«Я повернулась у спорт невипадково». Іріша Блохіна про знаменитих батьків, життя у США і свою місію

26 листопада у київському Палаці спорту стартує чемпіонат Європи з художньої гімнастики. Українська збірна на ньому традиційно буде у статусі фаворитки. При цьому наша команда останнім часом стала помітно відкритішою. Нинішня гостя «Главкома» не приховує, що ініціаторкою цих змін була саме вона.

Іріша Блохіна – донька легенд українського спорту, футболіста Олега Блохіна та гімнастки Ірини Дерюгіної, після пісенної й кінокар’єри у США, досвіду телеведучої нині повністю поринула в тренерсько-організаційну роботу. Хоча й не приховує, що від мрії стати співачкою не відмовляється.

У цьому інтерв’ю Блохіна розповіла про особливості виховання в зірковій родині, як при експресивних батьках їй вдалось сформувати спокійний характер, творчі муки тата, прискіпливість мами, людяність дідуся і мудрість бабусі. Розмова не могла оминути також коронавірус, музику і навіть біатлон. І це не дивно, адже свекор Іріші – президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак.

Ірішо, найперше поясніть, як вийшло, що відійшовши від художньої гімнастики на багато років, ви до неї повернулися і стали тренеркою?

Я в цьому виросла, це в мене в крові. Я постійно задумувалася про тренерську кар’єру. Дух спортсмена, дух спорту – для мене найрідніше. Не уявляла свого життя по-іншому. Так, я поїхала на навчання в США. Але не для того, щоб там залишитися. Було бажання зробити щось корисне для світу гімнастики. Найперше – в нашій країні. Хочеться втілити своє бачення у нашому виді спорту, яке у мене формувалося з дитинства. Україна завжди була лідером, транслятором думок і стилю в гімнастиці. Тому моє повернення в спорт зовсім невипадкове.

Проте, як це відбулося? Самі вирішили повертатися, мама чи бабуся сказали: «Ірішо, час»?

Передісторія мого повернення сягає коріннями на багато років назад. До того часу, коли мене збила машина. Після того моя бабуся, надзвичайно мудра людина, всадила мене біля себе і сказала: «Ірішо, їдь учитися. Знаю, як тобі цих знань бракує. Якщо ти залишишся, ти себе вб’єш. Так, ти станеш олімпійською чемпіонкою, але залишишся калікою. На кого ми залишимо школу?»

Мені тоді було років 14. Слова бабусі засіли в душу. Я себе мучила десь два роки. Бо з дитинства налаштовувалася на те, що виграю олімпійську медаль. То був камінь на душі. Разом з тим, розуміла, що мої знання в музиці, режисурі не розвиваються і Америка може дати мені поштовх. Врешті, вийшло, що я виграла стипендію в музичну академію Лос-Анджелеса й наважилася поїхати. Проте розуміла, що повернуся. Цього хотіли і я, і бабуся з мамою. Нині ми з бабусею щодня розмовляємо. Вона підтримує мої рішення.

Мушу сказати, що їхати в США я дуже не хотіла. Як би не було, але ми там чужі. Мене завжди тягнуло в Україну. Бо при всіх наших недоліках, тут найкраще і тут найкращі в світі люди.

Не таємниця, що ваша мама дуже болісно реагує, коли вихованки з якихось причин залишають гімнастику. Як же Ірина Іванівна відпустила вас?

Зізнаюся, що маминої реакції не запам’ятала. Але пригадую, щойно сказала, що їду і не буду займатися художньою гімнастикою професійно, планка вимог до мене піднялася ще вище. Раз олімпійська медаль відійшла на другий план, я повинна отримати «Ґреммі», «Оскар» і решту нагород. І я чомусь не сумніваюся, що коли напишу свій альбом, то виграю «Ґреммі» обов’язково. Втім, це в майбутньому. У такій родині, як наша, вельми важко. Бо кожен з найрідніших мені людей зробив щось таке, що іншим було не під силу. Коли знаходишся в такому середовищі, то автоматично налаштовуєшся, що теж маєш бути найкращою. Це наклало свій відбиток і на стосунки в родині, і на ставлення до роботи. Я повернулася з США набагато сильнішою, ніж могла собі уявити. Тепер вкладаю ці знання в кожну дитину.

Альбіна Миколаївна хоче, аби ви продовжували обраний нею напрям чи змінювали Школу Дерюгіних?

