Чи забере президент Зеленський посаду у Кличка? Про що говорить історія

Віталія Кличка можуть звільнити з посади голови КМДА вже у найближчу п’ятницю. Таку інформацію оприлюднили відразу кілька джерел цього тижня. Причому, за однією з версій, зробити це може чомусь РНБО. Народний депутат від «Голосу» Ярослав Железняк навіть назвав ім’я можливого наступника – Олексій Чернишов, чинний міністр розвитку громад та територій. Чернишов, до речі, таку можливість спростовував.

А ось Железняк уточнює: рішення відносно Кличка ухвалюватиме не РНБО, а Верховна Рада. І не в п’ятницю, 20 серпня, а у понеділок, 23-го – на позачерговому засіданні.

Але якщо грати за правилами, то Кличка не може звільнити ані РНБО, ані парламент, ані президент. Якщо ж правилами нехтувати, а законів не дотримуватися, то можливо все. Питання, таким чином, полягає не в тому, чи відсторонять Кличка. А у тому, чи піде Зеленський на порушення закону, та ще й перед 30-річчям Незалежності України, і який зі способів він обере.

Ніколи такого не було, і ось знову

Після 1996 року, тобто після ухвалення Конституції, президент України ще жодного разу не відстороняв голову КМДА і не призначав на цю посаду когось іншого, хто не був обраний мером Києва. Хтось з читачів може відразу заперечити: а як же Янукович, котрий поставив керувати столицею Олександра Попова? Щоб зрозуміти всі нюанси, почати варто із самого початку.

Посади «мер Києва» (або мер будь-якого іншого міста), власне, не існує взагалі. Є посада «голова Київської міської ради», і нині її обіймає Віталій Володимирович Кличко. А до нього мерами, чи то пак головами міськради, були лише троє: Леонід Косаківський, Олександр Омельченко та Леонід Черновецький.

Поруч з кріслом голови міськради є крісло голови Київської міської державної адміністрації (КМДА). Різниця між першою та другою посадами у тому, що мера обирає громада, а голову КМДА призначає президент. Так само президент України призначає решту голів держадміністрацій у регіонах. Але є нюанс: будь-якого іншого очільника держадміністрації глава держави може призначати та звільняти, коли йому заманеться. Але тільки не голову КМДА. У нього – особливий, навіть унікальний, статус, який охороняється закон «Про столицю».

У цьому законі чорним по білому сказано, що обраний громадою київський міський голова має бути призначений і головою Київської міської державної адміністрації. Тут – без варіантів. Свого часу, а було це ще у 2003-му, Конституційний суд розжував цю норму і підтвердив: обраний у столиці мер отримує крісло голови КМДА як свого роду приємний бонус, і президент тут нічого вдіяти не може.

Єдина на сьогодні спроба відсторонити столичного мера від головування в КМДА мала місце у 1995 році. Але це було ще до ухвалення Конституції, у той час, коли діяв так званий «конституційний договір», котрий регулював, зокрема, деякі питання місцевого самоврядування. Леонід Кучма звільнив Леоніда Косаківського, посилаючись на недбале виконання ним своїх обов’язків. Замість Косаківського Кучма призначив Олександра Омельченка.

Ні до чого доброго така ситуація не призвела. У 1995-1998 було чимало ексцесів, включно із вибиванням дверей до Київради. Цей орган як такий взагалі не працював, а хаос розтягнувся мало чи не на чотири роки. Бо лише у 1999-му відбулися вибори міського голови, яким став Омельченко, він же обійняв посаду голови КМДА.

Михайло Поживанов, який працював тоді заступником Омельченка в КМДА, пригадує у розмові з «Главкомом» цікаві подробиці тодішньої внутрівладної боротьби. Кучма дуже опирався ухваленню нового закону «Про столицю», бо в ньому була норма, згадана вище: міський голова Києва = голова КМДА. Зрештою закон було ухвалено – завдяки підтримці тодішнього спікера парламенту Олександра Ткаченка.

Що ж стосується Конституції України, то особливий порядок призначення виконавчої влади у Києві та Севастополі обумовлений статтею 118.

