Самозаспокоєння в політиці Заходу має замінити невідкладність щодо України
Візит президента США Джо Байдена до Києва 20 лютого підкреслив: в Україні на карту поставлено американський престиж. Тепер ми повинні надіслати їм все, що потрібно, аби покінчити з цим і швидко.
Виступаючи на Мюнхенській конференції з безпеки напередодні першої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну, західні лідери озвучили, що їхні зобов’язання щодо Україні триватимуть «стільки, скільки буде потрібно» (хоча ніхто не артикулює, що це саме за зобов’язання). Президент Байден повторив цю фразу в Києві.
І все ж, схоже, на Заході зростає почуття задоволення від того, що завдяки їхній військовій допомозі, наданій за останній рік, Україна вижила. Попри початкові побоювання, що Україна зазнає поразки у перші кілька днів повномасштабного вторгнення, тепер, після року підтримки Заходом, Україна міцно стоїть.
Звичайно, це правда. Україна міцно стоїть завдяки підтримці Заходу та незламному духу українського народу. Але такий тон задоволення небезпечний: він відображає нездатність оцінити невідкладність ситуації, невміння вчитися на помилках, допущених за минулий рік, і нездатність відповісти на деякі дуже складні питання щодо майбутнього.
Що стосується безпосередньої ситуації на місці, то Росія, яка вже зазнала близько 200 тис. втрат, нині просто кидає погано навчені та оснащені сили на лінію фронту, підкріплюючи наступ потужним артилерійським вогнем. Це тактика дається дуже дорогою ціною, оскільки Росія втрачає життя своїх бійців рекордними темпами. Але це також завдає шкоди українським силам, які теж зазнають значних втрат, оскільки на лаві запасних менше українських бійців. Ніж російських. Росія має більші резерви. Така ситуація не повинна тривати місяцями поспіль.
Це правда – Україна міцно стоїть завдяки підтримці Заходу та незламному духу українського народу. Але такий тон задоволення небезпечний…
Росія продовжує завдавати удари по цивільній інфраструктурі України з безпілотників, кидати на неї ракети і бомби. Навіть попри те, що більшість Україна збиває, їх лишається достатньо, аби і далі погіршувати інфраструктуру України та стримувати іноземні інвестиції. Нові західні озброєння, такі як артилерія великої дальності та танки, надходять повільно, а постачання інших систем (таких як Atacms та багатоцільових літаків) досі не відбувається. Поки що в Україну не приходить нічого, що змінило б схему атак Росії на цивільну інфраструктуру або загалом траєкторію нинішнього конфлікту.
Західній військовій допомозі, здається, не вистачає відчуття невідкладності – ніби зайшовши Україну так далеко, тепер ми можемо продовжувати діяти так, як є. Проте продовження «як є» означає неприйнятні людські та економічні втрати для України. Це має змінитися після візиту президента Байдена. Настав час взяти докластися до перемоги України та забезпечити всі необхідні засоби.
Відсутність відчуття невідкладності посилюється двома іншими факторами: отриманням неправильних уроків з минулого року та неспроможністю відповісти на складні питання про майбутнє.
Коли 24 лютого Росія почала повномасштабне вторгнення, більшість спостерігачів вважали, що її війська були дуже боєздатними, добре організованими та перемогли б українські сили за лічені дні. Більшість вважали, що українці не зможуть захиститися. Обидва судження були вражаюче хибними: російські сили є багаточисельними, але застарілими і незлагодженими, а українські сили виявилися більш боєздатними та мотивованими.
Коли на Заході зрозуміли, що Україну не перемогти за кілька днів чи навіть тижнів, він почав надсилати цівкою серйознішу військову допомогу. Але на кожному етапі цього шляху ми відмовлялися надавати певні системи (такі як ракети Stinger, Nasams, бронетехніку, Himars, артилерію великої дальності та танки), перш ніж зважитися надати їх. Були втрачені місяці. На кожному кроці ми припускали, що українцям знадобляться місяці комплексного навчання, перш ніж визнати, що вони можуть швидко та грамотно інтегрувати нові системи. Можливо, це пов’язано з нещодавнім досвідом НАТО в Афганістані, але Захід постійно недооцінював дієздатність українських військових. Вони могли використати більше і кращу зброю, і зробити це швидше.
Деякі посадовці на Заході виправдовують цей повільний темп допомоги чіткою вивіреністю: давати українцям те, що їм було потрібно, коли вони цього потребували, не викликаючи значної ескалації з боку РФ. Це софізм. Росія вже веде масштабну війну проти України, і вона йде погано для Росії. Ескалація вже відбулася. Останнє, чого хоче Росія, – це втягнути інші країни у війну, атакуючи територію НАТО або використовуючи ядерну зброю. Це означало б певну поразку Росії. Але насправді це Росія блефує і стримує Захід від ескалації, а не навпаки.
Урок, який Захід повинен винести з минулого року, полягає не в тому, що наш підхід спрацював і його слід повторити. Йдеться про те, що повільний, неохочий поступовий темп допомоги виявився невиправдано дорогим для українців, і є ризик, що якщо такий підхід не зміниться на наступний рік, є ризик дати Росії перевагу у часі та чисельності.
В основі цього західного інкременталізму лежить проста проблема: Захід не має бачення того, як припинити бойові дії, бо ми маємо справу з росіянами, які явно перейняли фашистську та імперіалістичну ідеологію, що є загрозою для всіх нас. Поки Путін перебуває при владі, поки російське суспільство не визнає відповідальності за свою агресію та за жахливі злочини проти людяності, скоєні російськими військами, і поки Росія відмовляється жити в межах своїх міжнародних кордонів, країна перебуватиме в постійному конфлікті із Заходом.
Путін не буде просто вести переговори про мир. Свою особисту ставку він зробив на відбудову Російської імперії. Навіть якщо він погодиться на тимчасове припинення вогню, це буде зроблено лише задля того, аби перегрупуватися та атакувати знову. Його амбіції не обмежуються лише Україною, – йому потрібна вся територія колишнього Радянського Союзу, і якби він цього досяг, то пішов би ще далі.
Ніхто на Заході цього не хоче, але ніхто на Заході не має уявлення про політику щодо уникнення такого сценарію. Росія має змінитися зсередини, і єдиний шлях для цього – поразка Росії від України на полі бою. Тільки це призвело б до того, щоб Росія перетворилась на сучасну країну, яка живе в межах своїх кордонів, а не залишалась реваншистською імперією, яка топче життя інших.
Повільний, неохочий поступовий темп допомоги виявився невиправдано дорогим для українців
Західні лідери переймаються, як би уникнути Третьої світової війни – тобто ядерної війни. Це малоймовірний сценарій, з яким Захід добре б впорався. Їх має більше хвилювати ймовірний сценарій затяжного конфлікту з мілітаризованою, авторитарною, імперською Росією. Щоб цього уникнути, потрібна більш наполеглива, сильніша, швидка та рішуча допомога Україні.
Джерело: Europe’s Edge
Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0
