Юність – ще одна жертва війни. Як живуть підлітки у прифронтовому Слов’янську

Воронка, висічена у землі російською ракетою, залита водою. Невеликій групі підлітків, які проходять повз, це здається смішним.

«Дивіться, це наш місцевий ставок, – каже 15-річний Денис. – Ми могли би пірнути у нього і поплавати».

У своїх мішкуватих світшотах із рюкзаками на одному плечі молодь гуляє вулицями Слов’янська, прифронтового міста на сході України, не маючи чим зайнятися весняного дня.

Вони минають солдатів у повному бойовому спорядженні з гвинтівками, прямуючих до окопів приблизно за 30 кілометрів і спостерігають, як повз них проносяться військові вантажівки, піднімаючи хмари пилу. Вони проживають свої підліткові роки без випускних вечорів, кінотеатрів, вечірок і спорту.

Вторгнення Росії в Україну завдало величезної шкоди, вбивши десятки тисяч людей і змусивши мільйони українців залишити свої домівки. Але війна також   забрала звичайне життя у підлітків, які живуть у зоні бойових дій та гуляють зруйнованими містами, по яких регулярно влучають ракети.

 «Я хотів би мати звичайне життя», – каже 16-річний Микита. Його дні зводяться  до прогулянок із друзями та відеоігор у себе вдома.

«Ми вивчили все це місто, кожен куточок знаємо, – додає Микита. – Вже не так весело».

Підлітки кажуть, що сприймають труднощі, пов’язані із війною, із гумором. Вони висміюють усе навколо, у тому числі й одне одного.

Слов’янськ – невелике місто на роздоріжжі, яке було ненадовго окуповано російськими проксі-силами у 2014 році, знову страждає через бойові дії під час повномасштабної війни. Лінія фронту наблизилася і по місту часто прилітає. Його вважають наступною ціллю, якщо Росія зможе захопити Бахмут.

І все ж багато підлітків залишаються тут, незважаючи на небезпеку. Їхніх батьків прив’язує до міста робота чи небажання покидати домівки та жити як біженці.

Росія бомбардує Слов'янськ приблизно раз на тиждень. Від обстрілів регулярно гинуть один – два мешканці, хоча буває, що гинуть одразу 15 мирних жителів.

Коли на вулицях лунають вибухи, підлітки падають на землю, щоби їх не зачепило уламками. Потім починаються пустощі.

«Тільки не бийте нас!» – жартівливо вигукують вони, закриваючи голови руками.

«Так легше впоратися», – пояснює 15-річна Крістіна. Вона зізнається, що насправді їм страшно.

Денис, якого за музичні здібності прозвали «Гітаристом», розповідає, що після вибухів він інколи встає і танцює, щоби підняти собі настрій.

«Ми падаємо на землю, а потім сміємося, – додає 16-річний Данило. – Треба бути на позитиві».

Здалеку гупають артилерійські постріли. Данило, сміючись, каже, що вони «часто ходять під вибухами» і для них це «типово».

На центральній площі міста – асфальтовому просторі, оточеному живоплотом і клумбами, підлітки об’єднуються в ефемерні когорти, які затримуються на кілька хвилин, а потім розходяться.

«Чому він не захотів гуляти з нами? – каже одна дівчина, відходячи. – Ми ровесники. О, тоді він може піти до біса».

Микита, який має сіро-зелені очі та каштанове волосся до плечей, уже більше року не був у своїй школі. За його словами, він хоче бути шеф-кухарем і любить готувати їжу для своєї матері, яка працює у державній залізничній компанії і виховує його одна.

Він навчається у школі онлайн і сподівається, що війна закінчиться раніше ніж він випуститься зі школи. Випускником Микита має стати наступного року. Після цього він зможе переїхати.

Микита каже, що любить своє місто навіть під час усіх жахів війни. «Тут нічого немає, – каже він. – Але я не хочу його залишати».

За його словами, друзі мало говорять про війну у цілому чи бої за Бахмут, яка може визначити долю і його міста. «Є теми, набагато цікавіші за війну, – пояснює він. Зокрема фільми і музика».

Російське вторгнення змінило все. Типові підліткові проблеми і перші спроби здобути незалежність від батьків молодь переживає посеред руїн безлюдного міста. Батьки втратили чутливість до сирен повітряної тривоги і відчувають, що у них немає іншого вибору, окрім як випускати своїх дітей на прогулянку після нескінченного перебування вдома.

Підлітки зупиняються в улюбленому місці, на сходах закритого кінотеатру біля парку, де газон усіяний воронками від снарядів. Також їм подобається тусуватися на порожніх трибунах стадіону, де більше не проводяться ігри через постійну небезпеку ракетного удару.

«Раніше було більше людей, магазинів, кафе, концертів, крутих свят», – нарікає 15-річна Дарія, сидячи на трибунах і дивлячись на порожнє поле.

«Я сумую за своїм незруйнованим містом, за безпекою, за своїм спокійним життям», – каже Денис. Він зауважує, що вони сміються, але без радості.

«Що нам ще робити, плакати?» – кидає наступну репліку Данило. Після місяців війни, за його словами, він може дуже точно виміряти по звуку відстань до місця влучання.

До війни Данило ходив на шашлики за місто. Раніше він проводив час з набагато більшою групою друзів, їх було близько 20, але тепер залишилося тільки п’ятеро. Решта виїхали зі Слов’янська.

14-річна Соня, мати якої тримає салон краси у Слов'янську, сумує за часами, коли «не потрібно було боятися за своє життя». Вона сумує за друзями, які поїхали з міста. «Я дуже швидко прив’язуюсь до людей і мені дуже боляче відпускати їх», – пояснює вона.

«Якось я пішла гуляти з подругою і почався обстріл, – розповідає Соня. – Я була у паніці і почала зупиняти проїжджаючі машини, плакати і просити, щоби мене відвезли у центр міста. Загалом, якщо падає багато бомб, то це страшно, але якщо лише одна, то ok».

Один удар особливо запам’ятався 15-річному Ростиславу. Він грав у відеогру у своїй кімнаті приблизно о першій ночі, коли поблизу пролунав вибух. «Мої батьки сказали мені бути готовим до виїзду, якщо буде потрібно, – згадує він. –Я намагаюся підготуватися до цього. Я живу на роздоріжжі між нормальним життям та війною».

Проминувши затоплену воронку від ракети, Денис помітив грядку з тюльпанами на подвір’ї. Він зірвав один, підійшов до групи дівчат і подарував одній із них квітку.

«Ти дуже мила», – сказав він.

Джерело: The New York Times

Марія Варенікова вела репортаж зі Слов'янська

Переклад: Олександр Груздєв, для «Главкома»