Про біатлон, великі гроші та дружбу з росіянами. Відверте інтерв’ю Володимира Бринзака
«Ви звинувачуєте мене у відсутності патріотизму. Але я є патріотом»
«При спілкуванні звик дивитися людині у вічі». Ця фраза президента Федерації біатлону України означала, що попри карантин інтерв’ю буде живим. Володимир Бринзак призначив зустріч у себе в офісі неподалік від НСК «Олімпійський» у Києві.
При зустрічі вітаємося з паном Бринзаком та виконавчим директором Федерації Мирославом Грабовецьким кулаками – нові реалії життя в умовах пандемії. Про неї теж у ході тривалої розмови, лише частина з якої потрапила на диктофон, розмовляли. Але не в коронавірусі суть. До багаторічного керівника найпопулярнішого зимового виду і виду спорту №2 в країні (після футболу) накопичилося чимало запитань: особливості державного і спонсорського фінансування біатлону, жалюгідний стан тренувальних баз по всій державі, зовні теплі стосунки з представниками країни-агресорки, регулярна поява росіян у складі української збірної…
Пан Бринзак не уникав відповідей на жодне запитання і розповів навіть про свій бізнес, чого досі не робив ніколи.
Володимире Михайловичу, після перегляду державного бюджету фінансування біатлону стало мізерним…
Видатки на нас скоротили більше, ніж на 90% – з 52 млн грн до 4,5 млн. Цих грошей вистачить до серпня. Правда міністр спорту Вадим Гутцайт впевнений, що кошти нам повернуть. Він має обіцянку від прем’єра. Але то повинен відбутися перегляд бюджету, мають зібратися депутати, поставити питання на порядок денний. Коли це станеться? Слабо вірю в те, що заради Міністерства спорту переглядатимуть бюджет. Може, звідкись нашкрябають. У будь-якому разі, ту суму, яка була запланована, навряд чи отримаємо. Доведеться виживати в нових умовах. Ми ж не одні такі. Інші види спорту відчувають схожі проблеми. А Олімпіади наступного року фактично дві: у липні-серпні має відбутися літня, а в цей час повним ходом повинна іти підготовка до зимових Ігор-2022 у Пекіні. Проміжок між Олімпіадами – всього п’ять місяців.
Як збираєтеся виживати?
Засіки підіймати, використовувати свої ресурси, просити друзів. Маю сподівання, що все ж знайдеться можливість, що якісь кошти отримає міністерство.
Коли говорите про друзів, кого маєте на увазі?
Сьогодні був у голови фізкультурно-спортивного товариства «Динамо» Віктора Коржа. Він розуміє ситуацію і обіцяв шукати варіанти. Бо в разі, якщо в серпні у всіх видів спорту закінчаться гроші, буде катастрофа. Можете уявити, якою буде реакція спортсменів, тренерів і вболівальників. Навряд чи президентові і уряду це потрібно. Врахуйте, що після скасування літньої Олімпіади тренувального процесу для її потенційних учасників не скасував ніхто. Він безперервний і потребує фінансових ресурсів.
Ми теж зі старту сезону-2020/2021 будемо боротися за олімпійські ліцензії. Треба добре підготуватися, потрібно виїжджати у високогір’я. Без підготовки в горах ефективних тренувань не буде. Щоправда, норвежці теж пишуть, що гірський етап зборів може стати проблемою. Бо не відомо, коли відкриють кордони. Таких питань чимало.
Нещодавно «Главком» публікував коментарі президентів Федерацій легкої атлетики, спортивної боротьби і волейболу. Всі сказали, що ті партнери, які були до кризи, наразі призупинили співпрацю.
У нас ситуація аналогічна. Відсотків на 90 партнерів ми втратили, у нас не залишиться жодного спонсора.
«Про зарплату спортсменів я якраз турбуюся найменше»
Зокрема й «Першої приватної броварні», яка була титульним спонсором біатлонної збірної України?
Відсотків на 80. До кінця не впевнений, бо з відповідальними людьми ще не розмовляв. Але таке відчуття є. Я – Риби, у мене є інтуїція. Зараз важко всім. Пиво теж продається не так добре, як раніше. Магазини два місяці закриті, люди сидять удома. Влітку ситуація, мабуть, теж не сильно виправиться. Навряд чи українці побіжать масово засмагати на пляжі і сидіти по барах.
Це означає, що біатлоністи зароблятимуть менше?
У штатної збірної зарплати по лінії міністерства залишаться. Крім того, по $500 стипендії виділив національний олімпійський комітет. 13 наших представників матимуть такий оклад до Олімпіади в Пекіні. Дехто має по пів окладу в Нацгвардії, СБУ чи Прикордонних військах. Про зарплату спортсменів я якраз турбуюся найменше. Головне, щоб нам вдалося створити умови для підготовки.
Можете сказати, скільки в оптимальних, некризових умовах заробляють наші провідні біатлоністи?
Усе залежить від того, як вони виступають на етапах Кубка світу. Це доступна інформація. Призові за перше місце – 16 тис. євро. Нині Міжнародний союз біатлоністів оплачує перших 20 позицій. 20-те місце «коштує» 500 євро. Звісно, з призових вираховуються податки – 25-30% у залежності від держави. Я цих грошей не рахую і на них не претендую. Що хто заробить, те й має. До мого приходу біатлоністи 15% призових віддавали Федерації. Я цю норму скасував. Раніше, коли ми частіше були в числі призерів, лідери заробляли навіть по 130 тис. євро за сезон, нині – 30-35 тис. Це теж непогано.
Обмеживши до мінімуму фінансування виду спорту, держава в повному об’ємі, в розмірі 70 млн грн виділила кошти на завершення будівництва біатлонної бази в Буковелі. За це відповідальні особи були піддані обструкції від колишнього віце-спікера Руслана Кошулинського, а також нинішнього нардепа Вадима Рабіновича.
Було б нерозумно залишити недобудову, в яку торік уже вкладено 100 млн грн. По-перше, біатлон заслужив на те, щоб отримати базу. 20 років я бився головою в стіну і вже про неї навіть не мріяв. Але процес пішов. Його ініціювали, відчувши реакцію вболівальників, самі депутати. Нарешті отримаємо умови, щоб люди могли дивитися біатлон удома. Тепер отримаємо змогу затягнути до нас етап Кубка світу, юніорський Чемпіонат планети, Кубок IBU чи літній чемпіонат світу. Крім того, це ж економія коштів, бо частину тих грошей, які витрачаємо на закордонні збори, зможемо залишати вдома.
