Мюнхен. Конференція (не)безпеки

О 12-й годині на Марієнплац, центральній площі Мюнхена, збираються сотні туристів. Якраз у цей час на міській ратуші під годинником починають рухатися фігурки: он «поїхали» лицарі в обладунках, а ось уже танцюють дивакуваті блазні, а за ними – веселі бондарі роблять своє діло і веселяться. Останнім немає діла до двобоїв. Символічно, чи не так?

Але для повноти фантасмагорії варто охопити зором усю картину – ратушу з її передзвонами, українським, ізраїльським, німецьким, євросоюзівським та баварським стягами, площу з лінивими туристами-споглядальниками та виставлену яскраву палатку пацифістів під веселковим прапором з надписом «Рeace».

На сусідніх локаціях – мітинги в підтримку Палестини та України (за кількістю учасників приблизно співмірні).

Як для безпекової ситуації у світі ця картинка – типове відзеркалення реальності.

І всього за декілька кварталів від цих заходів – дійсно багато розмов про мир. У різних інтерпретаціях. Мюнхенська безпекова конференція – місце, куди їдуть політики, експерти та журналісти, аби здебільшого не на публічних сценах, а поза ними провести десятки зустрічей з людьми, які приймають глобальні рішення. І зробити висновки про тенденції на рік вперед.

Цього року конференція вже в перший день свого проведення зазнала змін: усі обговорювали свіжу новину з Росії про смерть (радше – вбивство Олексія Навального). Це спонукало спічрайтерів заявлених на конференції західних лідерів швидко переписувати тексти промов. Тому тема України до приїзду в Мюнхен президента Володимира Зеленського проходила більше фоном, розмиваючись у дебатах про Росію (у контексті сталінізації режиму), Ізраїль, Палестину та Хамас.

У вечірніх новинах на німецьких каналах безперестанку крутили фільми про Навального. І вже другою-третьою новиною – про підписану німецько-українську угоду щодо взаємодії в оборонній сфері.

Скажу відверто, я їхав до Мюнхена з великим скепсисом. Мої контакти в Європі, з якими постійно обговорюю нашу війну з Росією, попередили: про Україну дійсно говорять менше, емпатія і до тимчасових переселенців, і до України в цілому знижується, уряди, що входять в різні електоральні цикли, намагаються «не нагнітати» і, відповідно, відганяти навіть думку про модальності майбутньої війни з Росією у разі програшу України. Тому й не бажають активно включатися в гонку озброєнь: намагаються знайти побільше аргументів, чому на це не потрібно витрачати гроші. Це більше схоже на психологічну захисну реакцію. Як у фільмі «Не дивись угору».

Будьмо чесними: більшість із нас два роки тому теж не хотіли вірити в настільки зухвалу і жорстоку спробу окупації. Заяви про те, що Росія нападе, видавалися алогічними. Після «Мюнхена-2022», за кілька тижнів до російського нападу, попри всі очевидні сигнали від західних партнерів, ми не прораховувати масштаби такої війни. «Я приїхала тоді після Мюнхена додому і теж не хотіла збирати «тривожну валізку», психологічно це важко було усвідомлювати. А зараз дивлюсь, як попри всі наші розповіді про війну і її близькість до західних кордонів, у наших партнерів абсолютно немає відчуття загрози, уже для них», – підтверджує спостереження ексдепутатка Ради Ольга Бєлькова.

Очевидно, це саме та причина, чому всі серйозні рішення про надання тих чи інших видів зброї, про конфіскацію російських активів, про санкції щодо РФ, про фінансову та економічну допомогу Україні просуваються зі швидкістю черепахи. Схоже, частина західного істеблішменту наївно продовжує вірити, що Путін та його оточення, у випадку найгіршого – нашого програшу – задовольняться лише Україною. Вони не хочуть сприймати нову реальність… І це відчуття неприйняття диктує стан власної безпечності. Західні лідери погано вивчають історію, дуже неохоче згадують розмін Судетами перед Другою світовою, а після падіння фашизму і відкритої парасольки НАТО напрочуд швидко записались до гуртка активних пацифістів. І це, можливо, було б зрозуміло – продовжувати перебувати у спокійному і безпечному світі, де є сила міжнародних законів, і Альянс, який може (тепер ця теза теж виглядає сумнівно?) прикрити.

Якби Росія ще у 2008-му у Грузії, а в 2014-му вже в Україні отримала по руках, вона б точно не почала діяти за законами сили. Сталося все навпаки: млявість Заходу спричинила підняття Росією ставок. Непокаране зло лише зміцнило віру у свою безкарність. У цьому випадку західним партнерам України варто було б пройти спеціальний курс історії від Тімоті Снайдера, який виступаючи на дискусії, організованій Віктором Пінчуком та його Ялтинською європейською стратегією, у присутності ексдержсекретаря США Гілларі Клінтон та десятка інших європейських посадовців, сказав, що це дуже дивна війна, коли за блага інших воює (розплачується життями) тільки одна країна.