По-перше, я зберігаю спадковість, нашу легенду й сімейну традицію. Окрім того, в мене теж дві маленьких дівчинки, котрі теж зможуть продовжити те, що колись започаткувала наша бабуся. Я намагаюся заглядати в майбутнє і розумію, яким буде світ. Цей рік вийшов вельми важким, але ці труднощі змушують кожного з нас змінюватися.

Ви настільки впевнені, що доньки теж будуть гімнастками?

Я дам їм право вибору. Але що одна з них буде в гімнастиці – не сумніваюся.

Старша?

Ні, якраз молодша. Є в мене таке відчуття, бачу за її реакцією й емоціями. Та їм обом усе подобається. Просто старша хоче бути схожою на бабусю і відразу тренувати. А бабуся сказала ту ж фразу, що колись їй сказала Альбіна Миколаївна: «Раз хочеш бути тренеркою, то спершу мусиш стати хорошою гімнасткою». Взагалі, старша донька відразу вирішила, що вона буде тренувати молодшу сестричку. Всі позиції розподілені відразу (сміється).

«Дідусь зруйнував для мене усі міфи цього життя»

Два місяці тому «Главком» записував інтерв’ю з Іриною Дерюгіною. Довелось поспостерігати, як вона працювала в залі, як потім перейшла у кабінет і стежила за тим, що відбувається на тренуванні на моніторі, телефонувала вам, вносила корективи. Тоді склалося враження, що у вас із мамою розподілені ролі хорошого і поганого поліцейських. Де ви – хороший коп.

Мабуть, десь так і є. Я вношу спокій, умиротвореність у процес. Цей баланс, як на мене, дуже важливий.

Ви пробували аналізувати, як вийшло, що в настільки емоційних, різких батьків як Ірина Дерюгіна і Олег Блохін виросла така спокійна донька?

Аналізувала. Це, вочевидь, усе завдяки моєму дідусеві, Іванові Дерюгіну. Думаю, те, що зараз скажу я, підтвердить зокрема й тато. Дідуся всі любили і згадують про нього з теплотою досі. Люди, які знали Івана Костянтиновича, понині згадують його з великою любов’ю. Хоча дідуся нема з нами вже майже 25 років.

Дідусь зруйнував для мене усі міфи цього життя. Головний – що жінка повинна сидіти вдома, а чоловік не може бути на кухні. Що альфасамця не існує. Дідусь показав, що справжній чоловік любить і з великим серцем дбає про свою сім’ю. Також дід продемонстрував, що чоловік здатен бути найкращим шеф-кухарем світу. Він навчив готувати нас усіх – бабусю, маму, мене. Уся наша сім’я понині готує борщ за його рецептом. Також дідусь ніколи не підіймав голосу, залишався спокійним навіть у найстресовішій ситуації. Хоча теж був видатною особистістю, олімпійським чемпіоном.

Дідусь навчив мене бути справжньою. Він говорив, що до кожної справи треба підходити з любов’ю. Якщо так робиш, то світ стає іншим. Це відчуття Іван Костянтинович вклав спершу в маму, а потім і в мене. Любов дідуся відчували всі оточуючі. Я виросла з цією м’якістю. Сьогодні це називають дзен-буддизм чи щось у цьому роді.

Вас можна вивести з себе?

Важко. Намагаюся зберігати спокій завжди. Я з тих людей, які ненавидять крик. У мене на нього алергія. А в нашій професії, коли доводиться тісно спілкуватися з дітьми, людяність взагалі стоїть у пріоритеті. Ми несемо величезну відповідальність за майбутнє кожної з вихованок. Найголовніше – подарувати дитині мрію. А щоб це зробити, треба бути для дитини прикладом.   

Ваші батьки на вас часто кричали?

(Після паузи). Дідусь – ні. Батьки? Бували моменти. Але це радше тому, що вони такі особистості. Дуже швидко я зрозуміла, що в мене особливі батьки. Зрозуміла, що мій тато – якийсь супергерой, який кулею забиває голи. Це було дуже рано. Маму на помості я не бачила, а тата на футбольному полі застала. І емоційно за нього вболівала. Не лише вболівала, а була останньою, хто його забрав з поля (під час прощального матчу у 1989-му – «Главком»). Це особливий момент. Не уявляєте, що означало бути на тому стадіоні, коли сто тисяч людей одноголосно скандували ім’я батька, коли пролунала пісня «Віват, король» у виконанні Тамари Гвердцителі. Мене це дуже зачепило. Це на все життя. Надзвичайна мить, коли тато закрив мною обличчя і ридав. Навіть тоді, по-дитячому сприймаючи атмосферу переповненого Республіканського стадіону, усвідомлювала, що мій тато зробив щось видатне, раз його так проводжають.

