Який нейтралітет (не) потрібен Україні

Ще 27 березня президент Зеленський оголосив, що Україна в межах підготовки мирної угоди з Росією готова обговорювати та розробляти документ, який фіксуватиме наші позаблоковість та без’ядерний статус. При цьому він заявив, що подібне обговорення може відбуватися тільки на умовах «справжніх гарантій безпеки, а не рівня Будапештського меморандуму, що дискредитував себе».

У свою чергу, раніше помічник президента Росії Володимир Мединський повідомив, що українська делегація на переговорах начебто запропонувала створити в Україні модель демілітаризованої держави за австрійською чи шведською аналогією. Такий варіант, на думку представника країни-агресора, передбачає що наша країна відмовляється від участі у будь-яких військових блоках та розміщення на своїй території іноземних військових баз.

ЗМІ звернули увагу, що під час перемовин в Стамбулі в делегації від України «засвітився» дипломат Олександр Чалий, який вже не одне десятиліття «проштовхує» ідею нейтралітету. За підсумками переговорів він навіть повідомив, що серед опцій потенційного нового договору про мир та безпеку в Україні, може бути пункт про повернення країни до статусу позаблокової держави.

Дійсно, не всі європейські країни наразі входять у воєнно-політичні блоки. У Європі «нейтральними» є Швейцарія, Швеція, Австрія, Фінляндія та Ірландія (свідомо не станемо згадувати невеликі держави, як Кіпр, Мальта, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан, Монако, Андорра тощо). Для когось це був вільний вибір, для когось – єдиний вихід за конкретних геополітичних обставин. Спільне в позиції цих країн – не входити до будь-яких оборонних альянсів, не брати участі у військових конфліктах та не розміщувати на своїй території іноземні війська.

До подібного «позаблокового» статусу в результаті двосторонніх або багатосторонніх переговорів можуть підвести і Україну. Чи є в цьому ризики можливої зміни діючих конституційних положень про незворотність курсу на набуття Україною повноправного членства в ЄС та НАТО? До чого може призвести такий статус? Які моделі нейтралітету може розглядати для себе Україна?

«Главком» проаналізував, який саме нейтралітет мають інші країни Європи.

Австрія

Після Другої світової війни Австрія була окупована країнами-переможницями, кожна з яких відчувала бажання втягнути її у свою сферу впливу. Австрія, як і Німеччина, була поділена на чотири зони окупації між союзниками: Великою Британією, Францією, США та СРСР.

Після початку «холодної війни», коли лінія поділу Європи на два протиборчі табори пройшла територією Австрійської Республіки, єдиним шансом зберегти незалежність та цілісність для австрійців було погодитись на умови компромісу «великих держав».

Отже, серед європейських нейтралів, лише про Австрію можна сказати, що її суверенітет гарантовано великими державами. Внаслідок дуже непростих переговорів (холодна війна була в розпалі) державам-переможницям вдалося розробити Державний договір про відновлення незалежної та демократичної Австрії, який був підписаний у травні 1955 р. та проголошував нейтральний статус країни.

Цей договір істотно обмежував військові можливості Австрії щодо ядерної зброї, зброї масового знищення і артилерії, дальність дії яких перевищує 30 км.

У жовтні 1955 року австрійський парламент ухвалив конституційний закон, який проголошує вічний нейтралітет і відмову в майбутньому від участі в будь-яких військових альянсах та заборону розміщення будь-яких військових баз на своїй території.

Оголошений Австрією нейтралітет дозволив їй не лише позбутися окупації, а й отримати від США та Британії гарантії безпеки.

Австрія не стала копіювати швейцарський досвід, тому її постійний нейтралітет почав набирати власних рис. У грудні 1955 р. Австрія вступила до ООН, а в квітні 1956 р. — до Ради Європи.

Пізніше Австрія зробила все можливе, щоб послабити конституційну норму про нейтралітет. У 1995 р. Австрія стала членом Європейського Союзу і учасником Спільної зовнішньої безпекової політики ЄС, що абсолютно не вписується в класичну політику нейтралітету.

Таким чином, в австрійській зовнішньополітичній концепції відбувся перехід від повного до диференційованого (вибіркового) нейтралітету. У цей період Відень на перший план висуває необхідність солідарності з міжнародним та європейським співтовариством.

