Диктатура Зеленського: бути чи не бути?

17–19 вересня в Росії відбулися парламентські вибори. Формально, переконливу перемогу здобула партія влади «Єдіная Росія». З 450 членів державної думи (авжеж, число не випадково збігається з конституційним числом депутатів українського парламенту, але це окрема історія), так от, серед них тепер буде 324 представники партії Владіміра Путіна.

Після позаминулих виборів їх було 343. Тепер – на 19 менше. Виграли на цьому здебільшого російські комуністи: досі в Думі вони мали 42 «багнети», а тепер – 57.

Той факт, що так звана ліберальна опозиція РФ закликала голосувати за комуністів, аби лише не пропустити в думу «путінців», іще чекає на свою оцінку. Наразі обчислити результативність цих закликів неможливо. Особливо – в контексті розтягнутого аж на три дні голосування та цілком очевидних маніпуляцій із електронними виборами на мажоритарних округах. Наприклад, у Москві практично скрізь перемагали опозиціонери, але їхні результати дивним чином танули після надходження протоколів дистанційного голосування через Інтернет.

Особливо веселило те, що електронні результати чомусь обраховувалися значно довше за «паперові». А на роздуми наштовхувало те, що якщо подібні речі потрапили під пильні погляди спостерігачів у Москві, то що ж відбувалось у провінції?

Цього ми не знаємо. І росіяни теж.

І тут ми переходимо до України.

22 вересня, коли російський Центрвиборчком ще підраховував усе те, що його так довго вчили підраховувати «правильно», у Верховній Раді – не без бійок та скандалу – ухвалили так званий «антиолігархічний закон».

Називати його статті, як і перелічувати порушені при його прийнятті статті Конституції, Регламенту Верховної Ради та інших нормативних актів, було б неповагою до читача. Найцікавіше полягає в тому, що статус «олігарха» тій чи іншій персоні на свій розсуд приписуватиме такий орган, як Рада нацбезепеки та оборони. Детальніше читайте тут: Олігархи в законі. Як збулася мрія Зеленського.

Навіть сьогодні не всі знають, що між головою та секретарем цього заснованого ще Леонідом Кучмою держоргану є величезна різниця. І якщо секретар має всі «оперативні можливості», аби впливати на численні залаштункові процеси, то в серйозних питаннях останнє слово – за головою РНБО, а головою є президент.

До речі, запозичений з праць Аристотеля термін «олігарх» на нашій пам’яті почали використовувати наприкінці 1990-х російські ліберальні видання. Тоді там інших не було. Відверта імперщина ще ховалася по кутках. Тепер, ретроспективно, може видатися, що вони просто чекали на свій час. Але історія не знає умовного способу.

Термін «олігархи» дуже швидко увійшов і до українського медіалексикону. Зрештою, ішлося про одне й те саме. «Олігархія» – влада вузького кола, як протилежність «аристократії» – владі найкращих. Це дослівні переклади. Є підозра, що багато українців дивом дивувались би, почувши, що «олігархи» та «аристократи» – це не лише не одне й те саме, а взагалі протилежні поняття.

Повернімось до «антиолігархічного» закону. Перший мініскандал вибухнув негайно: як виявилося, у своєму нестримному прагненні будь-що пропхнути закон, який висновку Венеційської комісії ще не отримав (хоч і був туди направлений), пропрезидентська більшість «врахувала поправки», геть не вчитавшись у них.

І, як наслідок, у «тіло» закону увійшла поправка нелюбого банковій спікера Дмитра Разумкова про те, що «статус олігарха» має визначати Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК).

При цьому президентська норма про те, що такі рішення приймає РНБО, у новоприйнятому законопроєкті лишилася теж.

Тепер «народні слуги» шукають способу вийти з пікантної ситуації. Немає сумніву, вони його знайдуть. Можна переголосувати сам закон, можна внести в нього поправки після підписання президентом – все одно він набирає чинності тільки за пів року після підписання. Можна багато чого.

Нюанс у тому, що можна було зробити все акуратніше ще на стадії голосування у парламенті, але ніхто такої мети собі не ставив.

Після голосування (абиякого за «якістю») депутати пропрезидентської більшості просто й банально розбіглися. Хто куди. Розгляд більш ніж серйозного законопроєкту про зміну оподаткування, який міг вдарити і по нас, «простих», і по умовному Ахметову, вони перенесли. І все одно так і не розглянули його в належний час.