Цікаво, що в 2002 році Кучма здійснив спробу відсторонити Омельченка з посади голови КМДА (під приводом, що той суміщає посади мера і представника виконавчої влади), але йому завадив Конституційний Суд, який прийняв ухвалу, згадану вище. Та президент не заспокоївся, нагадує Поживанов. Він і у 2003-му заговорив про звільнення Омельченка – цього разу через те, що той досяг 65-річного, пенсійного віку. Але тут справа навіть не дійшла до суду. Кучмі просто нагадали, що вік виборної особи не грає жодної ролі, це по-перше. А, по-друге, як на те пішло, то й самому Леоніду Даниловичу теж на той момент «стукнуло» 65: разом із Омельченком вони народилися не лише в один рік, але й в один день.

Що ж стосується історії з Поповим, якого Янукович посадив на місце Черновецького, то тут, як не дивно, порушень з боку Віктора Федоровича не було. Принаймні, прямих порушень. Нагадаємо і хронологію подій. У 2012 році Леонід Черновецький написав заяву про відставку з посади голови КМДА. Перед тим добіг кінця і термін його мерських повноважень. Верховна Рада мала б призначити дату наступних виборів у столиці, але вона цього так і не спромоглася зробити аж до перемоги Євромайдану. В тому, як опиралася новим виборам біло-блакитна більшість, вбачали руку Януковича, але це вже окрема історія.

Тимчасово виконувати обов’язки міського голови у 2012-му стала Галина Герега. До того вона була секретарем Київради, а секретар підміняє відсутнього мера так само, як спікер Верховної Ради підміняє відсутнього президента. Що ж стосується КМДА, то оскільки мера в місті не було, на чолі адміністрації Янукович поставив спочатку Попова, потім – Анатолія Голубченка, а потім – Володимира Макеєнка. Останній виконував свої обов’язки менше місяця, а після чого настала ера Віталія Кличка.

Хроніки неоголошеної війни

У 2014 році Віталій Кличко мав шанси поборотися за посаду президента України. Але від боротьби він відмовився сам.

Версія, яку згодом підтвердили деякі її фігуранти, гласить: під час знаменитого «віденського кавування» за участю олігарха Дмитра Фіраша, топові політики України поділили сфери впливу: Порошенко мав іти в президенти, Кличко – в мери Києва. Підсумок відомий: обидва виграли дострокові вибори, а Кличко виграв їх ще й вдруге (у 2015-му) та втретє (у 2020-му). Яких значимих конфліктів між четвертим мером та п’ятим президентом не виникало. Про охолодження їхніх стосунків заговорили у 2020-му – коли Кличко відкинув пропозицію «Європейської солідарності» балотуватися у мери Києва від цієї партії. Мер заявив тоді, що у нього є власна політсила – «Удар», і висуватиметься він від неї.

Але можливе тертя між Кличком та Порошенком тьмяніє на тлі конфлікту мера з президентом Зеленським. Перші тривожні для Кличка дзвіночки прозвучали вже влітку 2019-го.

Тодішній голова Офісу президента Андрій Богдан зазначив, що не хотів би, аби з київського бюджету крали. Це пролунало як свого роду обвинувачення на адресу Кличка. Бо нібито саме через крадіжки (такий контекст) й постає потреба розділити крісла міського голови та голови КМДА. Богдан наголошував: він за те, щоб віддати другу посаду іншій людині.

На роль рефері у конфлікті з Богданом Кличко призначив Рудольфа Джуліані. 31 серпня 2019 року він запостив на Фейсбуці своє фото з екс-мером Нью-Йорку (та адвокатом Дональда Трампа). Формально мова йшла про обмін досвідом двох міських голів, фактично – на Банкову був відправлений сигнал: Кличко має достатньо потужних покровителів.

Це, втім, не спрацювало: 4 вересня 2019-го на закритому засіданні уряду відставка Кличка з посади голови КМДА була підтримана, про що згодом розповів журналістам прем’єр Олексій Гончарук.

У той самий день Кличко зібрав брифінг, на якому роз’яснив, чому Кабмін не може просто так його звільнити. А щодо обвинувачень Богдана, то мер назвав їх «байками зі склепу».

План Богдана і справді не спрацював. Соратник Зеленського сам втратив посаду значно швидше, ніж того бажав Кличкові.

Після звільнення Богдана з Офісу президента Кличко міг спокійно видихнути. Новий глава президентської адміністрації Андрій Єрмак зарив сокиру війни, але натомість делегував до команди столичного голови пару-трійку своїх людей. Причому мер Києва зізнався, що начебто сам просив, аби Єрмак «підкинув» йому когось зі свого оточення.

Цим «кимось» став Олексій Кулеба, призначений одним із заступників Кличка.