Мама тоді теж вже встигла проявити себе як успішна тренерка.

Так. На Іграх у Сеулі Олександра Тимошенко здобула бронзу і то була перша медаль в історії нашої художньої гімнастики. Тоді всі дуже раділи. А я була в залі зовсім дитятком, коли Олександра робила в гімнастиці перші кроки. Я бачила ту працю мами. Піймала себе на думці, що мені подобався цей процес.

Тато сформувався як тренер за кордоном. Ви тоді часто бачилися?

Він мене брав із собою. І в Грецію, і ще раніше – в австрійський Штаєр, де батько виступав за «Форвертс». Тато брав мене з собою на тренування. Там теж ловила кожну деталь. Батько мені цього не пояснював, але, спостерігаючи, сама почала відрізняти захисників від нападників, що є воротарі і в них окремі тренери.

Знаєте, який у мене яскравий спогад дитинства? Може, пролунає занадто оригінально, але мені складові тренувального процесу пригадали, як дідусь удома готує борщ. Це коли буряк, морква чи цибуля чистяться та ріжуться з любов’ю, коли з душею ставишся до кожної дрібнички. Якщо не вкласти у страву енергії, то вийде не такий борщ. Зготований за класичним рецептом, але інший. Те саме і з тренерською діяльністю. Начебто є шаблони, за якими можна працювати. Але я бачила, як тато вкладав себе у кожну дрібничку тренувального процесу, як він до четвертої ранку сидів і розробляв схеми. Цього ніхто не бачив. Дуже шкодую, що тоді не було смартфонів і не можна було потай зняти такі миті для історії… Бачити, в яких муках народжувалися ці формули успіху, іноді було дуже болісно. Але це була школа й для мене, хоча хтось може думав, що я ще маленька і нічого не розумію. Тоді, в Греції, батько навчив мене грати в шахи, у карти. Я була його партнеркою.

Олег Володимирович не знав грецької. За таких умов складно достукатися до гравців, навіть якщо перекладач ідеальний.

Не знав, але з часом вивчив. Причому дуже добре. Показово, що тато був успішним в усіх грецьких клубах, з якими працював. Більше того, ще зараз сідаєш у Греції в таксі і згадаєш прізвище Блохін, існує ризик, що водій на емоціях може вчинити аварію. Тата досі пам’ятають і поважають.

Але не помилюся, коли скажу, що ще з тих часів Олег Володимирович мріяв про трохи інше місце роботи.

Так. І ця мрія – київське «Динамо». Та ситуація, за якої батько очолив динамівців у 2012-му трохи не збіглась з тими планами, які він мав щодо рідної команди. Команда за день не робиться. І Лобановський «Динамо» за день не робив. Подивіться на ті банери, якими сьогодні прикрашений НСК «Олімпійський» (портрети переможців Суперкубка УЄФА-1975 – «Главком»). Там одні Особистості, які утворили велику команду. Таких персоналій за мить не збереш. У тата банально не було часу. Він прийняв команду «Динамо» в розпал сезону і не встиг реалізувати того, що хотів.

Ви були знайомі з Лобановським?

Звичайно. Мені запам’яталася його тиха сила. Він був дуже спокійною людиною, але відчувалася внутрішня потужність. До речі, це те, що відчуваю при спілкуванні зі своєю бабусею. При Валерії Васильовичі в «Динамо» було головне – дисципліна. Є дисципліна – буде результат. Також мені запам’яталися очі Лобановського, його погляд. Те, як він дивився у слід кожного гравця. Він бачив усе. Коли стала тренеркою, зрозуміла, як то. Заходить гімнастка в зал, а з її ходи, дихання мені уже все зрозуміло.

Гадаєте, вам вдалося бодай трохи змінити своїх батьків?

Ні, ви що? То такі люди, яких складно змінити. 

«Поступово всі обов’язки щодо Школи Дерюгіних переходять на мої плечі»

Все ж видається, з того часу, як ви стали помагати Ірині Іванівні у залі, вона стала спокійнішою.

