Єврокубки, побиття, погроми і смертельне ДТП. «Карпати» попрощалися з епохою Димінського

20 вересня 2017 року. У той день львівські «Карпати» грали матч 1/16 фіналу Кубка України проти друголігового івано-франківського «Прикарпаття». Ще до гри ультрас попередили гравців: «Програєте – будуть погроми». «Карпати» програли. Складена виключно з вихованців прикарпатського футболу, більшість із яких ще вчора були любителями, команда з Івано-Франківська, переграла сформований із легіонерів та колишніх гравців збірної України львівський клуб. Зроблено це було найперше завдяки дисципліні й бажанню.

То була точка неповернення.

Ультрас втомилися терпіти приниження і влаштувати на трибунах івано-франківського стадіону «Рух» щось досі небачене. Такої кількості піротехніки, сутичок з поліцейськими в окремо взятому матчі в українському футболі не було ні до, ні після того. Стадіон нагадував арену бойових дій і від розправи гравці «Карпат» тоді врятувалися лише дивом. Не всі, бо, приміром, Артем Федецький, який спробував піти з фанатами на контакт, отримав по обличчю.

Власне, після такого «Карпатам» треба було щось змінювати. 16 років впертого самоуправства львівського олігарха Петра Димінського принесли клубові славу найскандальнішого в українському футболі. А результатами галичанам особливо пишатися не доводилося: два п’ятих місця за часів тренерства росіянина Олега Кононова, перемога над турецьким «Ґалатасараєм» у кваліфікації Ліги Європи – то всі суттєві досягнення команди, яка тривалий час претендувала на статус третьої сили в українському футболі слідом за київським «Динамо» і донецьким «Шахтарем».

З 1969-го року, коли «Карпати» стали першою і досі єдиною в історії совєцького, а пізніше й українського футболу першоліговою командою, якій вдалося виграти Кубок СССР, львівські фанати марять повторенням цього тріумфу уже понад 50 років. І все марно. До Димінського «зелено-білі» двічі, в 1993-му і 1999-му, грали в фіналах Кубка і двічі поступилися там київському «Динамо». В останні 19 років команда двічі виходила у півфінали, а останніх п’ять років взагалі програє на ранніх стадіях колективам нижчих ліг. Слабкою втіхою для прихильників є перемога на комерційному Copa del Sol взимку 2010-го. Фактично, цей трофей – єдиний, яким львів’яни поповнили клубний музей за 19 років.

А приходив Петро Димінський у великий футбол з великими амбіціями. До нього «Карпати» фінансували керівник «Укрзалізниці» Георгій Кірпа, відомий у краї підприємець Остап Семків та тодійшій глава Львівської облдержадміністрації Михайло Гладій. У 1998-му очолювана Мироном Маркевичем команда вперше і досі єдиний раз в історії здобула в національному чемпіонаті бронзу.

Саме Маркевича Димінський, взявшись за фінансування «Карпат», покликав до керма команди в першу чергу. Точніше, тренера вмовив вище згаданий Михайло Гладій. Але дуже швидко Маркевич зрозумів що, за його словами, «при цьому президенті все руйнується і нічого не будується».

За 19 років правління Димінського «Карпати» очолювали 25 тренерів: 

Почалося все з масової скупки низькосортних легіонерів на початку 2000-х. Цей процес увінчався першим і поки єдиним у часи Незалежності вильотом «зелено-білих» у нижчий дивізіон і таємничим побиттям Мирона Маркевича влітку 2004-го. Виконавці злочину давно засуджені. Мирон Богданович ніколи не говорив публічно, кого вважає замовником, а тільки висловлюється багатозначно: «Повернення у «Карпати» в 2003-му було великою помилкою, може, найбільшою в житті. Вона мені коштувала здоров’я, а могла коштувати й життя».

Після повернення клубу в еліту Димінський продовжував ставитися до підлеглих так, як йому заманеться. Не бажаючи платити людям обіцяне, власник переводив у дубль, другі чи треті команди футболістів, які донедавна визначали обличчя колективу – Андрія Распопова, Олексія Сучкова, Андрія Тлумака, Володимира Федоріва, Юрія Мартищука. Тренер Олександр Іщенко, який давав результат, втратив посаду лише тому, що власник хотів бачити у виконанні «Карпат» не оборонний футбол, а «барселону», тобто гру в атакувальному стилі.