Після розпаду соціалістичного блоку нейтральна Австрія фактично опинилася під захистом НАТО – напасти на неї, не порушивши межі інших країн Альянсу, можуть лише Швейцарія чи Ліхтенштейн, але цей розклад є фантастичним.

Незважаючи на відмову від участі у військових союзах і заборону розміщення військових баз на своїй території, сучасна Австрія бере участь у різних військових програмах НАТО, сприяє у проведенні бойових операцій та входить до структур безпеки ЄС.

Упродовж останніх десятиліть було внесено деякі зміни у національне законодавство країни. У законодавстві з безпеки та оборони було вилучено згадування про закріплений у Конституції нейтральний статус та пов’язані з цим обмеження.

У новій редакції австрійської військової доктрини від 2001 року, крім ключових характеристик безпекового середовища, визначені головні напрями розвитку політики національної безпеки, які відбивають радикальні зміни підходів у політиці нейтралітету, а саме – наміри розвивати спроможності участі у спільних операціях; міжнародну співпрацю у сфері виробництва озброєнь, здійснення спільних проектів виробництва озброєнь з метою досягнення синергії, зниження витрат та отримання доступу до технологій; більш ефективного використання можливостей підготовки, участі у спільних навчаннях, здійснення безпекових досліджень у форматі співпраці з НАТО.

За період з об'єднання Німеччини (з 1999 і до 2014 року) оборонна політика Австрії характеризувалася постійним зниженням військового бюджету з початкових 0,99% ВВП до 0,55%, що є менше витрат будь-якої зі співставних країн.

Протилежні зрушення в австрійському суспільстві та безпековій політиці почалися під впливом подій в Україні 2014–15 років, коли Росією були порушені основні принципи європейської колективної системи безпеки.

З 2017 року, після застосування вето Туреччини, співпраця Австрії з НАТО переважно ведеться на двосторонній основі.

Внутрішньополітичними факторами австрійського нейтралітету залишаються потужні національні збройні сили та інтегрований через систему коопераційних зв’язків з іншими європейськими виробниками австрійський військово-промисловий комплекс. Нейтральний статус дає можливість Австрії, використовуючи інструменти членства в ЄС, ООН, ОБСЄ, підтримувати стабільність у Центральній Європі. Нейтралітет країни забезпечується за умов дотримання усіма гарантами норм міжнародного права.

Швеція

Шведський нейтралітет має набагато давнішу історію, ніж австрійський. Протягом двох століть після закінчення наполеонівських війн країна уникала укладання військових союзів із будь-ким. Іноді позицію Швеції називають ідеальною формою політики невтручання у воєнні конфлікти.

Недоліками такої політики була необхідність постійно балансувати між великими державами задля збереження незалежності. Наприклад, у роки Другої світової війни Швеція торгувала і підтримувала дружні зв'язки із Третім рейхом. Територія нейтральної Швеції у роки Другої світової війни активно використовувалася німецькими військами для окупації Норвегії. Це показує, що теоретично нейтральна країна, фактично була поставлена під контроль однією із воюючих сторін.

Швеція зберегла свою політику нейтралітету і після Другої світової війни, попри значну співпрацю із Заходом. У 1946 році Швеція увійшла до кола країн-учасниць ООН, але у 1949р. відмовилася від вступу до НАТO.

У проміжку між цими роками Швеція здійснила спробу створити нейтральний Скандинавський оборонний альянс у 1948 році, яка в кінцевому підсумку була невдалою. Натомість Норвегія, Данія і Ісландія приєдналися до НАТО, що спонукало Швецію повернутися до своєї політики нейтралітету.

На відміну від Фінляндії, яка приєдналася до країн Варшавського договору у відмові від допомоги плану Маршалла, економічні обставини післявоєнної Швеції та залучення економічної допомоги, яку запропонували Сполучені Штати, вивели Швецію на західну орбіту розвитку. В обмін на допомогу з відновлення, Швеція надавала секретні розвідувальні дані західним державам протягом холодної війни, як двосторонньо, так і через співпрацю з структурами НАТО.

«Ми проводимо політику активного нейтралітету», – заявляв тоді прем'єр Швеції Улоф Пальме.

Метою політики було уникнути насильницького первинного ядерного обміну між наддержавами. Це було обґрунтуванням політики нейтралітету Швеції до кінця 1960-х років з появою спроможності другого удару та ядерного паритету.

