«Ми здивували Путіна і, можливо, навіть самих себе». Авторська стаття Тоні Блера

Російська агресія в Україні має бути переможена. Останньою надією Володимира Путіна є те, що рішучість Заходу ослабне. Тому США, Великобританія, ЄС, НАТО повинні залишатися сильними. Це очевидно.

Це було вторгнення в мирну країну з демократично обраним президентом, яка не становила жодної загрози для своїх сусідів і яка, незважаючи на внутрішню напруженість, дотримувалася норм міжнародного співтовариства. Ідея про те, що НАТО спровокувало цю агресію, є абсурдною. Після розпаду Совєтського Союзу НАТО запропонувало Росії партнерство; президенти Єльцин і Путін були запрошені на саміти НАТО; «Велика сімка» стала «Великою вісімкою», включаючи Росію; і сам Путін, принаймні в перші дні, хотів мати хороші відносини з Заходом і зосередитися на економічних реформах.

Вторгнення в Україну «спровокувало» непрагнення НАТО до конфлікту. Це зрозуміло з того, наскільки Європа була готова до такого конфлікту – наприклад, зменшивши свою залежність від російського газу. Інакше кажучи, зовсім не була готова.

Причину вторгнення добре ілюструє моя розмова з Путіним перед тим, як я залишив свій пост. На той момент він відмовився від реформ та демократії і став на шлях націоналізму й диктатури. Після дискусії з тодішнім американським президентом Джорджем Бушем-молодшим я намагався переконати його, що вступати Україні до НАТО чи ні – це їхня справа. «Це їхній вибір», – сказав я. «Це не їхній вибір, – відповів він.  – Вони з нами».

Путін вважає, що Совєтський Союз мав неправильну ідеологію, але правильну геополітику. Це імперіалістичне бачення повністю суперечить існуванню незалежних національних держав Східної Європи, Балкан і Центральної Азії. І саме тому його треба зупинити.

Його початкові військові цілі розпалися. Зараз його стратегія – це ще одна версія того, що він робив у Сирії. Понад 10 років Путін тримався непохитно. За цей час західна присутність в Афганістані та Іраку розхиталася, і Путін забезпечив там російські інтереси. Він зневажає західну демократію і вважає, що в довгостроковій перспективі вона продемонструє свою слабкість.

Існує оцінка стану західної політики як розділеної: частина Заходу хоче завершити конфлікт шляхом переговорів; інші ж виступають за поразку Росії.

Насправді між цими двома позиціями не повинно бути різниці. Всі хочуть, щоб конфлікт закінчився, і розуміють, що він не закінчиться капітуляцією у стилі Першої чи Другої світової війни. Але жоден з варіантів не є необхідним для того, щоб продемонструвати, що російська агресія проти України зазнала цілковитої поразки.

Проте наразі вимоги Путіна у будь-яких переговорах були б абсолютно неприйнятними для України, і саме тому президент Зеленський виключив можливість переговорів.

Єдиний спосіб отримати справедливе вирішення конфлікту шляхом переговорів – це довести російському керівництву, що вони не можуть перемогти. І що їхня агресія зазнає поразки, скільки б часу не тривала. І що їхня оцінка слабкості Заходу недоречна, тож єдиним виходом для них є відступ – і ніколи більше не вдаватися до такого божевілля.

Президент Байден, наші прем'єр-міністри, Європа й НАТО досі демонстрували необхідну рішучість, і це заслуговує на схвалення. Ми здивували Путіна і, можливо, навіть самих себе.

Ця рішучість потребує постійного зміцнення.

Існує занадто великий розрив між усвідомленням того, яка зброя і боєприпаси потрібні українцям, і тим, що можемо їм надати. Існує небезпечний дефіцит деяких основних видів озброєнь, і ці поставки й потужності для їх виробництва мають бути збільшені, як для нашої майбутньої оборони, так і для України.

Заходу потрібна ширша стратегія протидії російській агресії не лише в Європі, включно з підтримкою відважного народу і керівництва Молдови, але й, наприклад, в Африці. Це кампанія з дестабілізації, що включає в себе широкомасштабну дезінформацію, зловмисні дії так званої групи Вагнера, надання зброї і навіть підтримку переворотів. Слідкуйте за Сахелем (регіон в Африці - території Сенегалу, Мавританія, Малі, Буркіна-Фасо, Нігеру, Нігерії, Чаду, Судану і Еритрея. – ред.). Він стане джерелом наступної хвилі екстремізму і міграції до Європи, якщо ми не скоординуємо і не сфокусуємо політику Заходу.

Ми маємо продовжувати взаємодію з Китаєм, але з чіткістю і твердістю. Президент Сі сказав кільком лідерам, з якими я розмовляв, що йому не повідомляли про плани Путіна щодо вторгнення. Можливо. Вони чітко дають зрозуміти, що не підтримають використання ядерної зброї. І китайці презентують себе як такі, що пропонують шлях до переговорів.

Вони не вірять, що їхні нинішні уявлення про «мир» будуть сприйняті як серйозні Україною чи Заходом, але їхньою основною аудиторією є решта світу, яка, як я знаю з роботи мого Інституту на Близькому Сході, в Африці та Південно-Східній Азії, вважає, що вторгнення було нерозумним і неправильним, але яка також відчайдушно бажає, щоб воно закінчилося через дезорганізацію та економічні труднощі, які воно спричинило. Як наслідок, вони більш відкриті до пісні сирен про те, що Росія є такою ж жертвою, як і агресором.

Нам потрібна узгоджена стратегія, щоб спростувати це. Втім, Китай ще може вирішити зіграти свою роль. Вплив Сі на Путіна значний. Не зараз, але в якийсь певний момент це може дати можливість привести Росію до розуміння того, що саме потрібно. Тому маємо тримати лінію відкритою, як це роблять ЄС і США, водночас даючи зрозуміти, що активна підтримка військових цілей Росії буде червоною лінією для наших відносин.      

Цей конфлікт жахливий. Але те, що поставлено на мапу, є фундаментальним. У нас немає іншої альтернативи, окрім як залишатися з Україною стільки, скільки буде потрібно. Тільки тоді, коли Путін зрозуміє, що наша рішучість не ослабне, ми зможемо почати сподіватися, що конфлікт рано чи пізно завершиться.

Тоні Блер

73-й прем'єр-міністр Великої Британії

Джерело: The Telegraph

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)