Можливо, це тому, що частину її обов’язків я перебрала на себе. Мамі стало легше. Поступово всі обов’язки щодо Школи Дерюгіних переходять на мої плечі. Мама почала мені довіряти, хоча й розуміє, що мені складно.

Альбіна та Ірина Дерюгіни – тренери старого гарту, які звикли зосереджувати на собі не лише роботу в залі, а й усі найдрібніші організаційні моменти. Ви будете працювати так само чи в перспективі довірите менеджерські функції комусь іншому?

Ретельно підшуковую команду, яка зможе ці функції виконувати так, як це бачу я. Якщо мама окремі речі довіряє з великою пересторогою мені, то уявіть, як важко їй довіряти новим людям? Це мають бути люди, які проявили себе і довели, що не підуть завтра, бо їм хтось запропонував більше. В нашу команду влитися вельми складно. Ми ж відповідаємо не лише за себе, а й за дітей, які під нашим керівництвом тренуються. Як на мене, вплив на дітей може мати навіть «есемемник», який веде наші сторінки в соцмережах. Він формує імідж дівчат, а тому мусимо таку людину обирати вельми ретельно. Спортсменки дуже чуттєві до різних дрібниць. Наразі ж я роблю набагато більше, ніж уявляла до того. Однак це лише початок шляху. Поставила перед собою завдання – зробити гімнастику одним із найпопулярніших видів спорту в нашій країні, зробити її цікавою і доступною для загалу, щоб наш вид спорту став цікавим телебаченню і приваблював спонсорів. Наразі це проблема не лише в Україні.    

Схожі проблеми відчуває більшість класичних олімпійських видів, які поступово витісняються динамічними екстремальними дійствами.

Буду говорити про гімнастику. Бачу свою роль значно ширшою, ніж тренерські функції. Наш вид спорту – дуже юний і тривалість перебування там спортсменок вельми коротка. Фактично, ледь вийшовши на пік, виступивши на Олімпіаді, гімнастка завершує кар’єру. Тобто у мить, коли спортсменка стає цікавою, вона припиняє виступи. Відповідно щось треба змінити в нашій структурі, щоб можна було насолоджуватися майстерністю зіркових прим. Тут треба подбати, щоб дівчатам, з одного боку, вистачило здоров’я продовжувати виступи, і щоб гімнастика в їхньому виконанні відповідала вимогам часу.

Насправді гімнастика в світі має безліч фанатів. Чимало маленьких дівчат відвідують секції художньої гімнастики чи те, що до неї дотичне, – танці, балет тощо. Гімнастика розкриває шлях до купи інших видів спорту. Візьміть видатну дзюдоїстку Дашу Білодід. Вона теж розпочинала як гімнастка. Той фундамент, який був закладений для її тіла тренерами з гімнастики, сприяв розвитку в дзюдо.

То це завдяки вам Школа Дерюгіних і її найзнаковіші персоналії стали помітними в соцмережах?

Ви це помітили? Це вимога часу. Я навіть маму привчила, допомогла їй зареєструватися в Instagram. І їй це почало подобатися. Навіть дуже непогано виходить. Інша річ, що у найвідповідальніші миті, під час змагань чи підготовки нам бракує рук поділитися новинами. А хотілося б. Однак, коли ти в процесі роботи, то не думаєш про те, як би це зняти чи розповісти. У цей час ми думаємо про те, щоб світ міг більше побачити на помості. Також мені бракує часу на особисті сторінки в соцмережах. Рідко їх оновлюю. Але як креативний директор дбаю, щоб у мережі постійно були новини як нашої школи, так і кожної з дівчат. Крім того, беру участь у монтажі, зйомках, долучаюся разом із мамою до створення купальників, вибору музики, розробки програм. Беру участь у всіх можливих процесах. Як і мама зрештою теж. Усе найкраще ми створюємо тандемом.

Тобто як колись Ірина Іванівна пришивала стразики до купальників, так ви це робите зараз?  

Мама робить це понині і цю її нішу не займе ніхто. Та на це в мене часу вже точно немає. У мене двоє маленьких дітей.

26-29 листопада в Києві має відбутися чемпіонат Європи з художньої гімнастики. Це – одні з небагатьох офіційних змагань, які мають бути проведені цьогоріч. Як ті обмеження, які впровадили через пандемію коронавірусу в Україні і світі, сприймаєте особисто ви?