Взагалі, шведська позаблоковість завжди співіснувала з внутрішніми намаганнями створити регіонально-економічні та військово-політичні блоки під скандинавським лідерством. Ця безпекова політика визначалася законом про національну оборону, який передбачав всезагальну мобілізацію громадян у випадку воєнної загрози.

Швеція не закріпила нейтральний статус у Конституції держави. Нейтралітет згадується лише у щорічних Зовнішньополітичних деклараціях уряду. До того ж Швеція, з огляду на своє геополітичне становище, завжди могла розраховувати (як, врешті-решт, і Фінляндія) на втручання країн Північноатлантичного Альянсу в разі агресії Радянського Союзу. Швеція прикривала стратегічно важливий Скандинавський плацдарм, а також прохід до країни-члена НАТО – Норвегії.

У 1990-х було оприлюднено текст таємної угоди, укладеної зі США ще 1949 року, відповідно до якої у разі війни Швеція ставала на бік США та НАТО. У офіційній доктрині НАТО Швеція розглядалася як природний союзник і мала всі підстави покладатися на захист Альянсу.

Незважаючи на політику нейтралітету Швеції, вона підтримувала високий рівень витрат на оборону та військову сумісність протягом холодної війни з іншими скандинавськими країнами. У 1990-х і 2000-х цей рівень оборонних витрат у Швеції різко впав.

У 1995 році Швеція приєдналася до Європейського Союзу. У 2009 році Швеція погодилася укласти угоди про взаємну самооборону з ЄС та іншими скандинавськими країнами, фактично завершивши майже 200-річний період офіційного військового нейтралітету.

Необхідно підкреслити, що Швеція одна із держав–учасниць європейської «шістки» (Іспанія, Італія, Німеччина, Сполучене Королівство, Франція), де безпекова політика покладена в основу Рамкової угоди з посилення реструктуризації і функціонування європейської оборонної промисловості. Крім того, у 2021 році. Швеція приєдналася до європейської оборонної ініціативи PESCO.

У сучасних документах НАТО Швецію називають «нейтральним» союзником. Стокгольм став одним із перших учасників створеної у 1994 році програми НАТО «Партнерство заради миру», шведська армія та Північноатлантичний альянс регулярно проводять спільні військові навчання.

Швеція є однією з шести країн (відомих як «Партнери з розширеними можливостями»), які роблять особливо значний внесок у операції НАТО та інші цілі Альянсу. Таким чином, країна має розширені можливості для діалогу та співпраці з союзниками.

У нинішньому контексті безпеки, який викликає підвищену стурбованість російською військовою та невійськовою діяльністю, НАТО активізує співпрацю з країнами-партнерами в Скандинавії – Швецією та Фінляндією, зосередившись на забезпеченні безпеки в регіоні Балтійського моря.

Швеція, як і раніше, відіграє активну роль у відпрацюванні завдань нещодавно створених Сил реагування НАТО. Протягом останніх 10 років країна широко взаємодіяла з країнами Балтії, які є членами НАТО, і допомагала їм реформувати збройні сили і систему оборони. Одночасно з цим Швеція і сусідня з нею держава-член НАТО Норвегія розширили заходи щодо спільного спостереження за повітряним і морським районом.

Швеція перейшла на професійну армію і скасувала систему резервістів, що базувалася на загальному військовому обов’язку. Головним завданням шведської армії стає участь у міжнародному військовому співробітництві, а збройна оборона країни як така відходить на задній план.

У вересні 2021 року міністри оборони Швеції, Данії та Норвегії підписали угоду про поглиблення військової співпраці.

Діючий уряд Швеції досі чинить опір закликам приєднатися до НАТО, заявляючи, що неучасть у військових альянсах краще відповідає інтересам Швеції.

Узагальнючи поточну політику Швеції щодо національної безпеки країни, можна виділити такі пріоритетні напрями:

• «північна кооперація» (у першу чергу з скандинавськими країнами);
• інтеграція до спільної системи європейської оборони;
• повне членство в НАТО.

Інтеграція в тій чи іншій формі до існуючих структур європейської та євроатлантичної безпеки видається для Швеції сьогодні найбільш раціональним вибором. Проте, попри все вищеназване, Швеція перебуває до НАТО значно ближче, ніж Австрія, і впевнена в автоматичній підтримці НАТО на випадок кризи, а також наголошує на готовності швидко змінити свій позаблоковий статус у разі необхідності.

Фінляндія

Фінляндія здобула свою незалежність у 1917 р. А ще через два роки – ухвалила Конституцію.