Та що там оподаткування... На той день було заплановано велику кількість законопроєктів, частина з яких чекають на свій час уже давно – настільки, що цей час уже минув. Але ні. «Монобільшість» мала мотивацію протиснути «антиолігархічне» законодавство – і не мала мотивації займатися своєю прямою роботою. Тобто підготовкою й написанням справді дієвих законопроєктів. Як і їх просуванням і популяризацією серед колег.

Це говорить багато про що. Наприклад, про потенційну ефективність «диктатури Зеленського». Справа ж у тому, що диктатура повинна бути ефективною, інакше це – не диктатура.

Вже згаданий вище другий президент України Леонід Кучма 18 років тому видав книгу «Україна – не Росія». Екзистенційний жах полягає в тому, що Україна – дійсно не Росія. Всупереч старовинній китайській мудрості, у нас повстання таки є способом правління.

Авжеж, те, як заради забаганок президента Зеленського його слухняні «бійці» топталися по українському парламентаризму, показує непридатність цього парламентаризму для поточних потреб держави.

А відносно високі рейтинги чинного глави держави підтверджують, що це подобається. Кому? Та більшості з тих, хто має право голосу.

Це й викликало, ну, не те щоб паніку, але широке невдоволення серед кіл опозиції: до чого ж ми прийшли? Насправді ж нічого цікавого не сталося.

Президент Зеленський дійсно відрізняється від більшості своїх попередників. Відрізняється тим, що від нього чекали чудес. Прибічники – добрих, а-ля серіал про Голобородька. Опоненти – злих. От тільки Зеленський не виправдав надій. Він виявився ані добрим, ані злим чарівником, а таким же точно посполитим, як і всі.

Зеленський не виправдав надій, зате цілком виправдав розрахунки.

Сьогодні цього не готові визнати ані його прибічники, ані його вороги. Після максимально грубого порушення як формальних, так і неформальних правил гри під час голосування його прибічників за «антиолігархічний закон» йому наче й нікуди відступати... От тільки ж і наступати неясно куди.

Звичайно, цей закон буде підписаний. Безумовно, президент №6 спробує скористатися ним, аби помститися президентові №5 за власні комплекси (тільки ледачий не помічав, що взаємна ненависть Зеленського і Порошенка давно вже є психологічним, як не біологічним, чинником української політики). Тільки далі що? «Посадимо» одного олігарха замість мільярда дерев?

Ті, хто зараз б’ють на сполох через брутальне, протизаконне і протиправове голосування за так само протиправовий закон, пророкують Україні долю РФ. Але там навіть зменшення представництва партії влади в «парламенті» жодним чином не вплине на державний курс. Бо державний курс там залежить не від активного вибору народу (пішов і проголосував), а від пасивної згоди (просидів мовчки). А хто «пішов і проголосував», той обрав комуністів. Так чи інакше, попри позірну поразку, ці «вибори» цементують путінізм – саме тому, що він може не звертати на них уваги.

У нас інакше: тут пасивна більшість схильна підтримувати протестувальників, якими б вони не були. Це має свій темний бік: хронічну недовіру до влади – якою б вона не була. Одним із наслідків такої недовіри є катастрофічний провал вакцинації від Сovid-19. Але – звеселімося! – є й позитиви.

Бо, попри острахи численних коментаторів, ніякі «антиолігархічні» закони не дадуть ніякому президенту дійти таких вершин, як оце дійшов Путін, якому, в принципі, все одно на результати «голосування» за державну думу.

Ну як це так, щоб у нормальній пострадянській диктатурі взяли й розбіглися після голосування забаганки Царя? А не «продовжили курс» прийняттям ще двох-восьми-ста «необхідних», заздалегідь поданих законопроєктів?

Ви скажете: вони ще тільки тренуються... Та пізно тренуватися, от що.

Під час голосування за «антиолігархвчний» закон ми бачили все, що завгодно, тільки не встановлення диктатури. Ми бачили класичне «відчепись»

І це – найгірше.

Ми маємо справу з людьми, яким настільки наплювати на свою країну, що вони навіть не готові встановлювати тут диктатуру. Як ото Путін зробив у Росії, й прямі наслідки ми переживаємо зараз.

Нам не загрожує диктатура. Нам загрожує нарцисизм.

Олександр Михельсон, для «Главкома»