«Тільки одна країна чинить спротив, але вона залишається на самоті», маючи на увазі постійний брак зброї, економічних та санкційних ресурсів. «Ми намагаємось порівняти себе з Рузвельтом та Черчиллем, але ми не дотягуємось до них, а мусили б їх перевершити, – каже Снайдер. – Ви ніколи не виграєте війну, якщо не ставите перемогу як мету. Ми повинні поставити за мету перемогу. У 2024 році європейці мають допомогти українцям утримати лінію з американцями чи без них».

Дійсно, про перемогу України останнім часом прийнято, зітхаючи, мовчати. Неуспішний контрнаступ-2023, ідеалізований й багатьма гостями Мюнхенської конференції, суттєво вплинув на рівень їх оптимізму.

То який план? Здатися?

Публічно про перемогу України як засіб повернення до міжнародної нормальності говорили хіба міністр оборони Німеччини Боріс Пісторіус, колишня спікерка Палати представників США Ненсі Пелосі та ексгенсек НАТО Андерс Фог Расмуссен. «Ми маємо гарантувати, що Україна виграє цю війну, а також створити таку архітектуру безпеки, щоби Росія більше ніколи не могла зробити це знову», – сказав він.

Куди скромніші нотки звучали у заявах діючих політиків, які здатні впливати на ухвалення рішень: наприклад, від віцепрезидентки США Камали Гарріс. Її виступ взагалі залишив шлейф загальнозахідної безпорадності (дуже сподіваюся, що розмова з Володимиром Зеленським мала більш конкретні пропозиції).

Як написала у соцмережі українська журналістка Христина Зеленюк, «настільки інфантильної американської Адміністрації я вже давно не памʼятаю… У мене таке враження, що вони вже програли вибори».

І якби не слова президента Чехії Петера Павела про те, що він знає, звідки взяти сотні тисяч додаткових артснарядів для ЗСУ (треба, за його словами, знайти на це тільки гроші – і за два тижні снаряди будуть), публічна сторона конференції так і залишилася б без конструктивних рішень «сьогодні на сьогодні».

Але щоб не скочуватись в «антиоптимізм» і «всепропальництво», слід визнати: у певного кола політиків все ж існує розуміння, що підхід західних демократій до підтримки України у цій війні, мʼяко кажучи, не є достатнім.

Як сказав у приватній бесіді глава оборонного відомства однієї з країн, «минулого року ми переоцінили свої сили і недооцінили сили Росії. Так само, як Росія у 2022-му недооцінила Україну і наше єднання». Тепер все це – перегорнута сторінка. І аби вийти з «кризи існування», за якої «якщо ми не переможемо, нас знищать» (цитата ескдержсекретаря Гілларі Клінтон на «Українському Ланчі» Віктора Пінчука), Європа та США мають перейти від потоків слів до реальних дій. І в цьому бажанні окремо взятих лідерів є обережний оптимізм. Бо розмови між прихильниками тотальної допомоги України і політичними романтиками, які хочуть спокійно добути свої каденції при владі, стають все більш жорсткими. 2024-й рік – час, коли повинні запрацювати усі можливі «асиметричні відповіді» Росії.

Якщо, звичайно, більшість урядів подумки не вибрали інший шлях – іти на кремлівські поступки, на повернення до норм Варшавського договору і на те, щоб віддати в управління Путіну більшу частину Європи. Якщо ж ми всі разом цього не хочемо, треба врешті визначитися, де розташовані найбільші больові точки режиму Путіна, і бити по них так сильно і так швидко, наскільки це можливо. І вони (ці удари) полягають не тільки в тому, аби, як сказала премʼєр-міністр Естонії Кая Каллас, використовувати на підтримку України не просто відсотки від заморожених російських активів, а усі ці кошти. І не тільки в тому, аби протистояти російській пропаганді в Тік-Тоці, на чому наголошувала Гілларі Клінтон (за її словами на 50 «проросійських повідомлень», є тільки одне альтернативне). І не тільки в тому, аби після березневих «президентських виборах у Росії» визнати Путіна нелегітимним лідером, оголосивши таким чином кастинг на потенційного перемовника з Заходом…

Питання у прийнятті комплексу системних рішень, який досі, майже на третьому році війни, так і не узгоджений. У цьому комплексі, звичайно, має бути і українська частка домашньої роботи (щодо виробництва боєприпасів, наприклад). Перемогти російський режим, поза всяким сумнівом, все ще можна. Дуже хочеться зазирнути у Мюнхен-2025, щоб цю тезу підтвердити.

Віктор Шлінчак, Інститут світової політики, для «Главкома»