На початку 1930-х Фінляндія разом із Норвегією та Швецією проголосили курс на нейтралітет, а у 1932-му уклали з СРСР трирічний «Договір про ненапад і про мирне врегулювання конфліктів».

У 1939-1940 рр. під час радянського нападу, Фінляндія хоч і зазнала територіальних втрат, проте відстояла свою незалежність. Пізніше, вже під час Другої світової війни, Фінляндія здійснила спробу повернути окуповані СРСР території завдяки союзу із нацистською Німеччиною, однак зазнала поразки.

Норма про нейтралітет не внесена у конституцію Фінляндії. Сталося так, що Фінляндія, як і Австрія, входила до того переліку країн, що програли Другу світову війну. Але на відміну від австрійської території, фінська не була окупована військами союзників. Військові бази на території країни мав лише СРСР.

У той час як СРСР насаджував підконтрольні режими у країнах Центрально-Східної Європи (Польща, Чехословаччина, Угорщина), Фінляндія 6 квітня 1948 року уклала з Радянським Союзом Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу, який докорінним чином відрізнявся від аналогічних договорів із країнами соцтабору. У документі йшлося не про нейтралітет, а лише про зобов’язання договірних сторін «не укладати будь-яких союзів і не брати участі у коаліціях, спрямованих проти Другої Сторони». Так Фінляндії, щонайменше, вдалося уникнути побудови соціалізму радянського зразка.

Цей договір слугуватиме основним інструментом у фінно-радянських відносинах з 1948 по 1992 рік. Щоб шанувати цю доктрину і не провокувати Радянський Союз, Фінляндія відмовилася від фінансування за планом Маршалла.

Таку специфічну форму нейтралітету, який гарантувався лише однією країною і яка будувалась на прагненні нічим не дратувати Москву, часом назвали «фінляндизацією».

У 1960-ті роки ситуація стала істотно змінюватися. Політика нейтралітету викликала все більше довіри, забезпечила Фінляндії міжнародний авторитет. Показово, що Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі був підписаний саме у Гельсінкі.

У 1995 р. Фінляндія, як Австрія і Швеція, стала членом ЄС. Вступ Фінляндії до ЄС став формально можливим після припинення блокового протистояння, разом з яким зникла і головна причина несумісності політики нейтралітету зі статусом повноправного члена ЄС.

Попри свій позаблоковий статус, Фінляндія не виключає можливість приєднання до Північноатлантичного альянсу у майбутньому, оскільки свідомо враховує зміни, що відбуваються у безпековому середовищі і відповідно змінює власну оборонну доктрину. Фінляндія активно співпрацює з НАТО, зокрема у межах програми Партнерство заради миру та Партнерстві розширених можливостей. Попри позаблоковість, ця країна бере участь у військових операціях з кризового урегулювання, організованих ЄС, а також братиме участь у створенні багатонаціональних військових підрозділів ЄС.

Головними ознаками оборонної політики Фінляндії була система тотальної територіальної оборони, загального призову та захисту всієї території країни. Однак, з’явилися нові тенденції. У фінському оборонному відомстві вважають, що «Фінляндія як незалежна країна не може покладатися на політичні переговори і повинна за необхідності мати реальний потенціал для відбиття нападу агресора».

Таким чином, сьогодні військовий нейтралітет Фінляндії перетворився на чисту формальність. Все управління фінськими військами, оперативне планування, озброєння та спорядження відповідають натовським стандартам і вимогам.

Швейцарія

Швейцарія – єдина в Європі абсолютно нейтральна держава. Країна дотримується нейтралітету, який базується на перевагах, що мають сусідні країни та великі держави від такого статусу. Повне визнання швейцарського нейтралітету, по суті, оформлено в 1815 році, коли до тексту Паризьких мирних угод було вписано відповідне речення про акт нейтралітету Швейцарії.

На території Швейцарії під час двох світових та холодної війни проходили міжнародні зустрічі, проводилися розвідувальні й торговельні операції. І вирішальною перевагою, що гарантує визнання швейцарського нейтралітету, є розміщення коштів різних країн та окремих осіб із опонуючих блоків у банках цієї держави.

Не дивлячись на те, що нейтралітет стосується лише певних зобов’язань держави під час війни та позаблоковості в мирний час, уряд Швейцарії протягом десятиліть істотно обмежував активність конфедерації в міжнародних відносинах.

