Боснійські пригоди Лаврова та української ікони

Історія з викраденою в Україні іконою, яку отримав у подарунок глава кремлівської дипломатії Сергій Лавров під час візиту до Боснії й Герцеговини, колись обов’язково надихне майстрів детективного жанру. Занадто вже багато сюжетних ліній переплелось тут. Тут вам і загадка походження історичного артефакту, і російська окупація Луганська, і участь в ній балканських найманців, і самопроголошені сербські анклави на території Боснії, і тіньові методи російської дипломатії...

Анатомія кремлівського мародерства

Нагадаємо, що візит російського міністра до Боснії та Герцеговини навіть без ікони був сповнений скандалів. З порушенням усіх протоколів, офіційна частина візиту почалася із зустрічі в Східному Сараєві з членом Президії Боснії й Герцеговини від сербської громади Милорадом Додіком, під час якої Лавров зробив ряд заяв на підтримку самопроголошеної на боснійській території Республіки Сербської. Зокрема, Лавров висловився за ліквідацію Канцелярії верховного представника в країні, та привітав резолюцію парламенту Республіки Сербської про військовий нейтралітет Боснії та Герцеговини. Хоча подібне рішення може приймати лише президія цієї країни, в яку крім сербської входять представники боснійської та хорватської громад. «Сьогодні Сергій Лавров прибув з візитом в Республіку Сербську, і тільки завтра почнеться його візит до Боснії і Герцеговини», – пізніше прокоментував цей візит Милорад Додік, на що гостро відреагували інші два члени боснійської президії. Желько Комшич, який є представником хорватів, та Шефік Джаферович, який представляє боснійців-мусульман, відмовилися зустрічатися з російським міністром. Офіційна причина — через те, що під час зустрічі з лідером сербів не використовувався прапор Боснії й Герцеговини. 

Слабкою втіхою для путінського міністра стала подарована ікона Миколи Чудотворця XVIII сторіччя, за повідомленнями місцевих медіа, «знайдена» на території Луганська. Дивна «знахідка» зацікавила і місцеву громадськість, і українську дипломатичну місію, і керівників Православної церкви України. Увага пояснювалась і тим, що на іконі було видно печатку з написом «УРСР. Укрнаука. Одеська Краєва Комісія охорони пам’яток матеріальної культури». Версія про те, що ікона була викрадена під час бойових дій в Луганській області одразу ж стала головною. Дискутувалося лише питання, хто – мародер: чи часті гості Республіки Сербії — пропутінські байкери з клубу «Нічні вовки», чи сербські найманці на Донбасі з батальйону «Йован Шевич», чи російський православний олігарх Костянтин Малофєєв, що фінансує бойовиків на Донбасі та має спільні бізнес-інтереси з Милорадом Додіком, до якого неодноразово літав приватним літаком, аж доки не отримав заборону на вʼїзд до Боснії та Герцеговини. Боснійська преса звертає увагу, що Малофеєв колекціонує антикваріат і часто дарує друзям ікони, також він знаходиться в дружніх стосунках з російським терористом Ігорем Гіркіним, який перед тим, як опинитись на Донбасі, воював на боці сербських угрупувань у Боснії та Герцеговині.

У принципі, російська дипломатія давно вже перестала реагувати на скандали. Якщо представників зовнішньополітичного відомства Російської Федерації ловили в Аргентині на перевезенні партій кокаїну літаками, що обслуговують самого президента Путіна, то якась крадена ікона, подарована Лаврову, навряд чи викликала у нього докори сумління. Але вона створила проблеми для головних російських союзників з Республіки Сербської. Після ноти українського посольства прокуратура Боснії та Герцеговини почала перевірку, а вже згаданий член президії країни Желько Комшич пообіцяв, що «якщо ікона вкрадена, значить хтось має сісти до тюрми», прозоро натякаючи на свого колегу Милорада Додіка. А вже після того, як до розслідування долучилася ще й спецслужба SIPA (поліційна агенція Боснії та Герцеговини що діє під контролем Євросоюзу), у Кремлі вирішили за краще віддати ікону назад для з’ясування її походження по лінії Інтерполу.

В очікуванні висновків Інтерполу згадаймо і про інші прецеденти дарування крадених речей, до яких причетні представники російської політики, бізнесу, або їх сателіти. Ось декілька лише найрезонансніших прикладів.

