Що таке емоційне оніміння? Як ми звикаємо до війни
Людська психіка наскільки крихка, настільки і сильна
У соцмережах дедалі частіше зустрічаються дописи, мовляв ми звикли і до виття сирен і коли неподалік гупає. Що з нами відбувається? Чи дійсно ми звикли до війни? Чи взагалі людина може звикнути до постійної напруги і загрози життю? А якщо може, то які будуть наслідки для психіки? Про це «Главком» розпитав у психологів і психотерапевтів.
«Люди, які кажуть, що звикли до війни, себе обманюють»
Ключове психологічне поняття у цьому плані – адаптація. Це коли ми пристосовуємося до чогось, що змінилося: умов, подій, нових людей, до чого завгодно. Проте війну ніяк не можна назвати тим, до чого людина хотіла би звикнути. Коли люди кажуть, що звикли до війни, вони трошки обманюють самих себе. Тут швидше йдеться не про звикання, а у якомусь сенсі про самообман і самонавіювання, про демонстрацію своєї сили та впевненості, і це необхідна умова для того, щоби ми могли себе відчувати більш-менш у нормі. Ми хочемо показати навколишнім і самим собі, що насправді сирени і усі події останніх шести місяців не завдають нам болю, занепокоєння і тривоги. Тобто ми намагаємося самі собі навіяти стан, у якому нам добре і нормально.
Тож у фразі «Я звик/звикла» насправді криється багато мотивів, які умовно можна розбити на три групи. Перша – уникнення, друге – знецінення небезпеки і спроба зробити себе більш хоробрим, третє – адаптація, яка частково пов'язана з емоційним онімінням від того, що відбувається. Проте ось це оніміння найчастіше виникає тоді, коли людина безпосередньо перебуває на лінії фронту, коли вона реально стикається з наслідками загроз. Коли дійсно постійно рвуться снаряди та бомби, постійно гинуть товариші, коли за сигналом тривоги незмінно йде небезпека. Така реакція емоційного оніміння більше властива тим, хто перебуває на фронті, а ми, як мешканці тилу, або вдаємо хоробрість, або ховаємося.
«Хтось сильно тривожиться, коли нема сирен»
Давайте поглянемо на цю проблему з точки зору нейрофізіології. Коли з людиною відбуваються якісь екстраординарні речі, включається мигдалеподібне тіло – частина людського мозку. Її функція – вмикати реакцію організму на небезпеку, тобто вона відповідає за викид адреналіну, який, власне, провокує реакцію організму «бий або біжи». Ще частина людей просто завмирає, коли відбувається сильний сплеск адреналіну
Люди по-різному переживають сильний стрес: є генетичні чинники, є індивідуальна стресостійкість. Існує такий термін як десенсетизація. Це коли стається перший приліт, потім другий, за ним третій – і мигдалеподібне тіло звикає до цього, вироблення великої кількості адреналіну стає постійним, відтак нормою. Частина моїх родичів, які лишилися у Києві, часто мені кажуть, що відчувають сильну тривогу навіть коли немає сирен і коли не прилітає. Це – дисфункціональний розлад мигдалеподібного тіла і цей стан і є посттравматичним розладом.
Що ж порадити? Австрійський психотерапевт Віктор Франкл, який пройшов через концтабори, потім писав, що люди, які від початку перебування у концтаборі впадали у паніку, не вижили. Ті, хто дивилися на ситуацію з надмірним оптимізмом, теж не вижили. Вижили ті, хто прийняв ситуацію.
«Наша психіка робить все, щоби ми вижили»
Наша психіка влаштована так, що може адаптуватися і витісняти якісь речі. Вона робить все, аби людина змогла вижити. Зараз із «центрального флангу» мозку інформація про війну перейшла в інші ділянки: для когось вона стала просто тлом. Тут важливо утриматися від знецінювання, адже реакція на воєнні дії зараз є індивідуальною і залежить від психологічного узору особистості, досвіду, місця проживання тощо.
Отже, люди з війни потроху почали переключатися на інші речі: готуватися до зими (що також важливо для виживання), до початку навчального року. При цьому ми розуміємо, що людині «повертає пам'ять» звук сирени чи приліт. На жаль, окупанти поки не дають нам забути, що йде війна. Проте можна бути не на 100% включеним у війну. Разом із тим, люди зараз знаходять нові приводи для радощів: десь в окупантів «бавовна», десь хтось із них недопалок кинув невдало…
Водночас, згадайте, якщо раніше при перших звуках сирен всі бігли в найближче укриття, то зараз навіть не пришвидшують крок, якщо чують сирену. Філософія і аргументи тут у кожного свої. Одні вмикають об’єктивне мислення: звертають увагу на стан багатьох укриттів і стверджують, що їм вдома, між двома стінами, спокійніше. У других вмикається безтурботність і навіть магічне мислення – вони кажуть: «Я вірю у ППО». Треті взагалі впадають у фаталізм і вирішують для себе: «Буду як буде, долю не зміниш». Звісно, є і структурні люди, які звикли слідувати правилам – вони кожного разу, як було рекомендовано, ідуть у безпечне місце.
Звісно, це не стосується мешканців прифронтових районів, які постійно обстрілюються.
«Після перемоги емоційна чутливість повернеться»
Людська психіка наскільки крихка, настільки і сильна. Звичайно, у перші дні війни, коли адаптація ще не відбулась, на новини люди реагували дуже активно та емоційно, усі переживали стрес. Але згодом ми перейшли на, так би мовити, енергозберігаючий рівень реакцій. І це добре.
Разом із тим, таке звикання – це погано. Відбуваються нещастя, трагічні події, багато хто переживає горе. Якщо людина до цього звикає, вона втрачає здатність до співпереживання, стає товстошкірою. Це механізм психологічного захисту, емоційні реакції притупляються. Те саме відбувалося, скажімо, у жертв концтаборів. Зауважу: у нормі, в основної маси людей, після перемоги емоційна чутливість повернеться. Так, будуть і ті, у кого реакція не буде нормальною, проте як правило, таких людей не більше 3%.
Цікава річ: у людей, яких війна спіткала у дорослому віці, психіка відновиться. Через 25 років після Другої світової було проведено дослідження, результати якого показали, що психіка людей, які пережили Голокост у дорослому віці, відновилась – залишилися лише невеликі сліди того досвіду. Водночас у дітей залишились певні наслідки. Тобто, чим молодша людина, тим на більш тривалий час у неї залишаються наслідки травматичного досвіду.
Наталія Сокирчук, «Главком»