Щоправда, сам Кулеба стверджував, що Єрмак не допомагав йому отримати посаду, і їх взагалі нічого не пов'язує. А просто сталося так, що мер Києва провів низку співбесід, і Кулеба суто випадково виявився найкращим кандидатом.

А от Олена Говорова, ще одна заступниця Кличка, не може відхреститися від зв’язків із головою президентського офісу. Бо вона – одна з 11 офіційних радників Єрмака. Працює із ним позаштатно. Українська легкоатлетка зі стрибків у довжину, призерка Олімпійських ігор 2000 року Говорова консультує Єрмака з питань спорту.

Джерела «Главкома» в Київраді говорять про те, що існує ще один медіатор між Єрмаком та Кличком, це – депутат попереднього скликання від Радикальної партії Ляшка Юрій Чижмарь, котрого мер призначив своїм радником влітку минулого року. Юрист за освітою, Чижмарь є доволі поміркованим у своїх висловлюваннях. Він навіть не цурається запрошень на телеефіри, де виступає з обережною критикою партії президента, що є цікавим штрихом.

Здавалося би, за підтримка Єрмака спокій Кличку гарантований. Але ні. Починаючи з травня, комунальні підприємства міста навідують правоохоронці із ордерами на обшук та готовими підозрами. Першими під роздачу потрапили КП «Київзеленбуд», «Спецжитлофонд», «Київавтодор», «Київміськсвітло», «Київпастранс», а також департаменти соцполітики, містобудування та архітектури і департамент земельних ресурсів КМДА. Після слідчих дій близько десятка посадовців отримали підозри у скоєнні корупційних злочинів.

«Ймовірно, тут конфлікт інтересів різних бізнес-структур, одні з яких пов’язані з Кличком і чинною київською владою, а інші можуть бути близькі до офісу президента», – пояснює «Главкому» ситуацію політолог Володимир Фесенко.

А от голова депутатської фракції «Слуга народу» у Київраді Андрій Вітренко не бачить ніяких конфліктів, лише кримінальне підґрунтя: «Кияни бачили, що робота міських структур не була прозорою. Навколо цих структур постійно виникали скандали, а у розслідуваннях журналістів про корупцію фігурували масштабні махінації. Цілком логічно, що все це стало основою для низки кримінальних проваджень», – каже він.

Природно, що сам Кличко відкидає будь-які звинувачення на власну адресу або на адресу своїх підлеглих. «Робиться це з однією метою – спаплюжити мою репутацію. Та створити підґрунтя, щоб усупереч Конституції призначити головою КМДА зальотного ставленика, а не того, кого обрали кияни», – заявив він 16 серпня.

З моменту заяви Кличка та чисельних інсайдів про те, ким його планують замінити, стало зрозуміло: війна між Банковою та Хрещатиком перейшла в гарячу фазу. А те, чим вона завершиться, наразі абсолютно не передбачити.

Реванш за 2014-й?

Місяць тому група «Рейтинг» провела соціологічне опитування, з якого випливає, що Віталію Кличку довіряє більше респондентів, аніж Володимиру Зеленському (53% проти 42%). Ці цифри принагідно прокоментував керівник «Рейтингу», соціолог Олексій Антипович. Він порадив Кличку вступати у боротьбу за президентське крісло просто зараз, якщо той, звісно, до такого сценарію готовий.

«Віталію Володимировичу треба порадити одне – визначитися, чи треба воно йому, після чого зробити заяву. Бо якщо ти мер столиці, тебе сприймають як мера столиці і не сприймають як кандидата на посаду президента, не сприймають як національну політичну силу. Щоб Кличко міг поборотися на президентських виборах, треба починати кампанію. Якщо почати зараз, то є більше шансів відібрати голоси у того ж Зеленського, у Порошенка, бо перетікання (голосів) у них велике», – сказав Антипович.

Вочевидь, із тим, чи «воно йому треба», Кличко вже визначився. Джерела «Главкому» кажуть, що американські політтехнологи, які «вели» мера на останніх виборах, затрималися при ньому і продовжують працювати. Ставка піднялася і тепер йдеться про перемогу у битві за головний приз – посаду президента України. В цьому Кличка консультує Джордж Бірнбаум – політтехнолог, серед клієнтів якого були прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу та президент Азербайджану Ільхам Алієв.