Співачка Гугуша і шум кукурудзи

Донька колишнього президента Узбекистану, експосол цієї країни в Іспанії, Гульнара Карімова зараз перебуває у виправній колонії. Туди вона потрапила в 2015 році за звинуваченнями в організації злочинної групи, шахрайстві, розкраданні та розтраті, легалізації доходів, отриманих від злочинної діяльності та ін. Цьому передував конфлікт з батьком, який почався за кілька років до цього і був пов’язаний з політичними амбіціями Гульнари і бажанням з часом очолити Узбекистан. На початку ж двохтисячних Гульнара Карімова дійсно була другою за впливовістю особою в державі, активно використовуючи свій вплив для особистого збагачення. Характерна в цьому плані історія взаємин російських телекомунікаційних компаній з Гульнарою Карімовою в 2004-2012 роках. Цю історію розслідувала Комісія з цінних паперів США. Як наслідок – на рахунках в Америці та країнах Європи були арештовані сотні мільйонів доларів, які компанії МТС (належить холдингу «Система» Володимира Євтушенкова) і Vimpelcom (бренд «Білайн», належить співвласникам «Альфа-груп» Михайлу Фрідману та Геману Хану) платили структурам, пов’язаним з Карімовою за можливість працювати в Узбекистані. Пізніше обидві компанії визнали свою провину, виплативши $850 млн та 795 млн відповідно, а гроші президентської доньки шукають у західних банках і донині.

У зеніті своєї слави Гульнара Карімова була не тільки бізнесменом. Навпаки – ділові справи вона переважно довіряла своїм родичам. Сама ж намагалася реалізувати себе, як співачка (виступала під псевдонімом Гугуша), намагалася реалізуватися як модельєр, просуваючи свій дизайнерський бренд Guli, який об’єднав ювелірні прикраси, авторські моделі одягу та косметику. В Узбекистані реклама персональних брендів просувалася легко: Гульнара Карімова фактично здійснювала цензуру всіх медіа в країні, так що повідомлення про новинки Guli у пресі з’являлися так само часто, як і пісні Гугуші в ефірі. Із закордонним просуванням виявилося важче, тут Карімовій довелося звернутися за допомогою до російських законодавців моди.

Яким чином Гугуша розплачувалася з ними, стало зрозуміло, коли на аукціоні MacDougall’s в Лондоні з’явилося оголошення про продаж картини народного художника Узбекистану Олександра Волкова «Кукурудза шумить» вартістю мільйон доларів. Формально ж ця картина вважалася власністю краєзнавчого музею у Фергані, однак проведена перевірка виявила, що замість оригіналу картини, написаної 1932 року, у музеї знаходиться сучасна підробка. Згодом стало відомо, що картину для доньки Іслама Карімова у 2009 році викрав директор Ферганського нафтоперегонного заводу Журат Мелікулов, який зараз також відбуває строк у тюрмі. Згодом Карімова подарувала картину російському кутюр’є, який не підозрюючи про походження полотна спробував його продати.

Радіо «Озодлик», яке провело розслідування щодо картини, не називає ім’я продавця, обмежуючись тим, що воно «всесвітньо відоме». Тим часом у мережі можна знайти згадки про багатьох російських модельєрів, які брали участь у презентаціях Guli. Наприклад, на організованих тижнях моди в Ташкенті бачили Валентина Юдашкіна, який прибув туди разом з кремлівським пропагандистом і директором «Інституту країн СНД» Андраніком Міграняном. Пізніше, вже під час обшуків, які проводили на віллі Гульнари Карімової в Женеві швейцарські правоохоронці, було виявлено ще близько шістдесяти картин з музеїв Узбекистану, які були вивезені із країни без жодних дозволів.

І знову — Аргентина

Згаданий вже президентський літак, який використовувався для контрабанди кокаїну, не єдиний скандал навколо російського президента в цій південноамериканській країні.

Проти лівопопулістської президентки Аргентини (у 2007-2015 роках) Крістіни Фернандес де Кіршнер після відставки було порушено кримінальну справу щодо розтрати державних коштів при виділенні будівельних підрядів, шахрайства та використання службового становища для лобіювання інтересів власного бізнесу. У зв’язку з розслідуванням у травні минулого року в домі експрезидентки було проведено обшук, в результаті якого виявили листи національного героя часів боротьби за незалежність Аргентини генерала Хосе де Сан-Мартіна. Написані в 1835 році листи політичного діяча було викрадено з аргентинських та чилійських архівів у 1981 році і 37 років вони вважалися загубленими, поки не були знайдені в будинку де Кіршнер.