На процес ведення робіт я майже не впливаю. Втручаюся лише коли звертаються за консультаціями в Міжнародну федерацію, допомагаю з отриманням ліцензій. Це професійні поради. До розподілу коштів і планів будівництва я стосунку не маю. Але якби коштів не виділили, то на місці бази залишилося б лише стрільбище. Траси було тільки два кілометри, а треба ще чотири. Ролерної ні асфальтної трас теж не було. Мали б черговий недобудований об’єкт. А в нинішніх умовах, коли роботи завершаться, маємо шанси перехопити ті змагання, які раніше проводила Росія – етапи Кубка світу в Ханти-Мансійську, Тюмені. Через відсторонення вони проводити стартів не можуть. Шанси у нас високі. У нас вигідніше географічне розташування. В Європі є проблема зі снігом, а в Буковелі він цьогоріч лежав до квітня. Це дає сподівання, що отримаємо декілька хороших змагань на стабільній основі, щорічно. Крім того, створимо центр підготовки для дітей. Вважаю, що це ліпше, ніж ці гроші розікрали б на тендерних закупках.
Власне, обивателі якраз підкреслювали, що для масового біатлону від цієї траси користі буде мало, бо будується вона найперше для професіоналів і національної збірної.
Ми хочемо створити там інтернат. Разом із Міністерством освіти, з навчанням у школі. Крім того, на базі в літню пору можна буде кататися на роликах і велосипедах, стріляти. Там можна займатися військово-патріотичним вихованням молоді. До того ж, можливості бази можуть використовувати представники лижних перегонів, північного двоборства, фристайлу. Гірськолижники і сноубордисти тренуються в Буковелі вже зараз. То може бути прекрасний центр підготовки для багатьох зимових видів спорту. Керівник комплексу Олександр Шевченко любить спорт і йде на зустріч. Приміром, відразу виділяє ретрак, коли треба накатати трасу. Не так, як у Тисовці, де у схожих ситуація постійно були проблеми – то бензину бракувало, то з орендою машини щось не вирішено.
Тисовець був головною базою підготовки біатлоністів кілька десятиліть. Коли з’явиться Буковель, старий комплекс вже не використовуватиметься?
Так. Крім Буковелю, в нас ще є база в Сянках. А тисовецька база в аварійному стані. Якщо б у Міністерства оборони, в підпорядкуванні якого знаходиться об’єкт, було бажання осучаснити трасу і стрільбище, так само як вони відремонтували, скажімо, зал для боксу, гуртожиток і їдальню, то була б змога тренуватися там частіше. Там достатня висота, пристойне транспортне сполучення – поряд залізничний вокзал у Сколе. Але бажання щось змінювати за всі ці роки я не побачив.
Розмови про те, щоб перевести базу в Тисовці з підпорядкування Міноборони Міністерству спорту чи освіти велися не один рік.
Ця проблема – не ключова. Бо що Міноборони, що Мінспорту – держава. Якщо було бажання створити умови для тренувань боксерів, то це зробили. Можна було б і про біатлон подбати. Тим паче, ми стріляємо, бігаємо – займаємося військово-патріотичним вихованням. У спорті найвищих досягнень затримується не так уже й багато людей. Інші потім залишаються у Збройних силах, захищають Батьківщину, стають поліцейськими, працюють в органах державної охорони.
Було б непогано, якби в Тисовці вдалося зберегти бодай дитячо-юнацьку школу. Але вона наразі взагалі немає фінансування. Єдиний варіант – поселятися в приватному секторі і дешево тренуватися. Але стан бази такий, що вона небезпечна для дітей. Існує великий ризик отримати травму. Наразі Тисовець залишається лише для другорядних потреб.
Свого часу в інтерв’ю «Главкому» керівник суспільного мовлення Зураб Аласанія говорив, що біатлон має на телеканалі найвищі рейтинги. То в чому ж причина, що особливого бажання розвивати його на місцях немає? Бо схожі з Тисовцем проблеми існують у більшості провідних біатлонних центрах – Чернігові, Тернополі, Сумах…
Влада на місцях зазвичай ставить перед собою два завдання: забезпечити потрібні результати виборів і збагатитися. На спорті ні рейтингів не зробиш, ні грошей не заробиш. Раніше керівники обласних держадміністрацій мали звітувати за рік перед президентом зокрема про розвиток спорту в регіоні – скільки підготували майстрів спорту, які досягнення на міжнародній арені, які умови створені тощо. Зараз це не обов’язково. Так само не обов’язково доповідати про розвиток спорту й ректорам вузів. Тому спортивні об’єкти або не використовуються, або здаються в оренду для інших потреб.
Зрештою, чимало залежить від особи керівника. Свого часу приїхав у Суми, коли областю керував Володимир Щербань. Пояснив йому, що біатлон в області популярний. Спортсмени успішні, але база проблемна – немає тепла, газу. Поїхали, подивилися, а через три місяці був і газ, і євроремонт, поставили бойлери, котли. Звідки виділялися кошти – не знаю.
У більшості ж випадків розповідаєш людям про проблеми, а в їх погляді читається бажання, щоб я якомога швидше від них забрався.
За моєю інформацією, в Чернігові на функціонування ДЮСШ з лижних видів спорту й відповідно тренувальної бази, стан якої є далеким від ідеального, щороку з обласного бюджету виділяють 5 мільйонів гривень.
Знаю, що 2,5 мільйони виділяють на зарплати працівникам. Директор так і каже: «Нам не треба нічого, дайте нам 2,5 млн на зарплати, бо ми готуємо олімпійських чемпіонів». Вони не хочуть розвитку, їм нічого не треба. Бояться тільки, щоб їх не посунули. Люди сидять роками і не бажають нічого змінювати.
Керівницею обласного спортуправління на Чернігівщині до недавніх пір, поки не стала заступницею міністра молоді і спорту, була якраз біатлоністка Ніна Лемеш. Та й екс-капітан чоловічої біатлонної збірної В’ячеслав Деркач теж людина впливова…
Ніна Лемеш давно була, але що зробиш? А Славікові, який обіймає посаду директора Центру олімпійської підготовки, важко знайти спільну мову з керівником бази, який впливає й на школу. Той відчув конкуренцію. Деркач – молодий, має ідеї, хоче розвитку. Старому керівництву це не потрібно, тому В’ячеслав став для них незручним. На Деркача почали скаржитися, писати доповідні, мовляв, що він собі будує дачу, ще щось. В’ячеслав не витримав, пішов геть і за рахунок Центру орендував приміщення, яке не належить до бази. Хоча було б логічно, якби база була в державній власності, щоб державною була дитяча школа, щоб у ній зберігалася зброя. А в наших реаліях школа отримує гроші на зарплату.
