«Перегрітий» контрнаступ та емоційні гойдалки. Розмова про інформаційну війну-2023

Артем Захарченко: Не треба сподіватися, що «ЗСУ все вирішать за нас, а ми поки тут поживемо»

Російська пропаганда в Україні безпорадна, адже там, де вони сподіваються викликати страх, отримують тільки лють або сміх, які з часом загалом замінюються байдужістю. Про це в інтерв’ю «Главкому» розповів керівник Громадського об’єднання «CAT-UA: Communication Analysis Team – Ukraine» Артем Захарченко. Дослідник підкреслив, що підкріпити загальнонаціональну єдність українського народу довкола відсічі загарбникам повинна влада та опозиційні політичні гравці – передовсім шляхом адекватного інформаційного супроводу усіх соціально значущих подій.

«CAT-UA: Communication Analysis Team – Ukraine» відстежує обговорення військово-політичних та соціальних тем у соцмережах. Зібрану інформацію організація систематизує, а опісля відразу ж передає військовій і політичній верхівці України.

«Українцям стало байдуже до того, що говорить Путін»

У своїй колонці на тему зміни емоційного стану під час війни ви писали, що українців не жахають, а навпаки лише більше розлючують масовані ракетні обстріли. У чому головна причина такої нашої безстрашності?

Про повну відсутність страху говорити не можна. Звичайно, є люди, які бояться. Нам загалом притаманно боятися. Однак є різниця між тим, що людина висловлює публічно, і тим, що переживає десь глибоко всередині. Дуже важливими у цьому випадку є саме висловлювання. Бо оця лють, гнів виходить на публіку і люди взаємопідсилюють цю емоцію. Коли ти бачиш, що навколо всі лютують, твій власний страх зменшується.

Короткочасні сплески страху були лишень напередодні очікуваних заздалегідь ворожих ракетних атак. Наприклад, напередодні свят. Але щоразу, коли ставало відомо про результати російського ракетного терору, нас переповнювала лють.

Промови Путіна спочатку також давали схожий результат. Перші дійсно викликали занепокоєння на межі зі страхом. Мовляв, а що ж він таке скаже? Чи оголосить про ядерний удар? З кожною наступною промовою російського диктатора тривога дедалі більше поступалася насмішкуватому ставленню. А згодом українцям стало взагалі байдуже на те, що скаже Путін.

Тоді як росіяни були у передчутті чогось неймовірного. Інтерес підігрівали банери на вулицях російських міст із закликами чекати і слухати виступ президента. Нібито чергова промова Путіна мала стати ледь не доленосною для Росії.

Падіння так званого НЛО нас і то більше налякало. Щоправда і тут дуже швидко на зміну страхові прийшов рятівний гумор.

Ви пишете і про зникнення феномену «інформаційного Майдану» (відчуття непорушної єдності поміж українцями під час війни, яке дещо ослабло з плином часу, – «Главком»). Це означає, що ми повертаємося до класичних фейсбучних срачів?

Немає одного сценарію, до якого ми повертаємося. Варіантів дуже багато і факторів впливу на ці варіанти не бракує. Все залежить від поведінки росіян, поведінки нашої влади і, звичайно, успіхів на фронті. Успіхи ЗСУ – один із вирішальних факторів, від якого залежить, наскільки ми будемо згуртовані у наступні дні війни. Але і навпаки, успішні дії наших військових у ході майбутнього контрнаступу дуже тісно пов’язані з настроями людей у тилу.

Роздмухування внутрішніх суперечок відбувається тоді, коли люди не відчувають своєї причетності до війни, можливостей допомогти. Такі періоди ми бачимо постійно, коли в інформаційному просторі замало вагомих новин і замало ініціатив. Ні в якому разі не можна зводити воєнні будні лише до тривалого чекання наступальних дій з нашого боку. Кожна людина має відчувати, що вона сама може наблизити перемогу, що вона активно для цього працює.

