Осінь диктатора. Чому Путін буде розчарований

Володимир Путін вдається до відчайдушних заходів. По-перше, він видав указ про мобілізацію 300 тис. громадян Росії. Потім відбулася незаконна анексія чотирьох українських областей і призначення нового командувача, генерала Сєргія Суровікіна, який очолив війська в Україні. Минулого тижня у відповідь на атаку по Керченському мосту, що є основним шляхом з Росії до Криму, Кремль випустив по Україні понад 100 ракет великої дальності, убивши понад три десятки мирних жителів і вразивши 30% українських енергетичних об’єктів.

Але якщо Путін сподівався змінити динаміку бойових дій на полі бою, то, швидше за все, він буде розчарований. Аж чотири чинники поєдналися для того, щоб неухильно зменшити перспективи Росії в російсько-українському протистоянні: вимоги високоінтенсивної війни до армії, не готової її вести; передчасні та серйозні втрати сухопутних, повітряних та спеціальних сил; стійкість і воля українців до боротьби; підтримка України Заходом. Річ у тім, що жоден з останніх кроків Кремля – анексія, мобілізація чи кадрові перестановки – не може подолати значніших проблем, з якими стикається російська армія. І упродовж наступних місяців її труднощі лише посиляться.

Попри ризики, пов’язані з мобілізацією, те, як глибоко вона проникає в населення, покладаючись на неперевірену робочу силу та стару військову техніку, взяту з довгострокового зберігання, Путін явно відчував, що в нього немає вибору. Кремль зволікав із рішенням так довго, як міг, натомість намагаючись заманити добровольців грошовими преміями та соціальними виплатами. Але до вересня в російської армії не залишилося достатньо сил для утримання окупованих районів України. Успішні українські контрнаступи, під час яких було відвойовано тисячі квадратних кілометрів території, довели справу до завершення.

Мобілізація дає шанс на відновлення, певним чином розвантажуючи виснажені сили Росії після майже восьми місяців боїв. Проте поки що не все з цим добре. З’явилися докази того, що мобілізована піхота розгортається на території Україні, маючи за плечима лише кілька днів чи тижнів підготовки; а інші групи пройдуть лише місяць навчання, перш ніж їх відправлять на фронт. Є навіть анекдот про те, що перш ніж більшість нових військ було розгорнуто, мобілізовані сили були вбиті, потрапили в полон і дезертирували. Відправка непідготовлених призовників у зону бойових дій має, м’яко кажучи, очевидні мінуси.

Це не означає, що мобілізовані сили не принесуть користі. Якщо використовувати їх у допоміжних ролях, наприклад водіїв або заправників, вони можуть дещо полегшити тягар виснаженій російській професійній армії. Вони могли б заповнити деякі підрозділи вздовж лінії зіткнення, огородити деякі райони та встановити блокпости в тилу. Однак навряд чи вони стануть боєздатною силою. У російських гарнізонах вже є ознаки проблем з дисципліною серед мобілізованих.

Вони приєднуються до армії, що вже деградувала за якістю та можливостями. Склад російських збройних сили в Україні, оскільки більшість її довоєнного складу було поранено або вбито, а найкраще обладнання знищено або захоплено, радикально змінився протягом війни. Російське військове керівництво навряд чи знає, як ця недисциплінована сила відреагує на холодні, виснажливі бойові умови чи чутки про українські контрнаступи. Нещодавній досвід показує, що ці війська в паніці можуть залишити свої позиції та обладнання, як це вже зробили деморалізовані російські сили в Харківській області ще у вересні.

Росії на полі бою це не віщує нічого доброго. Зараз у Путіна, здається, є дві найближчі і найважливіші цілі: утримати контроль над якомога більшою частиною окупованих Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей (і це беручи до уваги той факт, що бажані кордони Росії ще не визначені); й заморозити лінію фронту, встановивши кордон, на який українські сили не зможуть вийти, та, можливо, закріпити ці успіхи шляхом припинення вогню. Це забезпечить стійкішу оборону й дозволить військовим проводити ротацію військ та відновлювати свої сили. Україна та її прихильники, звичайно, дали зрозуміти, що жодна з цих умов не є прийнятною. І, як показує прогрес українців на півдні, ще зовсім не ясно, чи Росія зможе досягти будь-якої мети.

У такому разі Путін міг би з ще більшими зусиллями накинутися на Україну. Якщо не постачатиметься озброєння, то такі атаки, зокрема удари по критично важливій цивільній інфраструктурі, можуть поширитися всією Україною. У той же час Росія може завдати ударів безпосередньо українському керівництву.

Кремль, який поки що утримується від ескалації війни за межами України, може мати на меті пряме переривання або стримування іноземної військової допомоги Києву. Такі зусилля можуть включати атаки на супутники НАТО чи інші розвідувальні засоби, блокування або «сенсорне засліплення», щоб зробити їх тимчасово або постійно недієздатними. Щоб спричинити внутрішні витрати для союзників Києва, Росія може здійснити й кібератаки проти Європи чи Сполучених Штатів, націлившись на критичну інфраструктуру, як-от енергетичні, транспортні та комунікаційні системи. Тоді війна вже не обмежуватиметься кордонами України.

На жаль, російські лідери та контрольовані державою ЗМІ вже намагаються переосмислити війну як екзистенційний конфлікт між Росією та Заходом. Путін зайшов настільки далеко, що погрожував використати всі доступні засоби — згадаймо ледве завуальоване посилання на ядерну зброю — для захисту «територіальної цілісності нашої країни». Ця загроза, хоч і серйозна, наразі лише на словах. За умовами власної ядерної доктрини Росії, Україна її прихильники не становили загрози, яка б дозволяла РФ використовувати ядерну зброю: Україна не може атакувати Росію ядерною зброєю, виводити з ладу російські ядерні сили чи завдавати масованого удару по Росії, який би поставив під загрозу існування Російської держави. Варто нагадати, що перш ніж порушити ядерне табу, у Росії є інші засоби для ескалації.

Поведінка Путіна, спрямована на демонстрацію рішучості, свідчить про його усвідомлення того, що війна йде погано, а його можливості звужуються. Найближчі місяці, ймовірно, будуть нестабільними, особливо якщо гамбіти Росії зазнають невдачі.

Джерело: The New York Times

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)