База ж, якби свого часу не допоміг власними коштами я, не розвивалася б зовсім. То ще було в той час, коли долар коштував вісім гривень. Я подивився, як на тій базі живуть діти, яких звозять з усієї області, в основному з сіл, бо вони ліпше розвинені фізично. Побачив, що в одній кімнаті на нарах спить по шість осіб, на натягнених шнурках сушиться білизна, їжа готується на електроплиті. На одному дерев’яному стільці хтось робить уроки, у вікнах такі щілини, що гуляє вітер. Мене це шокувало. Оскільки в той час мій бізнес давав гарні прибутки, вирішив профінансувати ремонт гуртожитку за власні кошти. Контроль за роботами вів якраз Деркач. Витратив я тоді близько 780 тис грн, майже $100 тис. Зробили житло блочної системи, по дві кімнати з загальним ґанком. У кожному блоці – санвузол, інтернет, нові меблі, телевізори. Відремонтували їдальню з новою кухнею і телевізором, створили пральну кімнату. Я від цього не мав взагалі нічого. Єдине – домовився, щоб у разі потреби безкоштовно забезпечували житлом приїжджих збірників України.
Крім мене, жодної копійки ніхто в цю базу не вклав. Працівники намагаються тримати лад власними руками. Але для сучасної бази це не розвиток.
На чернігівську базу бодай ніхто не претендує. А центр у Підгородньому під Тернополем, де виросли олімпійська чемпіонка Олена Підгрушна і чемпіон світу Дмитро Підручний, ризикує потрапити під забудову.
Ризикувала. Вона тривалий час залишалася без господаря, формально належала товариству «Колос». Школу через відсутність фінансування «колосівцям» довелося закрити, передати в комунальну власність, а база не мала на рахунку й копійки, була з боргами за електроенергію, з відключеним за борги газом. Спортсмени жили в холоді. Ми провели роботу, щоб передати об’єкт у державну власність, під створений у цей час Центр олімпійської підготовки, під крило Мінмолодьспорту. Наразі там уже зробили опалення, ремонт, лазню, їдальню. Діти там живуть і тренуються. І це в основному не за державні кошти, бо у зв’язку з пандемією з Центру олімпійської підготовки практично зняли фінансування. Фактично, Центр розраховується лише з боргами за комунальні послуги. Решту коштів витрачає президент місцевої Федерації Віктор Щур, який розуміє, що база державна і ніхто її не відбере. Наразі вирішується питання з новим стрільбищем. Деркач передав у Тернопіль нові установки, які тимчасово, поки не приїхали фінські, купувалися для Буковелю.
Місцеве керівництво мене дивує. Бо маючи приклад олімпійської чемпіонки Пігрушної і чемпіона світу Підручного, вони не хочуть вкладати грошей у біатлон, а виділяють 80 млн грн у трампліни і отримали великі субвенції на будівництво веслувального комплексу. Не маючи в цьому виді спорту жодного збірника. Де логіка?
Мабуть, не треба далеко ходити, а варто згадати Київ і школу «Восход» у Дарницькому районі, на якій ще зовсім недавно зростала майбутня олімпійська чемпіонка Юлія Джима. Але школу висмикують у спорту рейдери (боротьба спортивної спільноти і батьків дітей, які займаються у школі, за «Восход», триває років десять).
На жаль, уже все. Територію забрали під забудову. Нас змушують вивезти звідти зброю. Хоча там 200 з гаком «стволів», не знаємо, куди їх діти. Умов немає. Домовилися, що, можливо, закриємо гвинтівки у динамівському тирі.
Альтернатива «Восходу» є?
Немає. Шукаємо, думаємо, що робити, але нікому це не цікаво. А школа в Голосіївському районі, яку ми не так давно відкрили, наразі не дуже пристосована. Там було двоповерхове приміщення, зробили ремонт, провели воду, тепло, щоб створити умови для дітей-початківців. За три роки там уже виросло двоє дівчат, які виступали на юнацьких Олімпійських іграх, – Дарина Скрябіна і Лілія Стеблина. Для мене самого несподівано, що ефект був настільки швидким.
Погано лишень те, що в багатомільйонному Києві, де є купа дітей, які бажали б займатися біатлоном, немає для цих занять умов. Хоча якось приїздили в той же Голосіївський район з віце-президентом Міжнародної федерації. Там знаходиться лижна база інституту фізкультури. Місце хороше – і під трасу, і під стрільбище. Теоретично там можна навіть провести чемпіонат світу з літнього біатлону. Але справа зупинилася на питанні виділення землі. Виявилося, що нікому в Києві це не цікаво.
У вас була розмова з мером Віталієм Кличком?
Була. Але яка там зацікавленість? Де можемо, там домовляємося. Днями буду зустрічатися з новим головою Сумської ОДА Романом Грищенком. Люди самі пішли на контакт. Начебто мають бажання піднімати біатлон. Там траса теж вже зіпсувалася, її треба ремонтувати.
Роки два тому в пресі велася мова про створення українського аналогу австрійського Гохфільцена, де відбуваються етапи Кубка світу. В Тетієві на Київщині. А далі балачок справа не пішла.
Проект є і бажання у людей є. Займається ним віце-президент нашої Федерації, аграрій Руслан Голуб. Навіть земля під проект вже є. Проте наразі бракує коштів. Розраховуємо на фінансування Фонду регіонального розвитку. Але біда ще й у тому, що місцеве керівництво змінюється аж надто часто. Не встигаєш домовитися з одним, як приходить інший.
Ось де ситуація втішна, так то в Харкові. Це місто мало давні біатлонні традиції ще з совєцьких часів. У роки Незалежності наш вид спорту на Слобожанщині завмер. Поставили собі за мету виправити ситуацію. Небідний, індустріальний регіон, чому б його ресурсів не задіяти в наших інтересах? Тим паче, що бажання розвивати біатлон висловив заступник голови ОДА Євген Савін. Зустрілися з ним разом із директор Українського Східного центру олімпійської підготовки з зимових видів спорту Юрієм Щегольковим. Євген Євгенович слова дотримав: створив відділення біатлону по районах, знайшов кошти на інвентар. Перші результати вже помітні: на Харківщині з’явилися перспективні біатлоністи Любов Кип’яченкова, Оксана Коваленко, Степан Кінаш, дуже класний хлопець, який може вирости в сильного біатлоніста. Так само обнадійливою стала ситуація на Волині.
«Вони хочуть стати олімпійськими чемпіонками і ладні пожертвувати російським громадянством»
У контексті відсутності коштів на реконструкцію і будівництво баз напрошується питання виділення коштів з державного бюджету. Витрачаються вони в основному на національні збірні. Зокрема – на запрошення біатлоністок з-за кордону. В оголошеному недавно складі збірної – п’ять спортсменок, народжених у Росії і одна білоруска.