Це проявилося насамперед у тому, що уряд Швейцарії відмовився приєднатися до ООН у 1945 році через положення про колективну безпеку, зазначені в Статуті, які з точки зору тогочасного керівництва «порушували» інтереси країни. Через політику неучасті, яка в суспільній свідомості продовжувала асоціюватися з нейтралітетом, держава не стала й учасником процесу економічної та політичної інтеграції в рамках Європейських Співтовариств, незважаючи на те, що вона могла безперешкодно це зробити.

Після завершення Холодної війни, країна поглибила співробітництво з міжнародними організаціями в багатьох сферах, зокрема безпековій. Приєднання Швейцарії до ініціативи НАТО «Партнерство заради миру» в 1996 році та вступ до ООН у 2002 році є яскравими прикладами цього процесу.

У безпековій політиці Швейцарія дотримується особливої концепції «озброєного нейтралітету». Вона передбачає можливість збройного захисту у випадку цілеспрямованого нападу будь-якої країни. Для цього Швейцарія як раніше, так і зараз підтримує свою обороноздатність на високому рівні. Відповідно до Військової доктрини 2017 року, Швейцарія враховує віддалену пряму військову загрозу, але вважає, що зараз потенційні загрози для неї включають шпигунство, кібернетичні атаки, операції зовнішнього впливу та саботаж, і навіть дії недержавних формувань.

Збройні сили комплектуються на 95% шляхом призову та орієнтовані на територіальну оборону та обмежену участь у міжнародних операціях з підтримки миру. Це означає, що всі чоловіки служать в армії. Жінки можуть це робити за власним бажанням. Перші військові збори починаються для чоловіків у 19 років, а останні закінчуються мало не перед пенсією. Щороку на три тижні військовозобов’язані викликаються на тренувальні збори, поміж зборами відстрілюють належну кількість патронів у тирі (щоб не втратити кваліфікацію), зберігають зброю та амуніцію, яку при переході в резервісти залишають у себе, та готові до мобілізації протягом 24-48 годин.

Якщо говорити про міжнародну співпрацю Швейцарії в галузі безпеки, то з 1996 року країна бере участь у Програмі НАТО «Партнерство заради миру». Слід одразу наголосити, що інтерес до цієї програми дав всім європейським нейтральним країнам можливість співпрацювати з НАТО, як єдиною на даний час дієвою структурою колективної безпеки.

В умовах відсутності прямої воєнної загрози позаблоковість втратила свою першочергову функцію, а посилення таких загроз, як міжнародний тероризм, кіберзлочинність, проблеми екологічного чи економічного характеру в ситуації самообмеження Швейцарії, яке все ще асоціюється з нейтралітетом, створює для неї перешкоди в колективному реагуванні на ці небезпеки. Хоча Швейцарія підтримує співпрацю з регіональними партнерами на певному рівні, зокрема з НАТО в рамках «Партнерства заради миру», це співробітництво навряд чи можна назвати достатнім для успішної протидії перерахованим ризикам.

При цьому, Швейцарія не має наміру взагалі будь-коли стати членом НАТО, оскільки це б суперечило її позаблоковому статусу і принципу озброєного нейтралітету. Тому роль країни у Партнерстві заради миру передбачає участь виключно у гуманітарних акціях, заходах з підтримки миру, наданні допомоги у випадках катастроф, санітарних навчаннях.

Фактично Швейцарія залишилась чи не єдиною державою Західної Європи, що не є членом ні ЄС, ні НАТО. Хоча, очевидно, не лише безпекові аспекти стримують більш тісну інтеграцію Швейцарії до ЄС. Членство в ЄС може нести загрозу незалежності Швейцарії як одного із світових банківських і фінансових центрів.

На сьогодні швейцарський нейтралітет є, безумовно, унікальним явищем. Якщо розглядати його лише з безпекової точки зору, то позитивом є те, що він справді дозволив конфедерації захистити себе від участі в збройних конфліктах протягом її новітньої історії. Крім цього, Швейцарія як позаблокова держава продовжує виконувати роль посередника в суперечках між країнами. З огляду на все вищесказане можна стверджувати, що швейцарський нейтралітет у сучасному світі є радше реліктом минулого, ніж важливою складовою актуальної безпекової політики.

Ірландія

Особливістю набуття нейтралітету Ірландією стало її географічне розміщення на віддалених острівних територіях. Велика Британія – єдиний сухопутний сусід Ірландії, якому доводилося постійно протистояти, що і стало підставою для оголошення у 1938 році нейтралітету.

