Геополітична хореографія. Як Китай крутить і Путіним і Трампом, та що з того Україні

Другий тиждень Китай на перших шпальтах світових ЗМІ. Тиждень тому у Піднебесній з візитом побував президент США Дональд Трамп, а вчора на поклон до Сі Цзиньпіня приїздив Володимир Путін. Як ці дві події змінюють розклади у світовій політиці, чому Китай організував ці візити у режимі нон-стоп, а головне – що з того Україні?

Поки світ втрачає глузд, Китай користується ситуацією

Твердження китайського полководця та філософа Сунь-Цзи про те, що якщо довго сидіти на березі річки, то можна побачити, як повз пропливає тіло твого ворога, схоже, справджується для його нащадків. Трамп загруз по вуха в Ірані, а також заганяє США у глухий кут сварками з європейцями та іншими сумнівними зовнішньо- і внутрішньополітичними рішеннями. Путін не може ані закінчити, ані продовжувати свою війну в Україні, Росія зазнає збитків від системних ударів по нафтопереробних заводах, та іміджевих втрат – через дрони над Москвою. Сі Цзиньпін розуміє, що настав час скористатися ситуацією.

Що планує Китай? По-перше, нарешті закріпити статус за собою світового лідера. Видання The Conversation пише, що Китай тепер розглядає себе як центральний вузол політики великих держав.

«Протягом багатьох десятиліть Сполучені Штати перебували на вершині «великого трикутника», балансуючи між Китаєм та Радянським Союзом, а потім і РФ. Сьогодні геометрія змінилася. І Трамп, і Путін відчули себе зобов'язаними приїхати до Пекіна – для стабілізації, заспокоєння та стратегічних сигналів – навіть коли вони протистоять один одному в інших сферах», – йдеться у матеріалі.

Разом із тим, Китай не намагається налаштувати Вашингтон і Москву один проти одного. «Натомість він позиціонує себе як політичний центр: місце, де має відбуватися дипломатія великих держав. Китай перебуває на вершині цього трикутника не тому, що він найсильніший у військовому чи економічному плані, а тому, що має впевненість, щоб взаємодіяти зі США та Росією на своїх власних умовах. У цій новій геометрії політика великих держав не обертається навколо Вашингтона. Все частіше вона проходить через Пекін», – йдеться у статті.

The Guardian та Bloomberg звертають увагу на церемоніал – те, як Сі приймав обидвох високих гостей. «За кілька днів після того, як Дональда Трампа зустріли в Пекіні військовим оркестром, почесною вартою та десятками молодих людей, які розмахували американськими та китайськими прапорами, на Володимира Путіна під час візиту до Китаю  чекало майже ідентичне видовище. Хореографія двох зустрічей виглядала навмисно дзеркальною, покликаною продемонструвати здатність Пекіна однаково грандіозно приймати лідерів і з Вашингтона, і з Москви», – пише The Guardian.

Bloomberg зазначає: «Звісно, зірки та смуги зникли, їх замінив російський триколор… Були й деякі інші відмінності. Міністр закордонних справ Ван І зустрічав Путіна в аеропорту, згідно зі стандартним протоколом, а інший високопоставлений чиновник – віце-президент Хань Чжен – вітав Трампа. Цей вибір мав на меті справити враження і, можливо, був пов'язаний з частотою візитів до Китаю: Трамп — рідкісний гість, який здійснює лише свою другу поїздку, а Путін робив це понад 20 разів протягом чверті століття, що він при владі».

У Кремлі із показовою скромністю закликають не порівнювати ці візити. Речник російського диктатора Дмитро Пєсков зауважив, що не слід все розглядати крізь призму суперництва. У той же час помічник Путіна Юрій Ушаков нагадав, що візит Путіна для зустрічі з Сі був запланований задовго до поїздки Трампа до Пекіна.

Попри стриману офіційну позицію Кремля, путінські пропагандисти, схоже, отримали команду вичавити максимум з цього інфоприводу. Російська газета «Аргументи і факти» написала, що Путіна в Пекіні сприймають «як союзника та надійного партнера», а от до Трампа ставляться як до «суперника та конкурента, від якого можна очікувати будь-чого».

Є ще одна спільна риса між зустрічами лідера Китаю з Трампом і з Путіним: обидва візити призвели до дуже скромних результатів. Хоча Трамп і Сі демонстрували видимість співпраці, їхній саміт приніс мало проривів. Зокрема, прогрес у ключових суперечках щодо експорту чіпів Nvidia та запроваджених Трампом проти Китаю високих мит був дуже незначним. Ані на йоту не просунулися лідери країн і у питанні Тайваню – Сі просто не хотів його обговорювати. За даними китайських державних ЗМІ, Сі лише попередив Трампа під час переговорів, що питання Тайваню може призвести до конфлікту між двома країнами. Щодо Ірану, то «обидві країни погодилися, що Іран ніколи не зможе мати ядерну зброю» та «Ормузька протока має залишатися відкритою для підтримки вільного потоку енергії».

Такий же рівень «ефективності» спіткав і Путіна. Сподівання у Москви були чималі: напередодні візиту Путіна до Сі російські чиновники анонсували «конкретний прогрес» в енергетичній співпраці. Насамперед мова йшла про давно відкладений газопрові «Сила Сибіру-2», який має переспрямувати газ з родовищ, що колись постачали газ до Європи, до Китаю.