Одне з іншим не пов’язане. Ось, приміром, приїхало до нас у 2018-му із Росії три дівчини – Анастасія Рассказова, Оксана Москаленко і Катерина Бех. Поки вони не пробилися в збірну за спортивним принципом, їх підготовка фінансувалася не за державні кошти. А коли дівчата своєю працею потрапили до складу національної команди, на них почали виділятися кошти, заплановані на зарплати представниць штатної збірної, які витратилися б точно так само, якби на це місце потрапили спортсменки, народжені тут.
Завдяки цим дівчатам зросла конкуренція. Без них у їхній віковій категорії результату в нас не було взагалі. А так – Катя Бех стала дворазовою чемпіонкою світу серед юніорок. У Росії вона була ніким, не потрапила б до складу. А в нас Катерина через два-три роки перетвориться у зірку біатлону. Я в цьому не сумніваюся. Поряд з тим, щоб дотягтися до таких конкуренток, мусять наполегливіше працювати інші дівчата. Та й не такі великі кошти ми витрачаємо на юних спортсменок – $5-6 тис. на рік. Складіть цю суму до купи. Нічого особливого за неї не побудуєш.
Крім того, хотів би підкреслити, що нікого ми не привозили і не запрошували. Ми нікого не переманюємо. Чому в нас немає зірок із Росії? Бо ми починаємо вести перемовини, лише коли з пропозицією звертаються спортсмен чи його тренер? У випадку цих трьох біатлоністок до мене зателефонував їх наставник Ілля Лапухов. Він сказав, мовляв, дівчата звільнилися в Москві, отримали на руки трудові книжки, провели два збори у Білорусі, після чого там від них відмовилися. «Вам не цікаво?» - питає Лапухов. Я спершу відмовився. Але Олександр тиснув на те, що їхні батьки – українці. Це аргумент. До того ж дітей шкода: їм по 19-20 років, з Росії поїхали, в Білорусі від них відмовилися. Опинилися на роздоріжжі. Домовилися, що зустрінемося і поговоримо. Що мене вразило – неймовірний імпульс, яким заряджені дівчата. Вони хочуть стати олімпійськими чемпіонками.
Фактично, рік займався ними сам, без допомоги держави. Додаткові труднощі з’явилися, коли сказав, що для отримання українського паспорта треба відмовитися від російського. Оксана, Катя і Настя якийсь час думали, а потім сказали, що в них є мета – виграти золото Олімпіади. Вони хочуть до неї дійти і ладні пожертвувати російським громадянством. До того ж більшість їхніх родичів живе в Україні. То кому вони заважають?
Навпаки – маємо конкуренцію. Бо нині зіткнулися з проблемою: рано чи пізно, але сестрам Семеренко, Підгрушній та Джимі доведеться піти. А на їх місце нема кого брати. З того ж Чернігова, головної бази підготовки, нашого опорного центру, немає жодної дівчини ні в юнацькій збірній, ні в юніорській, ні в молодіжній.
Чому?
Бо не працює школа, як би мала працювати. Одних чомусь тренер віддав у Молдову. Мова про Сніжану Тисеєву (1995 року народження), Анастасію Ничипоренко (1996 р.н.) і Аллу Гіленко (1992 р.н.), на яких ми розраховували. «Навіщо ви це зробили?» - питаю тренера Миколу Зоца. «Немає виходу на міжнародну арену, їм треба виступати», - відповідає. «Так ви ж самі кажете, що на Кубку IBU не закрита квота, нема кого везти», - говорю. «Ой, я не знав, що у нас шість осіб. Думав, чотири чи п’ять»… І де сьогодні ці дівчата? Усі закінчили, хоча Ничипоренко свого часу була чемпіонкою юнацького Олімпійського фестивалю. З Гіленко взагалі думав, що виросте нова Дарія Домрачова. Вона показала сьомий хід на юнацькому чемпіонаті світу в Обертіляйху. Але вже все. І хто їх відпустив? Ніна Лемеш, як керівник управління спорту Чернігівської ОДА, підписала дозвіл на поїздку в Молдову, не я. Я не хотів вставляти спортсменкам палиці в колеса.
Для уточнення: головна причина відсутності талантів, з вашої точки зору, у недосконалій системі чи недостатній кваліфікації тренерів?
У відсутності вертикалі управління. Хоча тренерів у Чернігові теж немає. Одні зі збірними працюють, другі в Молдову поїхали. А з дітьми працювати треба – знаходити, базу розвивати. Нині ж Чернігів у збірній представляють сумчани Руслан Ткаленко, Антон Дудченко, Артем Тищенко. Всі привозні, своїх не готують. Раніше так само привезли Андрія Дериземлю. За школою немає контролю. ДЮСШ віддали з підпорядкування Мінмолодьспорту, обласним державним адміністраціям. А владі не до того, вона займається виборами. Ось і виходить, що система не працює.
«Дитяча школа – школа вищої спортивної майстерності – національна команда» - поки ця вертикаль не буде під одним управлінням і фінансуватися з одних джерел, діла не буде. Федерація як громадська організація вплинути не може. Я кошторису не підписую, навіть його не бачу. Отримують кошти і звітують за них інші люди. Можу лише допомагати додатково.
Стосовно тренерів, то з ними біда. У Сумах теж бракує спеціалістів. Немає грошей, то люди ходять на рибалку, потім уловом торгують. Ще один «грачує» на машині. Раз на тиждень потренував, діти побігали по лісі й на тому досить. Але то ж для сучасного біатлону не методика. В норвежців і німців детально розписане кожне тренування. І матеріально-технічне забезпечення теж досконале. А в нас на одній трасі бур’яни, на іншій тріщини, ще десь будинки будують чи директор школи не видає зброї. Погано, що наші тренери звикли шукати проблеми, а не можливості. «Не дають, то що я буду мучитися?». То не є добре, що наш біатлон розвивається не завдяки відлагодженій системі, а розвивається з допомогою ручного управління. Звісно, хтось вискакує, але на стабільні успіхи за таких обставин розраховувати складно.
У німців чи норвежців сильні перший і другий склад. У нас є перший, а далі – прірва.
Таким чином ви мотивуєте свою згоду на приїзд в Україну представників Росії. Наче й так і схожі прецеденти траплялися. Достатньо згадати, що в 1998-му і 2006-му етнічні росіянки Олена Петрова та Лілія Єфремова принесли нашій державі олімпійські срібло і бронзу. Але після 2014 року обставини змінилися і Росію та росіян загал сприймає по-іншому.
А діти в чому винні? Вони не починали цієї війни і справді хочуть виступати за нашу державу, вигравати за неї медалі. Якби хтось був налаштований проти України, була б інша мова.