Підписанням англо-ірландського договору 1938 році, який припинив використання британськими військово-морськими силами глибоководних портів на території Ірландської Вільної Держави, створило військово-політичну передумову для проголошення нейтрального статусу країни.

Слід наголосити, що ірландський нейтралітет є великою мірою засобом «тримати дистанцію» від свого східного сусіда. Його не закріплено якими-небудь міжнародними угодами. Ірландія проголосила його після повернення Великою Британією під її контроль відкритих портів і зуміла зберегти свій статус протягом Другої світової війни, не піддавшись на тиск з боку союзників щодо надання їм права користатись портами на своєму західному узбережжі.

Рішучість Ірландії уникати будь-якого військового союзу з Великою Британією означала, що вона залишилася осторонь Другої світової війни.

Якби ірландський нейтралітет не ґрунтувався на традиціях ірландського національного руху й не був би співзвучним настроям переважної більшості населення країни, він би напевно мав ситуативний характер і міг би бути переглянутий після Другої світової війни.

Ірландія дала зрозуміти, що не може приєднатися до НАТО після Другої світової війни через проблему «поділу» – Північна Ірландія залишається частиною Великої Британії. Отже, країна залишалася поза межами двох ключових інститутів безпеки – НАТО та ООН. У випадку останнього Радянський Союз накладав вето на заявку Ірландії про членство до 1955 року.

Лише в 1960-х роках країна почала відігравати роль на міжнародній арені, беручи активну участь у миротворчих місіях ООН, переговорах про обмеження озброєння та переговори про нерозповсюдження ядерної зброї. Вступ Ірландії до Європейського економічного співтовариства у 1973 році був важливим аспектом переходу країни від ізоляціонізму.

Натомість, відповідно до конфіденційної угоди двадцятирічної давності, Ірландія дозволяє Королівським ВПС Великої Британії перехоплювати будь-які вильоти російських літаків біля атлантичного узбережжя Ірландії.

На відміну від інших нейтральних держав, таких як Австрія, де нейтральний статус закріплений окремим Державним договором 1955 р. та Конституцією, нейтралітет Ірландії ґрунтується лише на традиціях та громадській підтримці.

Ірландія визначає свій статус як «військовий нейтралітет». Акцент на слові «військовий» означає, що в політичній і економічній сфері країна не є нейтральною. Однак і для неї нейтралітет – тільки засіб. Під час санкціонованого урядом огляду політики нейтралітету у 2000 році було зазначено, що політика нейтралітету застосовуватиметься доти, доки країна не отримає іншої, більш привабливої з погляду безпеки альтернативи.

Ірландський нейтралітет практично не має «міжнародних гарантій», але на армію ця країна завжди витрачала набагато менше інших європейських «нейтральних країн» (зараз – близько 1,3% ВВП) – цьому сприяє насамперед досить «безпечне» геополітичне розташування – далеко від основних «ліній фронтів». Тому можна вважати, що позиція Ірландії була стратегічно вивіреною: спочатку гнучка стратегія «м’якого» нейтралітету (а фактично позаблоковості) була засобом самозбереження, а зрештою стала засобом розвитку.

Річні витрати Ірландії на оборону наразі становлять 1,1 млрд євро, що є найнижчим показником у ЄС – лише 0,2% ВВП. Це схоже на Люксембург, члена НАТО з найменшими витратами на оборону далекими від орієнтиру Альянсу в 2% ВВП.

Тому малоймовірно, що уряд країни в найближчому майбутньому буде прагнути повного членства в НАТО та додаткових фінансових зобов’язань, що з цього витікають. Проекти ЄС PESCO та отримання фінансування через Європейський оборонний фонд (EDF) є більше актуальними для ірландців.

У той же час, в урядовій доповіді, підготовленій в лютому 2022 р., рекомендовано збільшити ці витрати щонайменше на 50% або, за найагресивнішого сценарію, потроїти.

У центрі уваги сил оборони Ірландії залишається внутрішня безпека. Внутрішні сили оборони Ірландії виконують численні допоміжні та громадянські завдання для інших державних органів (починаючи від захисту інкасації готівки між банками, екстреної допомоги місцевим органам влади під час поганої погоди до надання допомоги рибоохоронній службі).