Кажуть, що Бірнбаум радить Кличку не торкатися наразі проблем великої політики або дражливих моментів історії тощо. Як версія: можливо, саме тому мер Києва уникає того, аби висловити своє ставлення довкола ситуації з Бабиним Яром, про що «Главком» писав нещодавно. Натомість Кличко має показати себе як добрий мер і на цьому будувати свою кампанію.

Про все це, безперечно, знають у Володимира Зеленського. І знають давно. Ще у червні минулого року президент послав попереджувальний сигнал Кличку, а також кільком іншим мерам, котрі активно бунтували проти карантинних обмежень. Зеленський зазначив тоді, що міські голови не можуть бути в опозиції до центральної влади, нагадує політолог Віктор Таран. Він додає, що якщо жодна кримінальна справа, порушена проти оточення Кличка, не дійде до суду, ситуація обернеться в плюс для столичного градоначальника.

«Наразі дійсно є факти, які можуть свідчити про корупцію з боку окремих київських чиновників. Єдине, чого немає за цей час – реальних вироків суду, коли конкретні чиновники понесуть конкретну відповідальність», – каже Таран. І якщо вироків так і не буде, Кличко з легкістю відновить «спаплюжену» репутацію, якій зараз завдано шкоди.

Певні ризики для Кличка все ж існують, вважає Володимир Фесенко. Він нагадує, що нині триває третя хвиля атак на мера, тоді як перші дві (епізод з Богданом та спроба відсторонити Кличка руками Кабміну) провалилися. Можливо, так само буде й зараз. Бо навіть якщо парламент або РНБО (або уряд, або президент) захочуть усунути міського голову, він зможе оскаржити відповідне рішення у суді. І виграти, оскільки рішення буде незаконним.

«Історія вчить тому, що вона не вчить нічому. Принаймні, нічому не вчить правителів», – зауважує Михайло Поживанов. Він вважає, що незаконно призначеному голові КМДА (якщо такий буде) надаватимуть значні фінансові ресурси, аби той виглядав кращим «мером», ніж мер Кличко.

Політолог Богдан Петренко міркує про інше. Якщо президенту Зеленському аж так закортіло позбутися Кличка, то чому не піти одним з двох цілком легітимних шляхів. Перший – єдиним органом, який дійсно має можливість усунути Кличка є Київська міська рада. Вона здатна оголосити недовіру Кличку та ініціювати процедуру його відставки з посади мера (а відтак – і посади голови КМДА). Другий шлях, можливо, іще простіший: внести зміни до закону «Про столицю». Це можна було б зробити вже давно, зокрема, на початку каденції Зеленського, коли в його руках була монобільшість, яка відразу ввійшла в турборежим.

Щоправда, із міськрадою не все так просто. Вона не зобов’язана формалізувати наявність коаліції, але така коаліція, як кажуть інсайдери, склалася – з депутатів Порошенка та Кличка. У нинішньому скликанні Київради найбільшу кількість мандатів отримала «Європейська солідарність» Петра Порошенка – 31. У партії Кличка УДАР – 29 депутатів (плюс голоси самого мера і секретаря Київради Володимира Бондаренка). Таким чином, разом виходить 61 голос, що й становить більшість. У «Слуги ж народу» лише 12 багнетів, і жодного впливу на процеси президентська фракція там немає.

Але, як видається, річ навіть не у неможливості оголосити Кличку недовіру. Просто Володимир Зеленський не хоче та не може більше чекати. Можливо, додатковим чинником хвилювання для нього є те, що його права рука («друга особа в державі», як називає цього діяча Юлія Мендель) Андрій Єрмак затіяв із Кличком якусь свою власну гру.

А що, коли Єрмак вже зараз розглядає зміну плавзасобу – на той випадок, якщо корабель від назвою «Володимир Зеленський» ітиме на дно? Заміною Зеленському в цьому випадку може стати Віталій Кличко, на розкрутку та шліфовку якого під кандидата в президенти ще є доволі часу.

До речі, цікаво, що попри взаємну неприязнь колишній глава Офісу президента Андрій Богдан пророкував свого часу, що наступним президентом стане або Кличко, або експрем’єр Володимир Гройсман. Сам Кличко це пророцтво не коментував. А от Гройсман зауважив традиційне і банальне: поганий, мовляв, той солдат, який не мріє стати генералом.

Цю стару істину дійсно ще ніхто не скасовував. Особливо, якщо йдеться не про рядових солдат, а про бійців, значно більш наближених до генеральського звання.

Наталія Лебідь, для «Главкома»