Там вони не потрапляли в основний склад, а тут можуть і виступати, і отримувати зарплату.
Повірте, і тренер, і дівчата після переїзду в Україну, з матеріальної точки зору, втратили дуже суттєво. Але вони до нас просилися. В інших видах з України тікають, а до нас просяться. Бо знають, що система працює. Та ж Катя Бех вчить вірші українською мовою, коли приїжджає в Росію, ходить в українській формі. Це ж не так легко в наші дні.
«Після того, як мене показали на «Раша Тудей», я стаю сепаратистом»
Може й так. Але ви самі провокуєте вболівальницьке і журналістське середовище. Приміром, коли даєте інтерв’ю пропагандистському каналу «Раша Тудей».
Це неправда! Розповім, як то було. Є стрільбище, біля нього – тренерська біржа. Поруч зі мною стояв олімпійський чемпіон Діма Васильєв, який часто коментує біатлон на телебаченні, чотириразовий олімпійський чемпіон Алєксандр Тихонов. І якась жіночка, яка постійно спілкується з Васильєвим. Зокрема на тему висловлювань шведа Себастьяна Самуельссона про Алєксандра Лоґінова (швед публічно звинуватив росіянина у вживанні допінгу – «Главком»). Так, я сказав, що швед не показує результату і це його нервує. Що його не підкріплені фактами висловлювання про те, що Лоґінов вживав допінг, мав би перевірити комітет етики. При цьому був певен, що бесіда приватна. З Дмитром, якого я знаю. Жінка не представлялася, у неї не було ні акредитації, ні мікрофона. Навіть не знаю, на що вона мій голос записала. Ми потім розмовляли. Я запитав, як можна давати в ефір те, що я сказав не їй і не для інтерв’ю. Ситуації виникають на рівному місці, з нічого. А після того я стаю сепаратистом.
Російському «Матч-ТВ» ви сказали у контексті війни, що «поступово виникає розуміння: люди ні при чому, політики завели їх в цю ситуацію». Ви дійсно так вважаєте?
Я не приховую, що не збираюся рівняти всіх росіян під одну гребінку. Погані люди є і в нас. То не патріотизм, коли вдягнув вишиванку і клянешся в любові до України. Вважаю, що зробив для нашої держави трохи більше, ніж безліч тих депутатів, які вдягаються на засідання парламенту у вишиванки, а там вирішують свої темні справи. Я ж теж у тих колах кручуся, знаю, хто чим дихає і бачу, які вони дволикі – на публіці вороги, а без камер обіймаються і разом займаються бізнесом. Я так не можу. Звик виконувати свою роботу без зайвого піару. Але вартувало потрапити в ефір «Раші Тудей» - і все, зрадник.
Питання ж також у змісті. Політики політиками, але на Донбас стріляти в українців їздять не Зюґанов з Жириновським. Та й Путіна хтось обирає…
Згадую, як під час останнього візиту в Тюмень років шість тому зупинив машину. Чоловік «грачував». Розговорився. Дійшов висновку, що іншої інформації окрім як з «Пєрвого канала», він не отримує. І таких там мільйони. Люди ходять на роботу, а мізки забиваються «зомбоящиком». А в нас хіба інакше? Одні розповідають за Зеленського, інші за Порошенка. Проста людина не може розібратися, де правда. Людям всовують у мізки те, що хочуть. Як ось зараз, в історії з коронавірусом.
Ви не вірите в його існування?
Не справа в тому, чи вірю. Є цифри. За два місяці в Україні померло 100 тисяч людей, із них від коронавірусу – 200 осіб. Достатньо увімкнути здоровий глузд, щоб збагнути, що щось тут не так. Але всі вірять. І ось я зараз скажу і буду ворогом. Так, берегтися не завадить. Коли виходжу в люди, вдягаю маску. Мию руки, користуюся антисептиком. Цього достатньо. Не треба робити трагедії зі смерті 200 людей на 40 мільйонів населення. Від алкоголізму в той же час померло 6000. А ризики, скільки буде самогубств через те, що людей позакривали вдома, хтось підрахував? Люди сидять у «хрущовках», в пліснявих кімнатах з грибком і не можуть вийти на вулицю, пройтися парком, подихати свіжим повітрям і підняти імунітет. Це нормально? Про економічні наслідки цієї кризи взагалі мовчу. Як на мене, не було б інтернету, такої паніки не було б.
Облишмо коронавірус і повернемося до вас і біатлону. Ви сказали, що не є дволиким. Але в той же час залишаєтеся керівником однієї з найуспішніших Федерацій уже при п’ятому президенті країни.
Я справді ні під кого не підлаштовуюся. У нас є результат, є сильна команда. У мене багато друзів з різних партій, які мене завжди підтримують. Люди, які люблять біатлон і довіряють мені як людині, котра на спорті не наживається. Подивіться на цю шафу. Там – усі мої державні нагороди. Від різних, з протилежними поглядами керівників. Це не за підлабузництво, не за політичні погляди, а за досягнення в спорті нагороди. Я самодостатня людина, яка ні з ким договірняків не має. У нашій Федерації ніколи не було скандалів, як у велоспорті, веслуванні чи боротьбі. Якби люди мені не довіряли, то давно б переобрали. Я б сам пішов, якби відчув, що хоч половина мною не задоволені. Бо, повторюю, біатлон для мене не є прибутковою справою. Тут більше проблем. Вирішення яких приносить задоволення.
Я зробив біатлон одним із найпопулярніших видів спорту в нашій країні, одним із найвидовищніших. Певен, що наші найсильніші біатлоністки за популярністю помітно випереджають навіть набагато титулованіших представників інших видів спорту. Але так було не завжди. Нині вже легше. Треба тільки підтримувати те, що вже напрацювали. І не пускати в свою команду сторонніх людей, які б розхитували зсередини. Також важливо, щоб спортсмени відчували, що ти для них одночасно і друг, і керівник, і людина, з якою можна поспілкуватися і розповісти про наболіле. До мене можуть звернутися і тренери, і біатлоністи. Думаю, для людей, які наближені до біатлону, то не є таємницею.
Перед тим, як вимагати, треба іти на зустріч. Юлі Журавок допоміг купити квартиру, Ані Кривонос з мамою допомогли вирішити питання з будинком. Якщо є можливість, я не залишаюся осторонь. Нині допомагаю придбати житло Анастасії Меркушиній і Дмитрові Підручному. Якби не пандемія, це питання вже було б вирішеним. Зрештою, не сумніваюся, що найближчим часом усе буде гаразд.
Можете сказати, що саме приносить вам прибуток?
