту, але отримав важкі травми. Після цього рідні полонених, які організувалися у спільноту, сподівалися, що поранених бійців забере нейтральна сторона – ООН та якась третя країна. яка надасть притулок пораненим. Проте цього не сталося – і ставало лише гірше.

«1 грудня я дізналася, що мій чоловік досі перебуває у лікарні. Про це розповів чоловік, який лежав з ним в одній палаті. Які травми Олег отримав – невідомо. Мені це не розповіли. Але мене заспокоїли, що в лікарні краще, ніж у СІЗО. Але ще пізніше з’ясувалося, що вже у грудні Олега та ще кількох бійців вивезли з лікарні в тюрму в Росії. Де він зараз, який його стан – невідомо. Єдине, що я знаю – це що до серпня-вересня хлопці ще трималися. Про це розповідали самі обміняні побратими Олега. Але коли їх не повернули восени – вони вже втратили надію. Зараз ми продовжуємо вірити й сподіватися, що коли набереться достатній обмінний фонд – їх повернуть. Але досі вони там, і досі їм загрожує небезпека», – каже Анна Лобова. 

Нагадаємо, що сьогодні Кирило Буданов, начальник Головного управління розвідки Міноборони України, заявив, що невдовзі можливий обмін полоненими «всіх на всіх». За його словами, наразі є певні перепони, які створює виключно РФ, і над їх подоланням триває робота. Буданов також підкреслив, що ця ситуація не така складна, як здається.

Раніше на Майдані Незалежності у Києві на мітинг вийшли кілька десятків родин полонених маріупольців та родин Донецької тероборони. Вони працювали прикордонниками й одними з перших зустрічали ворога 24 лютого, коли Росія напала на Україну.

Зазначимо, у травні 2022 року, гарнізон, який утримував «Азовсталь», отримав наказ – припинити оборону.