Україна перемагає: чому Захід не здатен це визнати?

Коли я відвідав Ірак під час загострення війни у 2007 році, я виявив, що загальноприйнята думка у Вашингтоні зазвичай відставала від реальної ситуації на місцях на два-чотири тижні. Щось подібне є й сьогодні. Аналітики та коментатори неохоче заявляють, що російське вторгнення в Україну заблоковано, а війна зайшла в глухий кут. Ймовірніше, правда у тому, що українці перемагають.

То чому ж західні аналітики не можуть цього визнати?

Більшість професійних експертів російської військової галузі спочатку пророкували швидку і рішучу перемогу Росії; потім стверджували, що росіяни візьмуть паузу, зроблять висновки зі своїх помилок і перегрупуються; потім вони прийшли до думки, що росіяни насправді діяли б набагато краще, якби дотримувались своєї доктрини; а зараз схильні бурмотіти, що все може змінитися, що війна ще не закінчена і що чисельна перевага, як і раніше, все ще на користь Росії. Їхня аналітична невдача буде лише одним із елементів цієї війни, який варто вивчати в майбутньому.

Водночас, аналітиків українських збройних сил – досить езотерична спеціальність – мало, і тому Захід ігнорує прогрес, якого Україна досягла з 2014 року завдяки важко здобутому бойовому досвіду та інтенсивній підготовці з боку Сполучених Штатів, Великобританії, Канади. Збройні сили України довели не тільки свою вмотивованість та вміле управління, а й тактичну майстерність, об’єднавши легку піхоту з протитанковою зброєю, безпілотниками та артилерійським вогнем, щоб ритмічно завдавати поразки набагато більшим російським військовим формуванням. Українці не просто захищають свої опорні пункти в міських районах, а маневрують між ними, дотримуючись афоризму Клаузевиця: найкращий захист – це щит із точно спрямованих ударів.

Небажання визнавати те, що відбувається в Україні, можливо, випливає з того, що експерти захищають свій предмет – військову справу (навіть якщо вони ненавидять її з моральних міркувань), але більше через тенденцію робити акцент на технологіях (у Росії є деякі непогані розробки), на чисельності (де вони домінують, хоча й до певної межі), та доктринах. Російська армія залишається в деякому сенсі дуже інтелектуальною, і інтелектуали можуть занадто легко захопитися елегантним тактичним і оперативним мисленням, не надто досягаючи успіхів на практиці. Але війна примусово привернула увагу до людського фактору. Наприклад, більшість сучасних збройних сил покладається на сильний кадровий склад унтер-офіцерів (сержантів). Сержанти стежать за обслуговуванням транспортних засобів і керують тактикою загону. Російський сержантський корпус сьогодні, як і завжди, слабкий та корумпований. А без спроможних сержантів навіть велика кількість технологічно складних транспортних засобів, розгорнутих відповідно до переконливої доктрини, у підсумку будуть зламаними або покинутими, а війська будуть піддаватися засідкам або розбиватися під вогнем.

Однак найбільша перешкода для того, аби Захід визнав успіхи України полягає в тому, що за останні 20 років ми звикли вважати себе неефективними та некомпетентними, у повній безвиході. Настав час вийти за ці межі й розглянути факти, які ми бачимо.

Які є докази, що Україна виграє у цій війні

Доказів того, що Україна виграє у цій війні багато, якщо тільки уважно поглянути на наявні дані. Відсутність російського прогресу на лінії фронту – це лише половина картини, хоча це й затьмарюється картами з великими червоними плямами, які відображають не те, що контролюють війська РФ, а тільки райони, через які вони пройшли.

Провал майже всіх повітряних десантних ударів Росії, її нездатність знищити Повітряні сили України і систему протиповітряної оборони, а також багатотижневий параліч 40-мильної (65-кілометрової) колони постачання на північ від Києва змушують світ замислитися. Втрати окупантів приголомшливі – від 7 до 14 тис. солдатів загинули, залежно від джерела, а це означає (за практиною співвідношення таких речей) якнайменше 30 тис. осіб виведених з поля бою поранених, полонених або зниклих безвісти. Така кількість втрат становить не менш ніж 15% від усієї сили вторгнення, і це є достатнім для того, щоб визнати бойові дії більшості підрозділів неефективними. І немає жодних підстав думати, що темпи втрат знижуються – насправді, західні спецслужби повідомляють про неприйнятну кількість (загиблих) серед російських військових – тисячу людей щодня.

Додайте до цього неодноразові тактичні помилки, які навіть аматори можуть побачити на відео: скупчення техніки на дорогах, відсутність піхоти, що прикриває фланги, скоординованого артилерійського вогню та підтримки гелікоптерів з повітря, а також панічна реакція на засідки. Співвідношення 1:1 знищених транспортних засобів до тих, які були захоплені або покинуті, свідчить про армію, яка не бажає воювати. Неспроможність Росії зосередити свої сили на одному чи двох напрямках наступу або захопити велике місто просто вражає. Так само, як і її величезні проблеми в логістиці та технічному обслуговуванні, що ретельно проаналізовані кваліфікованими оглядачами.

Російська армія залучила до війни більше половини своїх бойових сил. Але за цими силами вже залишилось дуже мало резервів. Російські резервісти не мають жодної спеціальної підготовки (на відміну від Національної гвардії США або ізраїльських чи фінських резервістів), і Путін пообіцяв, що наступна хвиля призовників не буде відправлена на війну, хоча навряд чи він дотримається цієї обіцянки. Самовпевнені чеченські допоміжні підрозділи зазнали сильного удару, і в будь-якому випадку вони не звикли і не були готові до загальновійськових операцій. Невдоволення російського суспільства було придушене, але все одно воно періодично виникає, коли сміливі люди протестують, а сотні тисяч перспективних молодих людей тікають з країни.