Звичайно. Почалося все з того періоду, як євреї почали масово виїздити з України в Ізраїль. Активно працював на ринку нерухомості. Продавав і купував у них квартири. Тоді ще не було нинішніх податків. Один відсоток платили в нотаріуса. Після того гроші клав на депозит – 27% річних. Так поступово обростав прибутками. З часом купив акції однієї книжкової фабрики. В Києві спільно із компанією «Кан Девелопмент» будували багатоповерхівки-«тетріси» (ЖК «Тетріс» біля НСК «Олімпійський» - «Главком»). Так само купив і вигідніше продав ресторан.
Крім того, я ж до 2004 року жив у США. Там теж був бізнес. Коли переїжджали в Україну, продали будинок за $760 тис. Це все офіційно. Моя сім’я там прожила 20 років.
Чому повернулися?
На хвилі Помаранчевої революції. До влади прийшов Віктор Ющенко. Ми повірили, що країна змінюється, можна до цього процесу бути причетним і робити нашу державу кращою. Мені тут подобається, тут я комусь потрібен і почуваюся корисним. А в США що? Робота, дім, басейн, поїв, полежав. А що далі? Чужа країна. Там ти нікому не потрібен.
Але там спокійніше.
Набагато. А в нас – дурдом, але весело. Життя!
Ви як бізнесмен пробували підрахувати, скільки грошей вклали в біатлон?
А нащо це мені? Треба – виймаю і даю. Приміром, на квартиру Журавок давав свої, а не кошти федерації. Відразу домовилися: третину даю я, третину – місцева влада і третину – сама. Так і вийшло – кожен зі свого боку вклав по 250 тисяч. Зараз домовилися, що на тих же умовах купуватиме житло Підручний. Якщо, звісно, не вийде домовитися, щоб йому подарували квартиру мер Тернополя чи голова ОДА. Дмитро титулом чемпіона світу на це заслужив. Але не дадуть – застосуємо стару схему.
Я вже дожив до того часу, що отримую задоволення від того, що роблю добре комусь, а не собі. Можна золоті унітази ставити і тішитися, а можна щось комусь подарувати. Ось фристайлісту Сашку Абраменку за олімпійське золото квартиру подарував. Розраховував, правда, що то буде житло для когось із біатлоністів. І пообіцяв про перед тодішнім міністром Ігорем Ждановим на нагородженні найкращих спортсменів року наприкінці 2017-го. Сказав, що хто з біатлоністів першим виграє нагороду олімпійського Пхьончхана, тому купую квартиру в Києві. Але, на жаль, ми в Кореї залишилися без медалей.
Зате єдину нагороду Україні на тих Іграх приніс Абраменко. На моїх очах. Перед останнім стрибком сказав віце-президентові Федерації лижних видів спорту Володимирові Малежику: «Вово, якщо зараз бере золото – дарую квартиру». Олександр став чемпіоном. Навіть якби не хотів, але слово тримаю завжди. Абраменко зайшов до мене в цей офіс разом з майбутньою дружиною. Я йому на цьому столі виклав усю суму грошей. Подарував би ключі, але тоді Сашко ще сумнівався, де він хоче жити – в Одесі, Миколаєві чи Києві. Він на це заслужив, нехай має.
Поговоримо про справи нашої національної збірної з біатлону. Тиждень тому словацький спеціаліст Юрай Санітра, який досі очолював тільки чоловічу команду, став головним тренером обох збірних. Мотивуйте це рішення.
Торік ми вдалися до експерименту: довірили керівництво жіночою командою трьом тренерам одночасно. Григорій Шамрай сконцентрувався на роботі з сестрами Семеренко. Від Валерія Лесникова, який тривалий час готував лижницю Валю Шевченко, очікували, що він підтягне біатлоністок у техніці і функціоналці. Володимира Махлаєва не хотіли розривати з Дариною Блашко, з якою вони співпрацювали тривалий час. Сподівалися, що знання трьох спеціалістів такого калібру дадуть ефект. Але виявилося, що три центри управління одночасно не спрацювали. Один тягнув туди, другий туди, паралельно сварилися між собою дівчата, мовляв, у тебе тренер є, а в мене немає взагалі.
Юлія Джима тренувалася в Уроша Велепця, Настя Меркушина – з татом. Якщо це даватиме результат, я не проти індивідуальної підготовки. Тим паче, що прецедентів у світі безліч. Уле-Ейнар Бйорндален завжди тренувався окремо від решти збірної, один із лідерів сучасного біатлону Мартен Фуркад. Представників провідних збірних узагалі збирають разом на п’ять-шість днів. Решту часу вони тренуються вдома. Але коли є нормальний тренер, правильна комунікація і результат. У нашому випадку щось не спрацьовує. Скажімо, з Меркушиною. Мабуть, щось не так. Те саме стосується Джими. Вона не така, якою могла б бути, хід не той, який був раніше.
Валентина і Віта Семеренко теж підійшли до чемпіонату світу неправильно. Хоча я говорив Григорієві Шамраю, що то недоречна ідея – їхати на вісім днів на дуже велику висоту в Лівіньо, коли акліматизація починається на шостий-сьомий день, а вони на восьмий вже спустилися. Замість того, щоб залишатися, сестри не просто не спустилися вниз, а переїхали і поселилися вгорі. Організм не відновлювався. Коли за таких умов швидкісну роботу проводити, розбігатися? Мене запевняли, що схема відпрацьована і за такою схемою сестри з Шамраєм раніше вже працювали. Час показав, що то була помилка. Дівчата набралися в горах еритроцитів, кров загусла, ноги зав’яли і відновитися сестри не змогли. Валя відійшла аж до чемпіонату Європи і видала гарну кінцівку сезону. Віта після збою з горами не отямилася. Після того стало зрозуміло, що треба щось змінювати. Не можна 10-15 років працювати на одній методиці. Завжди цікавіше тренуватися, коли з’являється щось нове. До того ж за стільки років між тренером і підопічними встигли застоятися стосунки. Організмові часто потрібна нова мотивація – як психологічна, так і функціональна. Тому зійшлися на тому, що в наступному сезоні Григорій Іванович працюватиме з Валею, Вітою і Юлею Журавок, лише коли вони повертаються додому. Готуватиме їх за програмою, яку визначить Санітра. Шамраєві теж треба перевести подих. Стільки років постійних роз’їздів виснажують. Крім того, Григорій Іванович набере групу молодих дівчат.
Тож чому Санітра. Це найоптимальніший варіант. Привезти закордонного спеціаліста? Це не вихід. Перша проблема – незнання мови. Друга – інший менталітет. Три – потреба притиратися. Це не спрацює. З наших молодих фахівця потрібного калібру наразі немає. Роман Прима і Олександр Біланенко не впоралися з командою Б (запасною комадою – «Главком»). Олександр Кравченко надопускав помилок і нічого не показав з юніорською збірною. Тоді, до речі, я теж зауважив, що з висоти 1000 метрів над рівнем моря у Тисовці підійматися на 1400 м і на шостий день, коли тільки проходить акліматизація, недоречно.