2008-й – скандал навколо начебто договірного матчу «Металіст» - «Карпати». Плівки з записом розмов з фіґурантом справи Сергієм Лащенковим пан Димінський притримував аж доти, доки не з'явилася нагода потопити давнього недруга Мирона Маркевича, який у той час вже очолював харківський «Металіст». Трапилося це навесні 2010-го, невдовзі після того, як Мирон Богданович під тиском громадськості, залишаючись тренером харків’ян, очолив національну збірну України. Оскільки це призначення було кісткою поперек горла Григорія Суркіса, він вирішив підключити власника «Карпат» з його давніми рахунками і далеко не найпереконливішими записами у робочому кабінеті. Закінчилася історія відставкою Маркевича з посади тренера збірної, позбавленням «Металіста» бронзових нагород чемпіонату-2007/2008, відлученням харків’ян від участі в Лізі чемпіонів у 2013-му, штрафними та дисциплінарними санкціями для більшості футболістів «Карпат» і функціонера харківського клубу Євгена Красникова.

Зрештою, ультрас тоді лютували на адресу Димінського з іншої причини. Напередодні виборів до обласної ради в 2010-му двоє представників «Карпат» з’явилося у виборчому списку Партії регіонів. Мова про легенду клубу, одного з найкращих в його історії бомбардирів Степана Юрчишина і нового генерального директора Ігоря Дедишина. «Йдіть в сраку зі своєю партією районів», - розмістили тоді фанати банер під час матчу з «Металістом».

Взагалі, прихід у клуб пана Дедишина 10 років тому додав нових барв у скандальний шлейф «Карпат». Разом з Дедишиним  клуб обріс цілим букетом справ про невиплату колишнім працівникам  того, що вони заробили. Наслідки цього львів'яни пожинали впродовж тривалого часу, а в сезонах 2015/2016 і 2016/2017 були покарані зняттям турнірних очок і забороною на проведення трансферної діяльності. Втім, головною жертвою цього свавілля став оборонець Артем Федецький. Він хотів і прописане за контрактом отримати, і на домашньому для України Євро-2012 зіграти. Але не тут то було. Пан Димінський застосував трохи призабуту практику і заштовхав гравця, якого Олег Блохін виставляв у основі національної команди, у глибокий резерв. Точніше, взагалі відлучив від тренувань. У підсумку Федецького, який навесні 2012-го ігрової практики не мав, Блохін у заявку на Євро-2012 не включив.

Знущання з гравців власникові «Карпат» було мало і надалі він почав активно «виховувати» ще й тренерів. Володимира Шарана навесні того ж 2012-го пан Димінський відправив у відставку всього після чотирьох проведених під його керівництвом матчів. Олександр Севідов після двох сезонів боротьби львів'ян за виживання підняв команду до середини таблиці. Це сталось вза дуже непростих обставин: приймав колектив Олександр Володимирович під час однієї з найкарколомніших витівок «карпатського» менеджменту – вони виставили на трансфер 19 основних виконавців. Однак, створивши зовсім нову команду, яка при цьому примудрилася перемогти «Шахтар» і не програти «Динамо», пан Севідов по завершенню сезону-2013/2014 був звільнений без видимих на те причин.

Хорватський спеціаліст Іґор Йовічевіч, який очолив команду влітку 2014-го, користувався майже беспрецедентною як для наставників «Карпат» довірою. Він відпрацював аж півтора сезону, хоча команда тривалий час демонструвала відверто бліду гру, яку знущально навіть називали новим різновидом футболу – «володіння заради володіння». Пішов і Йовічевіч.

Взимку 2016-го в «Карпатах» з'явилися головний і старший тренери одночасно – Олег Лужний і Володимир Безуб’як. Лужний у підсумку команди так і не тренував, формально залишаючись координатором тренувального процесу в карпатівських командах усіх вікових категорій.

