Британський фотограф: Чорнобиль – покинутий радянський рай

Чорнобильська зона з 2000-х вабила туристів і сталкерів. А нещодавній вихід британсько-американського мінісеріалу «Чорнобиль», який у рейтингу IMDb обійшов «Гру престолів», тільки посилив інтерес до зони відчуження. Так, замовлення чорнобильських турів іноземцями на літні місяці зросли приблизно на 40%.

Британська The Guardian теж долучилася до цієї теми і опублікувала фоторепортаж Тома Скіпа, який минулого року відвідав Чорнобиль, Прип’ять, Славутич та інші населені пункти зони відчуження. Він поспілкувався з людьми, яких торкнулась катастрофа: від ліквідаторів ЧАЕС до переселенців та тих, хто живе і працює там зараз. Далі – пряма мова автора.

Я приїхав в Україну напередодні 32-ої річниці чорнобильської катастрофи і зовсім не збирався фокусуватися на цій події під час моєї київської подорожі. Але поступово це стало нав'язливою ідеєю. 25-го квітня,я одразу попрямував з аеропорту до Славутича - міста, збудованого для переселенців з Прип'яті, яке приймало евакуйований персонал Чорнобильської АЕС, Адже після катастрофи було вирішено продовжити виробництво електроенергії. Всі радянські республіки були покликані поспішно допомогти з будівництвом об'єктів, що зрештою стануть останнім атомним містом.

Ліквідатори

Це - люди, які прийняли на себе найбільшу дозу радіації. Менш відома назва для них - «зелені машини». Мова не тільки про колір їхньої форми: просто там, де техніка виходила з ладу через немислимо високі рівні радіації, ці люди продовжували працювати.

Те, що я побачив у Славутичі о 01:24 - це час, коли 32 роки тому вибухнув ядерний реактор на ЧАЕС – викликало хвилю нестримних емоцій. Представники церкви, вчені і військові зібралися разом, щоб віддати належне людям, які боролися з невидимою силою атома. Пізніше того ж дня у міському музеї зібралася група ветеранів-ліквідаторів, котрих я сфотографував і поспілкувався з ними.

Я хотів потрапити до зони відчуження. Зрештою отримав дозвіл і можливість фотографувати. Доїхати до зони туристам дуже просто, оскільки багато фірм організовують одноденні поїздки з Києва, але я хотів піти сам. Моїм гідом став Віталій, завданням якого було стежити, щоб я не ходив до заборонених місць. Зона відчуження з радіусом 30 км включає територію атомної електростанції, а також занедбані села, дитячий табір відпочинку, військовий радар «Дуга». Ця територія зараз населена групою людей, відомих як самосели. Після аварії зона була повністю евакуйована, а місцевим жителям було сказано, що вони повернуться додому протягом двох-трьох днів. Однак офіційно мешканцям ніхто не дозволяв повертатися. Водночас деякі люди, попри ризики радіації та заборону, вертаються.

Невдовзі по приїзді до зони відчуження я виявив, що мій дозвіл на відвідування станції було скасовано. Того ж дня у Чорнобилі, де півтори тисячі осіб все ще працюють, обслуговуючи електростанцію, мій гід і я лишилися замкненими у місцевому музеї. Нам довелося вистрибувати з вікна туалету першого поверху, щоб вийти на вулицю. Виявилось, що у моєму авто пробите колесо. Я оперативно міняв його під дощем, який параноїдально вважав радіоактивним. У мене було відчуття, що пострадянська хмара невдачі переслідувала мене на кожному кроці.

Поруч - водойма-охолоджувач, в якій повно величезних риб. Раніше риба була потрібна для годування ведмедів, яких вирощували для місцевої хутрової промисловості. Але після аварії хутра були непридатні, а рибу вже ніхто не виловлював.

Люди працюють на електростанції (обслуговують, контролюють та охороняють її) вахтовим методом - 10 днів за зміну.

Переселенці

Переселенець Василь Разуменко стверджує, що йому виповнилося 113 років, хоча записи говорять, що йому 95 років. Колись він працював на суднобудівному заводі в Одесі.

«Скажіть їм, що цей старий покидьок ще живий, - такими були його прощальні слова. - Тим чоловікам, що працювали на суднобудівному заводі, скажіть, що Василь все ще дихає».

Ганна Заворотня доглядала за молодшою сестрою Сонею від самого її народження. Вони живуть у своєму будинку, їжу отримують від правоохоронців та туристів.

Прип’ять

Прип'ять - найближче місто до електростанції. Раніше воно було яскравим прикладом радянської сучасності, щороку його відвідували вчені-атомники з усього світу.

Сама катастрофа якби «заморозила» об’єкти такими, якими вони були під час аварії, і нічого не слід торкатися через страх перед радіацією.

Околиці

Зона відчуження охоплює близько 2 600 км&³2;. З району було евакуйовано близько 91 тис. осіб.

Найбільше мене вразив дитячий табір відпочинку, який стоїть покинутим біля головної дороги в зоні відчуження. Я не бачив його раніше на фотографіях, але тепер ця картинка для мене стала уособленням долі тисяч невинних людей, які постраждали від аварії на ЧАЕС...

У зоні знаходився таємний військовий об'єкт, що містив частину радіолокаційної системи «Дуга», що використовувався для ракетної оборони.

Наостанок хочеться згадати про одного з ліквідаторів - Якова Мамедова. У ньому така внутрішня гідність і сила, яких я ніколи не бачив.

Мамедов думає, що вижив тільки тому, що був спортсменом - він все ще може підняти над головою гирі, які я не підняв би вище своєї талії. Але радіація зруйнувала його особисте життя.

«Я втратив сім'ю. Я не зміг виконувати подружні обов'язки, тож дружина втекла з іншим, прихопивши мою 3-річну доньку. Таких людей, як я, небагато лишилося. Нас було 12 чоловік у бригаді, тільки четверо вижили. Інших просто накрили з головою і вивезли», - розповів Яків.

Те, що спочатку мені здавалося нелогічною самопожертвою людей, отримало сенс у цьому покинутому радянському раю.