Зрештою, така картина тилової дійсності вплине і на самих солдатів. Ми й так уже чудово знаємо про свою особливість, коли самі військовики, буває, долучаються до суперечок у інформаційному просторі. Важливо, щоби цивільні розуміли, що зараз відбувається. На що вони можуть зараз вплинути. Як це було, до прикладу, у часи відключень світла. Суперечки розгорталися в основному там, де люди відчували безпорадність, чекали чогось від влади. А у тих громадах, де українці розуміли, що можуть допомогти своєму селу, будинку, зрештою, своїй родині комунікація була геть інша, набагато конструктивніша.

Тому є й інша небезпека – «пастка хороших новин» з фронту. Якщо ми бачитимемо лише хороші новини і покладатимемося на те, що «ЗСУ все вирішать за нас, а ми поки тут поживемо», це зашкодить не лише ЗСУ, а й нам, нашому моральному стану.

«Ми перебуваємо у пошуку нових об’єднавчих тем»

За рахунок чого нам вдається навіть під впливом вже звичних суперечок на політичні і воєнні теми не давати ворогу взяти гору у інформаційному вимірі війни?

Саме тому, що суперечок у нас багато, але, на щастя, якоїсь єдиної дуже глибокої лінії розколу поки що немає. Українці зараз все ще сперечаються на багато різних тем, які стосуються не лише війни й політики.

Я кажу і про давню лінію розділення між прихильниками і противниками традиційних цінностей, і про багато інших. Не буду називати всі, бо це може зіграти на руку ворогові. Сенс у тому, що поки що суспільство просто злегка струшує. Ми перебуваємо у пошуку нових об’єднавчих тем. Прослідковується потреба у нових орієнтирах.

Влада пропонує на роль такого дороговказу ідею контрнаступу, але поки виходить не дуже вдало тому, що зрештою контрнаступ відбудеться і мине. А людям тим часом треба буде самим собі далі шукати якісь орієнтири. Потрібно буде жити далі, незалежно від того, чим він закінчиться. І важливо вже сьогодні малювати якісь сценарії життя після контрнаступу. Щоби розуміти, до чого слід готуватися. Тому що зараз горизонт планування у всіх нерозривно пов’язаний із контрнаступом.

Натомість, треба готуватися жити в умовах довшої війни, шукати для початку орієнтири, що саме точно мусить бути у вашому майбутньому, у цих, можливо, роках, які нам доведеться прожити в умовах війни, дуже нестабільних роках. Ми маємо бути готовими до того, що багато з наших планів можуть не справдитися, але кінцеві орієнтири, які ми для себе визначимо, мають бути більш стійкими.

Як так сталося, що росіяни досі не змогли підібрати ключика до нашої інформаційної оборони? Невже вони аж настільки вузьколобі і не навчаються?  

З одного боку, вони дуже добре навчилися працювати з власним населенням. Непогано вміли це і до того, але щойно почалося вторгнення, як вони тут же зіштовхнулися з великою перешкодою, коли не змогли як слід пояснити російській аудиторії причини цієї війни. Переписування методичок під нову гарячу фазу агресії далося їм важко. І лише в останні кілька місяців їм почало вдаватися мобілізувати суспільство з розрахунку на довгу війну.

А от із нами нічого вдіяти не змогли бо, схоже, не ставили собі стратегічних інформаційних цілей. Скоріше за все, вони готові вдовольнитися тактичними діями. До прикладу, піднімаючи градус напруги через тему повісток чи тієї ж електроенергії. Такі локальні історії їм час від часу вдаються.

Окрім того, маю таку гіпотезу, що наші недруги до цих пір не можуть повірити і усвідомити, що українці – не росіяни. Тому-то й застосовують проти нас ті ж методи, що працюють із їхнім споживачем інформації.

Хто з російських пропагандистів відпрацьовує на максимумі своїх можливостей, а хто – відверто пасе задніх?