Пояснюючи походження листа, де Кіршнер запевняла, що отримала документ від російського президента Володимира Путіна під час візиту до Москви у 2015 році. За її словами, Путін стверджував, що лист був спеціально для цієї зустрічі куплений у Нью-Йорку, і про кримінальне його минуле їй не було нічого відомо. Головний архіваріус Аргентини Еміліо Перина визнав, що лист міг знаходитися на чорному ринку антикваріату, однак не зміг пояснити, яким чином він опинився у Путіна.

Оскільки відповідно до аргентинського законодавства, всі отримані президентом подарунки мають передаватися у власність держави, проти експрезидента порушили ще одну справу — за невиконання обов’язків держслужбовця. Справа, правда, не завершилась нічим: через декілька місяців де Кіршнер обрали віцепрезидентом і цей статус дає їй імунітет проти кримінальних переслідувань.

Досвід проросійських політиків України

Поки аргентинські правоохоронці намагаються зрозуміти, яким чином кореспонденція Хосе де Сан-Мартіна опинилася у російського вождя, у їх українських колег нема сумніву щодо кримінального походження кореспонденції Михайла Грушевського, подарованої Музею історії України Дмитром Табачником. Ця вже трохи підзабута історія почалася у липні 2004 року, коли тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович збирався змінити Леоніда Кучму на президентській посаді, а віцепрем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник намагався трохи покращити занадто проросійський імідж свого боса. Передача листів, написаних майбутнім головою УНР до і під час Першої світової війни, до музею мала на меті посилити образ прем’єра з Донецька як українського «державника».

Передаючи листи, Дмитро Табачник відповідав і на питання щодо їх походження. За його словами, автографи Михайла Грушевського Віктор Янукович збирав, перебуваючи в закордонних від рядженнях «у США, Парижі й Відні», за власні гроші. «Той, хто бажає шукати сенсації сьогодні – їх не знайде, тому що листи Грушевського, листа Винниченка можна придбати в обсязі коштів, які виділяються на відрядження членам уряду і не тільки прем'єру, але й заступникам прем'єра», – казав тоді Табачник, додавши, що для цього потрібно мати тільки бажання.

Однак вже наступного року виявилося, що передані від імені Януковича листи – вкрадені у Центральному державному історичному архіві міста Львова. Зокрема, листування Михайла Грушевського з бібліотекарем Наукового товариства імені Шевченка Іваном Кревецьким було викрадене не поодинокими документами, а цілою архівною справою. В червні 2005-го був затриманий львівський колекціонер, в якого при обшуку вилучені майже 3 тисячі історичних документів, півтори тисячі з яких викрадені з історичного архіву – з тих самих фондів, з яких виявилися і листи Грушевського.

Оскільки ж на президентських планах Віктора Януковича поставила хрест Помаранчева революція, була порушена і кримінальна справа, в ході якої на допитах побували і Дмитро Табачник, і Анатолій Толстоухов, і Лесь Танюк. Вдалося уникнути допиту лише самому Віктору Януковичу, який хутко заперечив будь-яку причетність до ініціативи свого віцепрем’єра.

«Кажу як на сповіді. Дмитро Табачник прийшов до Януковича з ініціативою подарувати архівні документи. Янукович відхилив цю пропозицію. Дмитро Табачник сам цю ідею породив і сам же її реалізував. Ніякого відношення ні до покупки, ні до дарування цих речей Янукович не мав», – запевняла тоді радниця Януковича Ганна Герман.

За подальшими буремними подіями в країні, карна справа залишилася без уваги і згодом закрилася без притягнення до суду учасників, а директор Львівського архіву навіть отримала звання «Заслужений працівник культури України». Що лише підтверджує відомий факт: професійність музейного чи архівного працівника у нас визначається не званнями, а вмінням так глибоко заховати саме цінне в колекції, щоб його не вдалося знайти ніякому Табачнику.

На завершення, ще раз повернімось до боснійського прецеденту. Звичайно, можна сказати, що на тлі викрадених у країни заводів на Донбасі чи газових родовищ у Криму, виявлена в Боснії ікона є не настільки великою цінністю. Однак українська дипломатія має шанс використати цей скандал у міжнародних судах щодо загарбаних Росією українських культурних цінностей, зокрема щодо «скіфського золота» з кримських музеїв, права власності на яке розглядаються судом в Амстердамі. Дуже ймовірно, що скоро кількість таких справ лише зросте, і Україні потрібні якісні аргументи аби довести, що Москва не здатна забезпечити належне зберігання історичних реліквій на окупованих територіях. А те, що в Росії та у її сателітів торгівля награбованим добром схвалюється на державному рівні, це вже давно нікому доводити не потрібно.

Микола Поліщук, для «Главкома»