А Юрай уже працював з жінками у Словаччині, він знає їхню психологію. Санітра знає ситуацію в команді з середини. Він спілкувався з дівчатами під час змагань.
У цій ситуації також важливо, щоб тренер був авторитетом.
Звичайно. Дівчата ж бачать, як виріс Підручний, як додав Артем Прима, Дудченко. Про те, що в Словаччині Юрай готував олімпійську чемпіонку Анастасію Кузьміну, теж нагадувати не треба. Крім того, в Санітри серйозна дисципліна. Нашим досвідченим біатлоністкам це теж потрібно. Вони такі розбовтані, бо тренери дозволили. Якщо зберігатиметься субординація, то буде якісніший тренувальний процес, мотивація. Крім того, нині вистачає змішаних дисциплін, тому важливо, щоб дівчата і хлопці працювали поряд і відпрацьовували естафети. Логіка показувала, що треба об’єднуватися.
Але зібрати команду разом, м’яко кажучи, не вдалося.
Переговорили з усіми. Хто зрозумів, тих включили до основного складу. Інші (Джима, Підгрушна, Анастасія і Олександра Меркушині – «Главком») працюватимуть індивідуально. Я ж не затягну людей у команду силоміць. Якщо Настя Меркушина каже, що готова тренуватися навіть за свої гроші, вдома у гаражі, але нікуди ні з ким не піде. Виходу немає. Одначе Анастасія допомагає в естафеті, вона нам потрібна. Але вона доросла людина. Так само як і її батьки. Вони повинні розуміти, що від своїх рішень самі ж і постраждають.
Прийнято вважати, що як Бринзак скаже, так і буде.
То так кажуть. Так. я можу сказати, приміром, хто має бігти в естафеті. Але то буде тільки моя особиста думка. Тренери самі вирішують – прислухатися чи ні. Остаточне рішення за ними. Хоча в біатлоні я з 1973 року, 47 років, колись сам тренував дівчат у збірній СССР. Досвід є, я багато бачу, що й де робиться неправильно, хто як готовий. То була моя ідея – ставити на Олімпіаді в Сочі Джиму в естафеті не на перший етап, а на другий. Бо бачив, що перед тим Юля в рамках Кубка світу в Ансі отримала травму. Її заштовхали і першого етапу вона боялася. А в Сочі після старту відразу великий підйом. У Джими ж була звичка спершу всіх пропускати, а потім на стрільбищі відпрацювати швидко і відігруватися. Я розумів, що якби Юля у Сочі всіх пропустила, то вона була б у середині. А далі якби суперниці втекли, шансів наздогнати їх було б мало. Тому й поставили тоді на перший етап Віту, на другий – Юлю. Це спрацювало. Тоді мене послухали, бо іноді зі сторони видніше. Хоча то не означає, що я когось змушую чи мене слухають постійно.
Помиляються всі. Санітра в Пхьончхані теж помилився. Ще до Олімпіади-2018 пройшов з хлопцями всю програму чемпіонату Європи в Італії. Високо в горах. Цього не треба було робити. При переїзді під час акліматизації він дав не ту роботу – по два тренування по 30 кілометрів. У цей момент організму вартувало дати відкататися і звикнути до клімату. Тим паче, що в Кореї були погані погодні умови. Натомість хлопців навантажили й вийшло, що Підручний з чистою стрільбою став 20-м, тоді як за оптимальних умов мав бути мінімум у п’ятірці.
Чи як колись Велепець розповідав, що Бринзак не знає усіх нюансів. Але був випадок, коли команда перед чемпіонатом світу в Осло повернулася з американського кубкового етапу. Урош відразу повіз команду в словенську Поклюку, на висоту 1600 метрів. Там команда проходила адаптацію до восьмигодинної різниці в часі. То за умови, що навіть за умови однакового часового поясу на адаптацію потрібен день. У нас вийшло, що після шести днів почалася гірська акліматизація, а в цей момент Велепець спустив дівчат фактично на рівнину, в Осло. Тоді в Підгрушної там ледь не зупинилося серце. З індивідуальної гонки вона зійшла, також припинила після кола естафету. То за умови, що я говорив Олени не ставити. Меркушина тоді була готова як стріла, але Урош вирішив по-своєму. Досі переконаний, що з Настею ми тоді були б залізно з медаллю. Але останнє слово було за Велепцем. До речі, Микола Зоц тоді єдиний вирішив не їхати зі своєю вихованкою Іриною Варвинець у Поклюку і повіз її відразу в Осло. Іра тоді була ходом найкращою серед усієї нашої команди.
Ось і не вмішуйся після цього. Тільки цьогоріч були очевидні помилки з сестрами Семеренко і юніорською командою. Єдине, на чому встиг наполягти – щоб Оксана Москаленко і Катерина Бех їхали на юніорський чемпіонат світу не з Тисовця, а з Обертіляйха. І вони справді ногами виглядали найкраще. Тільки не стрільнули, але це біатлон. Це я розповідаю не тому, що вважаю себе всезнаючим керівником. Просто помічаю, коли в рішеннях немає логіки.
У вас немає побоювання, що працюючи одночасно з двома командами, Санітра не приділятиме достатньо часу тому ж Підручному і це якось на Дмитрі позначиться?
Ні, бо Юрай – розумна людина, він має кваліфікованих помічників, які виконуватимуть його вказівки. Сам Санітра зосередиться на питаннях психології, стрільби і контролюватиме процес. У чоловіків робота налагоджена. В дівчат треба налагоджувати дисципліну. Має бути чітка методика, чітке управління.
Вам не здається, що проблема в жіночій збірній простіша: давно напрошується процес омолодження?
Та ми ж не проти. Хто знав, що цьогоріч трапиться прикрість із Дариною Блашко, на яку ми дуже розраховували? Даша – дуже відповідальна людина. Всі встають на ранкову руханку о 7:30, вона о шостій. При цьому розминається довше за інших. А потім, коли інші йдуть відпочивати, вона залишається і продовжує вирішувати якісь біатлонні проблеми. Блашко настільки закрутила себе біатлоном, що не встигає відпочивати морально. Це, з моєї точки зору, їй і завадило. Дарина влітку постійно вигравала і розраховувала перенести ці результати на зиму. А вийшло інакше. Коли щось почало не виходити, почалася паніка. І все посипалося. Через те я вирішив, що раз не вийшов перший сезон після пов’язаного зі зміною громадянства карантину (після зміни громадянства спортсмен не може виступати під прапором нової країни два роки – «Главком»), наступний рік не вийшов, то треба щось змінювати. Блашко поставилася з розумінням.