Влітку Безуб'яка, який тренував команду навесні 2016-го і не виконав непідйомного, з точки зору здорового ґлузду, завдання виходу до єврокубків, замінили. В міжсезоння встигли покерувати відразу три тренери й врешті в чемпіонат команда входила з Сергієм Зайцевим, який підопічних до сезону фактично не готував. Черговий провал був запрограмований, але коли команда почала сипатися, пан Димінський знову почав втручатися і призначив наставником Олега Дулуба. Білоруському тренерові вдавалося далеко не все, але питання збереження прописки в елітному дивізіоні він виконав. І збирався на базі попередніх напрацювань будувати команду зразка-2017/2018.

Але де там – новими фаворитами власника стали новий віце-президент Олег Смалійчук та приведені ним у клуб іспанці, яким у селекційній роботі було дозволено все – команду знову заполонили сумнівної якості легіонери. Декларації про формування команди на базі власних вихованців у мить забулися.

Зрештою, хтозна, якими були б «Карпати», керівником яких став Олег Смалійчук, якби не подія, яка кардинально змінила все для найсильнішої команди Галичини. 18 серпня 2017 року поблизу села Ямельня Яворівського району на Львівщині «Мерседес», яким керував Димінський, вчинив ДТП. У наслідок зіткнення, винуватцем якого, за свідченнями очевидців, був олігарх, загинула 31-річна місцева мешканка Наталія Тріла. Спершу вину за аварію спробував узяти на себе охоронець Димінського. Але коли стало зрозуміло, що доказів недостатньо, Петро Петрович утік із країни і переховується від правосуддя за кордоном. За останньою інформацією, Димінський проживав у Швейцарії, а зустрічі з менеджерами своїх компаній проводив на території Австрії.

Усвідомивши, що домовитися з органами правосуддя чи владою у Києві не вдасться, Димінський поступово почав позбуватися активів, які в нього були в Україні. В червні 2019-го олігарх продав соратникові Віктора Медведчука Тарасові Козаку телеканал ZiK. Від клубу «Карпати» в той час Петро Петрович фактично відрікся. Клуб мусив зробитися повністю самоокупним і вижив великою мірою лише завдяки трансферам, які провів Смалійчук. Лише впродовж сезону-2018/2019 на трансферах львів’яни заробили 5 мільйонів євро.

Димінський був не проти продати «Карпати». І був покупець. Це у нещодавньому своєму інтерв’ю підтвердив зокрема власник мережі будівельних гіпермаркетів «Епіцентр», нардеп Олександр Герега. Однак, за словами екс-реґіонала, процес зупинився, бо не бажав продавати своєї частки Ігор Коломойський, який став власником 50% «Карпат» ще в 2014 році, але своїх фінансових зобов’язань, за твердженням менеджменту львівського клубу, не виконував. І цей фактор начебто теж став однією з причин збайдужіння Димінського до футбольного клубу. Ще задовго до фатального ДТП у 2017-му.

…Торік улітку Олег Смалійчук покинув посаду віце-президента «Карпат», визнавши, що місія не виконана. Він обіцяв повернути команду в єврокубки, але натомість клуб не просто не прогресував, а залишався серед аутсайдерів. Клуб не жив, а існував. Було зрозуміло, що виходи є лише два – або Димінський змінює своє ставлення до фінансування, або продає клуб. Перший варіант відпав, коли стало зрозуміло, що мерія Львова не збирається віддавати клубові паркові території, прилеглі до стадіону «Україна», на якому «Карпати» багато років грають. А саме на цьому наполягали під час перемовин з мером Андрієм Садовим і депутатами Львівської міської ради люди Димінського. Альтернативу мерія запропонувала шляхом в створення так званого «народного клубу». Тоді кошти ФК мала б виділяти міська громада.

Правда, оскільки за «громадою» приховувалися «вуха» іншого відомого олігарха, цигаркового магната і власника першолігового клубу «Рух» Григорія Козловського, такий варіант теж відпав. Аж до тієї миті, поки Олег Смалійчук не наважився рятувати клуб, який є безнадійним аутсайдером поточного українського чемпіонату, самотужки. Що з того вийде, наразі сказати складно. Але знаючи норов пана Смалійчука, можна сміливо стверджувати, що без Димінського життя у «Карпатах» спокійнішим не стане.   

Іван Вербицький, «Главком»