Це жорстоко. Може, моя думка непопулярна і багато хто з нею не погодиться. У людини є права і в одну мить хтось вирішив їх відібрати. Сьогодні підставою став коронавірус. Завтра може з’явитися ще щось. Ті люди, у яких є вплив, мають дуже серйозні важелі управління людьми. Шкода, що ми стали заручниками цієї сили. Хвороб чимало. Є достатньо захворювань, від яких помирає помітно більше людей, ніж від коронавірусу. Проте ми зациклилися на одному. Зупинили життя. Цілі професії стали непотрібними і через це безліч людей втратили мрію. Відповідно виникає проста проблема: за що годувати сім’ю? Це жорстоко.

Та що казати. Маємо нашу школу і наших підопічних. Коли Олімпіаду перенесли, дівчата нас запитували: «Так що, все?» І це діти. Когось ця історія зачепила, підняла їхній дух і вони навпаки хочуть довести, що не зупиняться. Проте ви не уявляєте, як непросто нам було переконувати дівчат, що нічого не втрачено, що все ще буде. Тому нині дуже важливо провести чемпіонат Європи і дати змогу дітям, які стільки працюють, себе проявити.

Ірина Іванівна схильна вважати, що тим, хто займається спортом, віруси не страшні.

З тією завантаженістю, яка у нас є, ми не маємо часу на віруси. Читала, що вірусам комфортно в тих організмах, які перебувають в розслабленому стані. Найперше хвороба вражає тих, у кого поганий моральний стан, хто піддається почуттю депресії. Людям, які не вміють себе виводити з цього стану, найважче. 

«Вважаю себе музикантом. Очікуйте, я повернуся»

Ваш свекор, президент Федерації біатлону Володимир Бринзак, ще навесні, під час першого карантину говорив приблизно те саме, що й ви. Але з того часу позитивні тести здали чимало представників біатлонної команди України.

Ми не знаємо всієї правди про коронавірус. Тому я залишуся при своїй думці і, наскільки мені відомо, Володимир Михайлович її теж не змінив. Взагалі, мене дивує, чому журналісти мене запитують про гімнастику, про футбол, але ігнорують тему біатлону (сміється)? Я біатлон теж дивлюся. І все мрію побувати на етапі Кубка світу. Проте так випадає, що в ці строки в нас чи тренувальний процес, чи змагання. І вирватися неможливо. Взагалі, я не виключаю, що мої доньки колись оберуть біатлон, а не гімнастику.

Тим паче, що в Буковелі добудовують сучасну тренувальну базу. В нас таких умов точно немає. Думаю, прийде час, подивлюся сама і покажу своїм дівчаткам біатлон уживу. Поки ж підтримую наших хлопців і дівчат лише через телетрансляції.

Здається, колись під час одних із змагань він так познайомив вас зі своїм сином, вашим майбутнім чоловіком.

Так. 15 років тому приїхав на Всесвітню універсіаду в турецький Ізмір разом з Олексієм. Прийшли вони  вболівати за збірну з художньої гімнастики. Там Володимир Михайлович познайомився з моєю мамою. Та сказала, що Іріша невдовзі буде в Києві. Батьки без нашого відома домовилися, щоб організувати нам побачення всліпу. До знайомства ми не знали одне про одного взагалі нічого. Але то було кохання з першого погляду. Потім ми сходилися, розходилися, врешті одружилися і зараз точно не шкодуємо. Думаю, з роками наше кохання лише зміцніло.

Змінилося лише одне: нині маєте купу обов’язків не лише вдома, а й у Школі Дерюгіних.

Якщо ви думаєте, що до того моє життя було безтурботним і в мене було багато вільного часу, то помиляєтеся. У США я вчилася у трьох школах, працювала на чотирьох роботах, спала по дві години на добу. Потрібно було виживати. Я вже казала, що ми там чужі. Якщо мене важко приймали після повернення у Києві, то можете уявити, як було там. Там моє прізвище нічого не значить. Кожен день треба боротися за право на існування. Тим паче, мене ніколи не захоплювала чорнота цього бізнесу і Голлівуду загалом.