Ірландія чутливо ставиться до військового нейтралітету. Це змусило уряд Ірландії отримати запевнення від ЄС, що участь в спільній Зовнішній політиці та політика безпеки не завдасть шкоди військовому нейтралітету Ірландії під час переговорів за Маастрихтським та Ніцьким договором та під час укладення Лісабонського договору, що можуть створити ознаки набуття ЄС характеристик системи колективної безпеки.

Ірландія була останньою з нейтральних європейських країн, що приєдналися до програми Партнерство заради миру НАТО. Австрія, Мальта, Швеція, Фінляндія та Швейцарія приєдналися до 1996 р., а Ірландія – лише в 1999 році. Незважаючи на суперечки і обережність, участь Ірландії в Партнерстві заради миру НАТО значно покращує її здатність брати участь у миротворчій діяльності та в кризових ситуаціях.

Віддаленість острівної країни Ірландії від потенційних джерел збройної агресії та наявність одного сухопутного сусіда (Великої Британії) не сприяє зростанню числа прихильників вступу до НАТО. Потреби в обороні та безпеці Ірландії наразі підтримуються членством в ЄС і положенням про взаємну оборону, а також двосторонніми безпековими зв'язками з Сполученим Королівством.

Загальні тенденції нейтралітету в Європі та що з цього може застосувати Україна?

Насамперед, треба відзначити, що у міжнародному праві нейтралітет розуміється як неучасть у війні, а в мирний час – відмова від участі у воєнних блоках. Вказані положення оформлені в Гаазькій конвенції від 18 жовтня 1907 року.

Країни, що обрали для себе нейтральну позицію, підлягають трьом обмеженням на період війни:

• утримуватися від участі у війнах;
• не постачати воюючим сторонам товари військового призначення;
• не дозволяти воюючим сторонам використовувати свою територію.

По-друге, нейтральність у міжнародній практиці не може бути волею лише однієї країни. Необхідним є ще бажання потужніших сусідніх і великих держав світу бачити цю країну нейтральною. Тобто, всім потенційним учасникам конфлікту має бути більш вигідно залишити цю країну незалежною, ніж піддати агресії або тиску. Історія свідчить, що одностороння заява про нейтралітет не зупиняє агресора. Наявність потужного сусіда (нацистської Німеччини, Росії), який мав недружні наміри щодо ряду нейтральних країн, призвела до окупації Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Данії у Другій світовій війні та України – після 2014 р.

По-друге, не потрібно плутати нейтралітет і демілітаризацію країни. Нейтральна держава повинна бути у змозі самотужки захистити свою територію по всьому периметру та забезпечити наявність, у достатній кількості та боєготовності, всіх видів і родів військ. Відмова від будь-яких союзницьких зобов’язань у війні позбавляє країну всіх союзників у разі агресії проти неї.

По-трете, військовий нейтралітет – це недешева опція. Фактично всі європейські нейтральні країни (окрім Мальти та Кіпру) – високорозвинені держави і витрачають, в середньому, набагато більший відсоток ВВП на оборону ніж країни-учасники колективної оборони. Однак відповідні оборонні бюджети визначає близькість до джерел потенційної військової загрози. Швейцарія та Австрія витрачають на оборону менше 1% свого ВВП, Швеція та Фінляндія – удвічі і ще більше.

До речі, всі європейські нейтральні країни беруть участь в співпраці з НАТО в програмі «Партнерство заради миру». Багато з цих країн, є членами ЄС, і залучені до ініціатив загальної політики безпеки та оборони.

Так, Швеція та Австрія включені в загальну політику безпеки та оборони ЄС. Фінляндія та дві вищезгадані країни є країнами, які надають війська для широкого спектру місій ООН, ЄС чи НАТО, тоді як Швейцарія зберігає свій справді нейтральний статус. З точки зору сумісності, Швеція та Фінляндія можуть приєднатися до НАТО в будь-який час за умови достатньої підтримки населення, щоб виправдати це рішення.

По-четверте, класичний нейтралітет переживає сьогодні очевидну кризу. Слід визнати, що події в Україні 2014-2022 роках призвели до серйозних змін у поглядах як шведського, так і фінського суспільства. В обох країнах все більше сумніваються, що нейтралітет забезпечить їхню безпеку, і обговорюють можливість вступу до НАТО.

Рівень актуальності питання можливого вступу до НАТО нейтральних країн залежить переважно від географічного розташування. Зрозуміло, що відсутність прямої військової загрози кордонам Австрії і Швейцарії, які територіально знаходяться всередині країн-членів НАТО, робить питання участі в колективній обороні не актуальним.

