«Ми здивували Путіна і, можливо, навіть самих себе». Авторська стаття Тоні Блера

Російська агресія в Україні має бути переможена. Останньою надією Володимира Путіна є те, що рішучість Заходу ослабне. Тому США, Великобританія, ЄС, НАТО повинні залишатися сильними. Це очевидно.

Це було вторгнення в мирну країну з демократично обраним президентом, яка не становила жодної загрози для своїх сусідів і яка, незважаючи на внутрішню напруженість, дотримувалася норм міжнародного співтовариства. Ідея про те, що НАТО спровокувало цю агресію, є абсурдною. Після розпаду Совєтського Союзу НАТО запропонувало Росії партнерство; президенти Єльцин і Путін були запрошені на саміти НАТО; «Велика сімка» стала «Великою вісімкою», включаючи Росію; і сам Путін, принаймні в перші дні, хотів мати хороші відносини з Заходом і зосередитися на економічних реформах.

Вторгнення в Україну «спровокувало» непрагнення НАТО до конфлікту. Це зрозуміло з того, наскільки Європа була готова до такого конфлікту – наприклад, зменшивши свою залежність від російського газу. Інакше кажучи, зовсім не була готова.

Причину вторгнення добре ілюструє моя розмова з Путіним перед тим, як я залишив свій пост. На той момент він відмовився від реформ та демократії і став на шлях націоналізму й диктатури. Після дискусії з тодішнім американським президентом Джорджем Бушем-молодшим я намагався переконати його, що вступати Україні до НАТО чи ні – це їхня справа. «Це їхній вибір», – сказав я. «Це не їхній вибір, – відповів він.  – Вони з нами».

Путін вважає, що Совєтський Союз мав неправильну ідеологію, але правильну геополітику. Це імперіалістичне бачення повністю суперечить існуванню незалежних національних держав Східної Європи, Балкан і Центральної Азії. І саме тому його треба зупинити.

Захід продемонстрував велику рішучість. Ця рішучість не повинна слабшати

Його початкові військові цілі розпалися. Зараз його стратегія – це ще одна версія того, що він робив у Сирії. Понад 10 років Путін тримався непохитно. За цей час західна присутність в Афганістані та Іраку розхиталася, і Путін забезпечив там російські інтереси. Він зневажає західну демократію і вважає, що в довгостроковій перспективі вона продемонструє свою слабкість.

Існує оцінка стану західної політики як розділеної: частина Заходу хоче завершити конфлікт шляхом переговорів; інші ж виступають за поразку Росії.

Насправді між цими двома позиціями не повинно бути різниці. Всі хочуть, щоб конфлікт закінчився, і розуміють, що він не закінчиться капітуляцією у стилі Першої чи Другої світової війни. Але жоден з варіантів не є необхідним для того, щоб продемонструвати, що російська агресія проти України зазнала цілковитої поразки.

Проте наразі вимоги Путіна у будь-яких переговорах були б абсолютно неприйнятними для України, і саме тому президент Зеленський виключив можливість переговорів.

Єдиний спосіб отримати справедливе вирішення конфлікту шляхом переговорів – це довести російському керівництву, що вони не можуть перемогти. І що їхня агресія зазнає поразки, скільки б часу не тривала. І що їхня оцінка слабкості Заходу недоречна, тож єдиним виходом для них є відступ – і ніколи більше не вдаватися до такого божевілля.

Президент Байден, наші прем'єр-міністри, Європа й НАТО досі демонстрували необхідну рішучість, і це заслуговує на схвалення. Ми здивували Путіна і, можливо, навіть самих себе.

Ця рішучість потребує постійного зміцнення.

Існує занадто великий розрив між усвідомленням того, яка зброя і боєприпаси потрібні українцям, і тим, що можемо їм надати. Існує небезпечний дефіцит деяких основних видів озброєнь, і ці поставки й потужності для їх виробництва мають бути збільшені, як для нашої майбутньої оборони, так і для України.

Заходу потрібна ширша стратегія протидії російській агресії не лише в Європі, включно з підтримкою відважного народу і керівництва Молдови, але й, наприклад, в Африці. Це кампанія з дестабілізації, що включає в себе широкомасштабну дезінформацію, зловмисні дії так званої групи Вагнера, надання зброї і навіть підтримку переворотів. Слідкуйте за Сахелем (регіон в Африці - території Сенегалу, Мавританія, Малі, Буркіна-Фасо, Нігеру, Нігерії, Чаду, Судану і Еритрея. – ред.). Він стане джерелом наступної хвилі екстремізму і міграції до Європи, якщо ми не скоординуємо і не сфокусуємо політику Заходу.

Ми маємо продовжувати взаємодію з Китаєм, але з чіткістю і твердістю. Президент Сі сказав кільком лідерам, з якими я розмовляв, що йому не повідомляли про плани Путіна щодо вторгнення. Можливо. Вони чітко дають зрозуміти, що не підтримають використання ядерної зброї. І китайці презентують себе як такі, що пропонують шлях до переговорів.

Китай ще може зіграти свою роль. Вплив Сі на Путіна значний

Вони не вірять, що їхні нинішні уявлення про «мир» будуть сприйняті як серйозні Україною чи Заходом, але їхньою основною аудиторією є решта світу, яка, як я знаю з роботи мого Інституту на Близькому Сході, в Африці та Південно-Східній Азії, вважає, що вторгнення було нерозумним і неправильним, але яка також відчайдушно бажає, щоб воно закінчилося через дезорганізацію та економічні труднощі, які воно спричинило. Як наслідок, вони більш відкриті до пісні сирен про те, що Росія є такою ж жертвою, як і агресором.

Нам потрібна узгоджена стратегія, щоб спростувати це. Втім, Китай ще може вирішити зіграти свою роль. Вплив Сі на Путіна значний. Не зараз, але в якийсь певний момент це може дати можливість привести Росію до розуміння того, що саме потрібно. Тому маємо тримати лінію відкритою, як це роблять ЄС і США, водночас даючи зрозуміти, що активна підтримка військових цілей Росії буде червоною лінією для наших відносин.      

Цей конфлікт жахливий. Але те, що поставлено на мапу, є фундаментальним. У нас немає іншої альтернативи, окрім як залишатися з Україною стільки, скільки буде потрібно. Тільки тоді, коли Путін зрозуміє, що наша рішучість не ослабне, ми зможемо почати сподіватися, що конфлікт рано чи пізно завершиться.

Джерело: The Telegraph

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)