Якщо Росія і бере участь у кібервійні, це не є очевидним. Російські підрозділи радіоелектронної боротьби не відключили зв’язок в Україні. Пів дюжини генералів загинули або через погану роботу служб безпеки, або через відчайдушні спроби виправити щось на передовій. До цього додаються ще й інші негативні показники: жодної капітуляції українців, жодної помітної паніки чи розпаду підрозділів, мала кількість колаборантів, в той час як більші «русофільські риби», такі як політик Віктор Медведчук, відмовчуються чи взагалі перебувають поза межами країни. З’явилися повідомлення про локальні контратаки українських військ та відступ російських.

Зведення не завжди підкреслювали ці тенденції. Як стверджував Філліпс П. О’Браєн з Університету Сент-Ендрюса, фотографії зруйнованих лікарень, мертвих дітей та підірваних житлових будинків точно передають жах і жорстокість цієї війни, але вони не передають її військових реалій. Інакше кажучи: якщо росіяни зрівняють місто із землею та вб’ють його мирних жителів, вони навряд чи знищать його захисників, які здійснюватимуть надзвичайні та ефективні дії з-під уламків, щоб помститися загарбникам. Тобто, це те, що росіяни робили у своїх містах з німцями 80 років тому. Більш стримана журналістика – The Wall StreetJournal наприклад – була аналітичною та пропонувала детальні репортажі про показові битви, як-от знищення російської батальйонної тактичної групи у Вознесенську.

Більшість коментаторів занадто вузько ставляться до цього конфлікту, уявляючи його виключно між Росією та Україною. Однак, як і більшість війн, її ведуть дві коаліції, в яких беруть участь переважно, але не виключно, громадяни Росії та України.

У РФ є кілька чеченських допоміжних військ, які ще не продемонстрували значної ефективності (і які рано втратили свого командира), також вони можуть отримати допомогу від сирійців (які ще менше зможуть інтегруватися з російськими підрозділами) та знайти напівсоюзника – Білорусь, громадяни якої почали підривати залізничні колії і чия армія цілком може вчинити бунт, якщо змусять вдертися в Україну.

Армія добровольців

Українці також мають допоміжну армію, близько 15 000 іноземних добровольців, деякі з них, ймовірно, є не корисними чи навіть небезпечними для своїх союзників, але інші цінні – снайпери, бойові медики та інші спеціалісти, які воювали в західних арміях.

Важливішим є те, що вони мають за плечима досягнення військової промисловості таких країн, як Сполучені Штати, Швеція, Туреччина та Чехія. Щодня в Україну надходять тисячі одиниць сучасної зброї: найкращі в світі протитанкові та зенітні ракети, а також безпілотники, снайперські гвинтівки та все необхідне для війни.

Більш того, слід зазначити, що Сполучені Штати володіли чудовими розвідданими не тільки про диспозицію Росії, а й про її наміри та фактичні операції. Члени розвідувального співтовариства США були б дурнями, якщо б не поділилися цією інформацією, включно з розвідкою в реальному часі, з українцями. Судячи зі спритності українських ППО та розгортання військ, можна припустити, що вони насправді не дурні.

Розмови про патову ситуацію приховують динамічність війни. Чим більше ви досягнете успіху, тим більша ймовірність того, що ви продовжите його досягати; чим більше ви зазнаєте поразок, тим більша ймовірність, що поразки будуть й надалі. Немає загальнодоступних свідчень того, що російські війська мають змогу перегрупуватися та поповнити запаси у великих масштабах; є багато доказів протилежного. Якщо українці продовжуватимуть перемагати, ми зможемо побачити більш помітні розпади підрозділів РФ і, можливо, масові капітуляції та дезертирства. На жаль, російські військові також подвоюватимуть ставку на тому, що в них добре виходить, – бомбардування міст та знищення мирних жителів.

Українці роблять свою справу. Зараз настав час озброїти їх негайно та у необхідних масштабах, що ми вже і робимо. Ми повинні придушити російську економіку, посилюючи тиск на російську еліту, яка, загалом, не поділяє химерної ідеології Володимира Путіна про «пасіонарність» і параноїдальний великоросійський націоналізм. Ми повинні мобілізувати офіційні та неофіційні органи, щоб проникнути в інформаційний кокон, яким уряд Путіна намагається захистити російське суспільство від новин про те, що тисячі їхніх молодих людей повернуться додому покаліченими або в трунах, або зовсім не повернуться через дурну та погано організовану загарбницьку війну проти нації, яка тепер буде ненавидіти їх вічно. Ми маємо готуватися до судових процесів над військовими злочинцями та почати називати обвинувачених, як ми мали зробити під час Другої світової війни. Перш за все, ми повинні оголосити, що буде план Маршалла щодо відновлення української економіки, бо ніщо так не зміцнить їхню впевненість, як розуміння того, що ми віримо в їхню перемогу і маємо намір допомогти створити гідне майбутнє для людей, які готові боротися так рішуче за свою свободу.

Що стосується «кінця гри», то слід розуміти, що Путін і справді дуже погана людина, але не сором’язлива. Коли він захоче «зіскочити», він повідомить нам про це. А доти спосіб закінчити війну з мінімальними людськими стражданнями – це те, чого ми повинні постійно вимагати.

Про автора: Еліот А. Коен є автором статей у The Atlantic,професором Школи передових міжнародних досліджень Університету Джона Хопкінса та завідувач кафедри стратегії імені Арлі Берка? в Центрі стратегічних та міжнародних досліджень CSIS. З 2007 по 2009 рік був радником Держдепартаменту. Автор книги «Велика палиця: межі м’якої сили та необхідність військової сили».

Автор: Еліот А. Коен

Переклад: Дарина Іващенко