Якихось таких дуже успішних гравців у їхньому пропагандистському цеху немає. На мою думку, ніхто там не заслуговує бути виокремленим з-поміж інших. Висловлювання абсолютної більшості гвинтиків тамтешньої машини пропаганди викликають у нас лише глузування.

Напевно, найбільший вплив мають так звані російські ліберали. Наші люди до них досі прислухаються. Також – російські радикальні праві націоналісти на зразок Ігоря Стрєлкова/Гіркіна (російський відставний військовий, імперець, терорист. Брав участь в окупації Донбасу і Криму, – «Главком») або Євгена Пригожина (ватажок ПВК «Вагнер», – «Главком»), які критикують владу. Ми сміємося, коли їх цитуємо, але вони згубно впливають на наш порядок денний. У цьому, напевно, є більша небезпека.

«Владі важко перебити заданий тренд на піднесене очікування контрнаступу»

Чи слідкують у Кремлі за роботою своєї пропагандистської машини, на вашу думку? І якщо так, то чому не міняють непрацездатних прислужників?

Варіанти із заміною можливі, лише коли є зворотній зв’язок. Роботу їхньої пропаганди можна порівняти з їхньою військовою машиною. Яка там логіка заміни кадрів? Заміна Сергія Суровікіна, який посідав місце командувача російських військ в Україні на голову генштабу РФ Валерія Герасимова і всі інші ротації, які там відбувалися, свідчить про повну відсутність зворотного зв’язку. Ми бачимо, що зміни, якщо й відбуваються, то виключно з політичних мотивів, а не з мотивів ефективності. Так само і з пропагандою.

Деякі наші політичні фігури часом свідомо або несвідомо підігрують Москві, зловживаючи шкідливими наративами. Як-от генерал Сергій Кривонос, який в ефірі каналу «Прямий», сказав, що контрнаступу не буде. Чи допустимо це?

Кривонос у цьому виступі дійсно перейшов межу. Але завинив лише частково. Винна так само і влада, яка абсолютизує тему контрнаступу. Вона ніби пішла ва-банк з цією темою.

Контрнаступ важливий, але чесніше казати про можливі позитивні і негативні сценарії, про неодмінні втрати. Влада вже починає це усвідомлювати, але тепер важко перебити заданий тренд на піднесене очікування. Зрозуміло, що хочеться саме зараз підтримати суспільні настрої, але не завжди всі методи виправдовують мету.

Сварка між політичними силами – це не надто добре. Та все ж основна причина не у самих сварках, а у помилках комунікації, які ці сварки спричинили.

На місці політиків я б робив якісь символічні кроки для консолідації населення. Таку спробу уже зробив головнокомандувач українського війська Валерій Залужний, який закликав політиків припинити спекуляції на темі армії. Він, як фігура, якій довіряють, міг би продовжити комунікацію у цьому напрямку.

Тобто Залужний має стати таким собі об’єднувачем?

Так, можливо, йому варто було би провести якийсь закритий круглий стіл за участю політиків, де докладно пояснити, як саме зараз політичні чвари впливають на обороноспроможність. І при цьому намагатися мінімально себе виділяти, щоби ніхто бува не подумав, що у Валерія Федоровича є якісь політичні амбіції.

Давайте уявимо собі, що контрнаступ не буде таким разюче успішним і чудовим, як би хотілося. Як це відобразиться на суспільстві?

Катастрофічних змін не станеться. Найгірший сценарій – це зниження мобілізованості і чергове посилення політичних та інших сварок. Себто, люди відійдуть від теми війни, відбудеться її психологічне витіснення, а натомість шукатимуть винуватого серед політиків. А це, у свою чергу, демотивуватиме і бійців. Ми вже фіксували такі періоди, і тут, як не дивно, щоразу найбільше допомагали російські ракети, «повертаючи» цивільних на війну.

Але і цього може не статися, якщо результати контрнаступу пояснювати чесно.

Богдан Боднарук, «Главком»