Варто визнати, що упродовж кількох післявоєнних десятиліть Австрія, Ірландія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція забезпечували національну безпеку і оборону, покладаючись на власні сили та міжнародні гарантії їх нейтрального статусу, але наразі співробітництво з міжнародними організаціями (ООН, ЄС, ОБСЄ, НАТО) посідає все вагоміше місце в зовнішній політиці цих країн.

Разом з тим, саме політика військового нейтралітету дала змогу вирішити ризики з державним суверенітетом, економічними реформами, досягти відповідного розвитку економіки, ліквідували іноземні військові бази (що достатньо показово продемонстрували Австрія та Фінляндія).

Серед існуючих моделей нейтралітету в Європі умовно можна виділити австрійську (вимушений нейтралітет), скандинавську (односторонньо оголошений) та швейцарську (постійний та міжнародно визнаний).

Аналізуючи причини вибору нейтралітету цими країнами можна зробити висновок, що це було продиктовано, переважно, зовнішньополітичними чинниками: дистанціювання від колишньої метрополії (Ірландія), важливе геополітичне розташування та довжина кордонів з впливовим сусідом (Фінляндія), намагання зберегти єдність держави (Швейцарія); бажання відновити суверенітет та позбутися іноземних військових баз (Австрія).

Чи може скандинавська або австрійська модель стати прийнятною для України?

Щодо скандинавського варіанту варто зазначити, що у 2014 році Україна вже мала одностороннє оголошений позаблоковий статус. Тому у нинішній ситуації прямої війни з нашим східним сусідом, будь-яке одностороннє рішення про нейтралітет навряд чи зупинить агресора – гарантії не вступу України до НАТО, на яких наполягає Росія, жодним чином не гарантуватимуть нашої власної безпеки. Паралелі тут доречні у тому сенсі, що від тогочасної Фінляндії, як і від України сьогодні, Росія вимагала відмови від членства в оборонному альянсі та закріплення «особливої зони впливу» на зовнішньополітичні рішення.

Австрійський «вимушений» нейтралітет, безумовно, був би бажаною моделлю існування України з точки зору Росії. Втім, на відміну від Австрії 1955 року, Україні це нічого доброго у минулому не принесло.

Вона вже мала гарантії безпеки у Будапештському меморандумі. І в 2014-2022 роках відбулося порушення нашої територіальної цілісності однією з країн-гарантів «Будапешту». Механізм міжнародних гарантій безпеки без інструменту їх імплементації не працює. Це доведено відносно нашої держави вже двічі.

Враховуючи геостратегічне розташування, особливості зовнішньополітичної орієнтації країн-сусідів, власні економіко-демографічні ресурси країни, варто визнати, що політика нейтралітету не є оптимальною для безпеки України.

У разі «вимушеного» обрання Україною військового нейтралітету, ключовими вбачаються три аспекти:

• створення ефективного механізму безпекових гарантій України насамперед за участю країн НАТО (щонайменше з числа постійних членів Радбезу ООН) з можливістю укладання Україною двосторонніх безпекових угод з країнами-гарантами;
• забезпечення можливості інтеграції до європейських економічних об’єднань (насамперед ЄС). В іншому випадку, наша позаблоковість лише виконає роль «геополітичної ізоляції» України та довічне знаходження у неформальній зоні впливу РФ.
• відмова від принципу «демілітаризації» України, що, на практиці, є несумісним із завданням забезпечення безпеки нейтральної країни (з довгостроковими контрактами та гарантіями збереження військово-технічної співпраці).

Насамкінець треба зазначити, що метою «історичної спадщини» Путіна є відновлення радянської імперії, а метою Зеленського має бути збереження України. Путін, враховуючи військовий потенціал РФ, готовий воювати до «останнього українця», Зеленський – ні. В цьому різниця між автократом і демократичним лідером. У цьому – невідворотність нашого складного вибору моделі післявоєнної безпеки.

Майбутня мирна угода або «холодне перемир‘я» визначить шлях України на багато років уперед. Вони або гарантують мирний розвиток України, або забезпечать передумови для наступної війни та поглинання нас Росією. Отже, ціна помилки у виборі Україною безпекової моделі співіснування з таким ворогом як Росія є надзвичайно високою.

Автор: Олександр Калініченко, юрист-міжнародник, керівник проєкту «Нотатки Атлантиста»