Також розраховував на Меркушину і Журавок. Юля вже мала вирости, останнє коло вона біжить краще. Але знайшли проблему зі щитовидною. Треба робити операцію. Та ще й у зв’язку з карантином усі планові операції в харківській клініці відклали до 1 червня. Мені здається, що ці проблеми трохи Журавок стримують. Хочеться вірити, що після лікування буде той же ефект, що й у Підгрушної, яка в естафеті з колом дістала бігом чемпіонку світу в спринті.
Також розраховуємо, що додаватиме Бех. Але є сподівання, що з новим тренером і новою мотивацією ще заново заявлять про себе старожили. Також повернулася з декретної відпустка Варвинець. Подивимося, наскільки Ірі вдасться впоратися з проблемами з колінами, які її мучать з дитинства. В її випадку операція не допоможе.
Літню підготовку розраховуєте провести у звичному режимі чи будете економити?
Звісно, будемо економити. Крім того, не знаємо, коли відкриють кордони. Нам треба їхати в гори, а якщо не вдасться вилетіти до серпня чи вересня, то буде проблема. Хоча ситуація нині така, що не можна виключати, що можуть перенести й старт сезону чи сезон загалом. Нічому вже не здивуюся. Але всі у рівних умовах. Ми працюємо в ручному управлінні, рішення приймаємо сьогодні на завтра. Починаємо тренувальний процес в Україні, другий збір теж вочевидь проведемо в Буковелі. В травні Олександр Шевченко обіцяє прокласти роликову трасу. Якщо так, то в кінці червня зможемо працювати. Не вдасться виїхати на третій збір – будемо обирати між Тисовцем, Сянками і Черніговом. Хоча в ідеалі третій збір треба проводити в горах. Але все залежатиме від фінансів і відкриття кордонів.
«Я себе вважаю патріотом, інакше б не приїхав жити з Америки в Україну»
Володимире Михайловичу, в передолімпійський сезон у журналістів знову будуть підстави згадати, що українські біатлоністки – закриті і йдуть на контакт із пресою дуже неохоче. Чому так відбувається?
То залежить не від команди, не від Федерації, а від характерів людей. Я не можу нікому вказувати. Особливо Юлі Джимі. У неї є проблеми, які заважають спілкуватися відразу після перегонів. Сестри Семеренко – люди настрою. Є результат – спілкуються, ні – мовчать. Інші дівчата наразі в основному навіть не представлені в соцмережах.
Крім того, журналісти теж мають ставитися до людей з розумінням. Покійний Сашко Мащенко був тактовним і міг поспілкуватися з усіма. А є Олександр Гливинський, який торік очолив Асоціацію спортивних журналістів. «О, йди сюди!», «Що, як не хочеш?» - це до Джими, яка мало того що була в поганому настрої після невдалого виступу, то ще й на емоціях воліє не говорити. Замість того, щоб поставитися з розумінням, Гливинський написав, що Юля піймала зірочку. Джима це почитала і замкнулася, сказала, що тепер з ним не розмовлятиме тим паче.
Ви мене теж звинувачуєте у відсутності патріотизму. Але я себе вважаю патріотом і якби було по-іншому, то не приїхав би жити з Америки в Україну. Повторюю: біатлон мені заробітків не дає. Вважаю, що роблю щось корисне для нашої держави. Тому й прикро читати, що ставлюся до своєї країни якось не так.
Наче й усе так, але то інтерв’ю російським ЗМІ вигулькне, то історія з акредитацією для російського тренера Алєксандра Касперовича, підопічного якого Алєксандра Лоґінова звинувачують у вживанні допінгу…
А що поганого я зробив з Касперовичем? Почнемо з того, що Лоґінов одружився з українською спортсменкою, у них народилася дитинка. Та й сам Сашко – хороший хлопець. Так, були у нього неприємності з Антидопінговою агенцією. Але ніхто ж не знає, що там було насправді. Після тренувань усі спортсмени проходять відновлювальні процедури. З допомогою ультразвуку, магнітотерапії. Також треба відновити мікроелементи, пити вітаміни. Лікар зробив усі маніпуляції, а спортсмен міг піднятися і піти. Нікому про це не розповідаючи. І дарма. Правда, це мої здогадки на основі тієї інформації, яку мав змогу почути. З самим Лоґіновим я особливо не спілкувався, хоча виглядає, що він нормальний хлопець. Він жалкує, що так сталося і каже, що не знав, що сталося. Хоча, може й знав, бо в Росії працювала ціла система і в цих справах були замішані усі. А йдеш проти системи – не візьмуть у команду.
А з Касперовичем, який представляв Новосибірськ, ми в кінці 70-х років минулого сторіччя ще бігали разом на змаганнях центральної ради спортивного товариства «Буревісник». Ми знайомі понад 30 років. Що поганого, що я допоміг другові, якому Росія не зробила акредитації? Я ж розумію, наскільки важливо, щоб поряд був тренер, спортсменові. А Лоґінов у збірній Росії був єдиним претендентом на медаль. Та справа навіть не в Росії і не в Касперовичі. Якби до мене зі схожим проханням прийшли умовний тренер зі Словаччини чи Велепець, який зараз тренує Словенію, вчинив би так само. Бо то по-людськи. Не одні ми такі. Французи отримали штраф за схожу історію. До того ж у нас не приїхала людина, акредитація була вільна.
Ця акредитація - народного депутата Івана Крулька (входив в українську делегацію на чемпіонаті світу-2019, але на той момент не приїхав)?
Так. Він дуже сильно хвилювався, казав, що я сильно його підставив. Проте мені навіть у голові не могло вкластися, що виникне такий скандал. На щастя, продовження та історія не мала. Я ще тоді журналістам пояснив, що не варто так концентруватися на цій темі, бо це робота проти біатлону. Не треба знищувати мене як людину, яка робить щось корисне для біатлону і для держави. Знаєте, я про це ніколи не говорив, не піарився, бо цього робити й не варто, але за ці шість років дружина постійно відвідувала військовий госпіталь, відправляла посилки в зону АТО. У нас удома вся стіна завішана грамотами і медалями. Від бійців і батальйонів, на знак подяки. Дружина цим просто живе. І син такий. Хоча він з п’яти і до 30-ти років, поки не закінчив Університету, жив у США. Він навіть думає по-американськи. Коли він сюди повернувся, а на Сході почалися військові дії, напакував цілий джип найнеобхідніших речей – одягу, їжі, медикаментів – і повіз на Донбас. Я про це тоді навіть не знав.
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0