«Однак того дня не було жодних конкретних оголошень щодо «Сили Сибіру-2». Натомість Сі та Путін невиразно пообіцяли поглибити співпрацю в широкому спектрі секторів, причому Сі заявив, що країни «повністю зосередяться на питанні ресурсів». Пізніше Пєсков визнав, що терміни реалізації проєкту досі не визначені», – резюмує The Guardian.

Найкраще ж про підсумки візиту Путіна до Китаю говорить різке падіння акцій «Газпрому» на Московській біржі.

Що з того всього Україні?

Тему війни в Україні хитрий Сі також зміг використати на свою користь. Так, напередодні візиту Путіна до Китаю The Financial Times повідомила: Сі приватно натякнув Трампу, що Путін може зрештою пошкодувати про війну в Україні.

Згодом Міністерство закордонних справ Китаю, а також сам Трамп спростували цю інформацію. Однак тло вже було створено: Путін вже їхав до Китаю не у позиції сильного лідера держави, яка  проводить ядерні випробування своїм «Сарматом», а в позиції стратега-невдахи, який їде щось просити.

Власне, так воно і було. Кожен удар України по стратегічних підприємствах РФ (і тим більше – по Москві та області) – це удар по іміджу Путіна, який досі вважався непохитним, принаймні всередині його країни. «Зростаючі економічні проблеми Росії поглиблюють її залежність від Китаю, перетворюючи те, що Кремль зображує як партнерство рівних, на дедалі асиметричніші відносини. Однак війна між США та Іраном відкрила для Росії нові можливості. З огляду на те, що нестабільність у Перській затоці загрожує постачанню енергії, а Ормузька протока фактично закрита, Москва прагне представити себе Пекіну як більш надійного довгострокового постачальника нафти та газу», – зауважує The Guardian.

Важливим є також технологічний нюанс. На початку повномасштабної війни з Україною Росія видавалась потужним військовим гігантом – зі своїми незліченними танками і ракетами. Згодом саме РФ перша вивела на поле бою безпілотники. Однак минуло 4,5 роки – і ситуація докорінно змінилася.

«Зараз саме Україна має вирішальну перевагу в чисельності, програмному забезпеченні та супутниковій розвідці. Російським військовим було відмовлено в цих супутникових даних, які є вирішальними для завдавання ударів. Поле бою, перенасичене безпілотниками, є наступною фазою війни, і саме в ній домінує Україна. Це панування знищило російський танковий парк, поклало край широкомасштабним російським атакам і призвело до тисяч полеглих російських солдатів. Атаки безпілотників великої дальності поступово знищили російські радіолокаційні станції ППО та ракети для ППО, зокрема, й станції, що захищають нафтовидобувні об'єкти далеко від лінії фронту. Ці виробничі об'єкти також були знищені, що спричинило дефіцит палива на передовій та в тилу», – пише The Spectator.

Автори матеріалу відзначають: оскільки дедалі більше радарів знищується, російське командування стикається з важким вибором: які життєво важливі об'єкти їм слід захищати, а які залишити напризволяще… «Українці точно знають, що робити з незахищеними об'єктами. Росія втратила те, що колись було її головною перевагою: величезну територію для розміщення військових ресурсів та виробництва, включаючи територію далеко від лінії фронту. Сьогодні українські безпілотники можуть досягати цих віддалених місць рівно тоді, коли Росії бракує обладнання для їхнього захисту», – констатує The Spectator.

Зауважимо, що РФ відверто «проспала» революцію, яка відбувається у сфері бурхливого розвитку штучного інтелекту. Тоді як Китай вчасно «зловив хвилю» і нині є однією з країн-лідерів із розвитку ШІ. Відтак, Кремлю потрібно не лише монетизувати через Китай свої вуглеводні, а й отримати значно потужнішу підтримку. Адже Україна дедалі активніше запроваджує свої ШІ-напрацювання в оборонній галузі. Власне, призначення міністром оборони знаного айтівця Михайла Федорова прискорило цей процес.

Поки що Пекін просто грайливо натякає: якщо забажає – підтримає Росію. А от Сполучених Штатів з їхніми санкційними та тарифними страшилками він більше не боїться. «Головний меседж полягає ось в чому: якщо Вашингтон прагне ізолювати Китай, Пекін може ще більше покладатися на свої відносини з Москвою. Важливо те, що Пекін має можливість – якщо забажає – підкріпити військові зусилля Росії шляхом економічної, дипломатичної та довгострокової технологічної та енергетичної співпраці. Вплив Пекіна зараз поширюється далеко за межі Індо-Тихоокеанського регіону та сягає Європи», – пише The Guardian.

Втім, є ознаки, що Китай «грає» Путіним і точно не сприймає його як рівного. Як помітили самі російські ЗМІ, під час урочистого прийому  серед інших музичних композицій прозвучав і фрагмент балету «Лебедине озеро» Петра Чайковського. Цей твір став символом драматичних змін за радянських часів. В СРСР його транслювали по телебаченню, зокрема, після смерті генсеків ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова та Костянтина Черненка. Тоді ефір заповнювали культурним контентом через відсутність регулярного мовлення. Особливої символіки «Лебедине озеро» набуло під час серпневого путчу 1991 року. Вельми тонкий тролінг.

А поки Трамп методично псує стосунки з європейськими лідерами – з кожним особисто і всіма гуртом – Пекін на цьому тлі виглядає ледь не взірцем поміркованого партнера. Хоча б з тих міркувань, що для КНР Європа – це великий ринок збуту. А Путін тепер – «токсичний актив», який може лише віддаляти Сі від цивілізованого світу.

Наталія Сокирчук, «Главком»