Я туди потрапила якраз перед появою соцмереж. Вважаю себе музикантом – пишу пісні, знаю музику. Але на той час світ поп-музики був зациклений на Брітні Спірс. Натомість та музика, яку люблю я, то не зовсім поп, а більше альтернатива, рок, ближче до танцювальної, електро-року. Тоді таке не сприймалося взагалі. То потім пішла хвиля, коли з’явилася Лана Дель Рей, пізніше Біллі Айліш. Думаю, якби Біллі Айліш з’явилася 20 років тому, її не сприйняв би ніхто. Тоді такий голос, така унікальність не цінувалися. Тоді були великі компанії звукозапису і моду диктували вони. Нині чимало співаків пробиваються за рахунок соцмереж. І найяскравіший приклад – Джастін Бібер. Свою унікальну гру на барабанах він показав через Youtube. В мене у ті часи ще такої можливості не було. Щоб кудись пробитися, мала перетворитися в якийсь треш. Але до цього не була готова. Я не була готова жертвувати своїм іміджем. Мені це було нецікаво. Тому вдовольнилася тим, що здобула знання. А повернутися в музику спробую згодом, коли зміняться обставини.

У мене понині лежить чимало пісень і чекають часу. Прослуховую їх і розумію, в тих піснях є глибина, котра американців у той час лякала. Вони не вірили, що ці пісні писала. Мовляв, іди звідси дівчинко, ти не могла цього написати сама. А мені було 18 чи 19, я з цим багажем приїхала з Києва. З того моменту я встигла написати чимало нового. Тому очікуйте на мене. Я повернуся.

«Доньці тренера «Динамо» працювати на телеканалі, який підтримує «Шахтар», непросто» 

Після повернення зі США ви найбільше здивували, коли погодилися працювати під час Євро-2012 на телеканалі «Футбол».

Ніхто мене туди не брав через те, що я донька головного тренера збірної. Я пройшла кастинг. І, повірте, вимоги до мене були дуже жорсткими. Та й потім мене постійно сварили, що все роблю не так: не так розмовляю, надто відкрита і емоційна. Але це ж справді так! Я така і є. Сьогодні, дивлюся, навпаки зворотня тенденція пішла – на телебаченні всі намагаються бути живішими і відкритішими. Тоді мені чому важко було? В Америці працювала над собою, щоб бути розкутішою. А тут навпаки хотіли, щоб закрилася. Важко було перелаштовуватися. Так чи інакше, для мене то був великий досвід. Так як виросла в публічній сім’ї, почувалася в тій атмосфері комфортно. Єдине, що не подобалося, так це те, що мені не дозволяли говорити про футбол, у якому я, на мій погляд, непогано розбираюся.

Тобто образ класичної блондинки виник не з вашої волі?

Я ж справді блондинка (сміється). І це проблема білявок. Нас ось так і сприймають. Не лише в Україні, а й у США. В Лос-Анджелесі мені навіть через це довелося перефарбуватися в брюнетку. І трапилося диво – мене почали сприймати як людину. Те саме й на телеканалі «Футбол» – мені відвели роль блондинки.

Батько телефонував вам після ефірів?

То я йому телефонувала. І підтримувала його. Бо знаю тата, знаю, як він хвилюється. Особливо після заключного матчу з англійцями і не зарахованого чистого голу Марко Девіча. Батькові тоді було дуже боляче. У нас була гарна команда і збірна України тоді заслуговувала зіграти у чвертьфіналі. Та й загалом то був прекрасний час і чудова атмосфера домашнього Євро, яку я була б не проти пережити знову. Пізніше наша збірна відігралася в матчі з англійцями на «Вемблі» під час відбору на чемпіонат світу. Виявилося, що то був останній матч тата на посаді тренера збірної. Його переходу в «Динамо» тоді не очікував ніхто. І він вплинув зокрема й на мою співпрацю з телеканалом «Футбол». Доньці тренера «Динамо» працювати на телеканалі, який підтримує «Шахтар», непросто.

І ви через це пішли?

У мене до кінця 2012 року був контракт з «Футболом». Про продовження в цій ситуації мова, звісно, не йшла. Звичайно, мені було важко приховати симпатії до «Динамо». Це у мене в крові. В ліпшому разі, іноді могла промовчати.

Нині з батьком спілкуєтеся часто?

Намагаємося. Здивувалася, що він був дуже активним у пресі після призначення Мірчі Луческу на посаду тренера «Динамо». Здається, тато першим висловився проти призначення екстренера «Шахтаря» аж так відверто. Думаю, всі, для кого «Динамо» щось значить, батька підтримали. Бо треба поважати цінності клубу. Ось тут боляче було всім. І мені теж.

Іван Вербицький, «Главком»